www.youtube.com
11-12 травня у столиці відбудеться Фестиваль німого кіно і сучасної музики «Німі ночі». В програмі фестивалю – дві репрем’єри українських фільмів. Фільм Петра Чардиніна «Тарас Трясило», який довгий час вважався втраченим, був знятий в Одесі в 1926 році, а авангардистський експеримент Михаїла Кауфмана «Небувалий похід» тривалий час нікому не був цікавий, лише 2015 року вийшов з архівів та був повернутий в культурний обіг.
Любомир Ференс: Сім разів поспіль фестиваль «Німі ночі» проходив в Одесі, а цього року відбудеться там, де знаходиться найповніша збірка німого кіно в Україні, — в Києві у Національному центрі Олександра Довженка. Чому?
Іван Козленко: 2010 року, коли започатковувався фестиваль, Одеса в певному сенсі визначила його, бо там розпочиналося українське кіно із започаткуваннями Одеської кіностудії у 1922 році. Найбільший корпус українських німих фільмів був створений там, бо київська студія тільки відкрилася у 1927 році, а знімати почали в 1929. І ми започаткували фестиваль у Одесі.
В 1920-х українська культура стояла в авангарді європейського культурного руху
Але вже на четвертий-п’ятий рік було дедалі важче проводити його там. Ми знали, що фестиваль має певну місію. Окрім того, щоб просто показати німе кіно та переосмислити його з сучасною музикою, була важливою ідеологічна місія: в російськомовному і на той момент російськокультурному місті показати українську культуру в незвичному для місцевих людей вимірі — в урбаністичному вимірі, бо в німому кіно зафіксувався стиль життя українців 20-х років. Він був доволі сучасним навіть на теперішній погляд. Якщо подивитися «Людину з кіноапаратом», ви побачите людей, які займаються спортом на тренажерах, ходять на пляжі. Їхнє дозвілля мало чим відрізнялося від нашого, крім, можливо, Фейсбука.
Нам було важливо показати, що українська культура не архаїчна, не тільки традиціоналістська чи консервативна, а є ще такий авангардистський погляд.
В 2014 році після трагічних подій в Одесі, коли місто визначилося в своїх політичних і, як ми віримо, культурних уподобаннях, пропала потреба в цьому ідеологічному чиннику, фестиваль перестав нести цю просвітницьку місію.
Дмитро Тузов: Наскільки зараз німе кіно — популярний жанр?
Іван Козленко: Доволі популярний, бо фестиваль зазвичай проходив три дні, вся імпровізована зала, яку ми могли вмістити — до 600 місць — була забита. Минулого року був не такий великий інтерес, можливо, близькість з датою проведення Одеського кінофестивалю спричинила те, що кияни не приїхали до нас.
Зрештою ми збагнули, що тепер фестиваль має бути суто архівним, як він і задумувався, — ідеологічних цілей він не має переслідувати. В цьому випадку він має проводитися на базі кіноархіву, яким є Центр Довженка. Ми вирішили перенести фестиваль, а для того, щоб перенести, треба мати відповідно підготовлену локацію, а ми постійно знаходимось в ремонтних та реконструкційних процесах, і ми його назвали «7½» — такий перехідний період.
Дмитро Тузов: Які фільми ви збираєтесь показати?
Іван Козленко: Ми показуємо два українські фільми, які вперше за 80 років будуть показані в Києві. Це «Тарас Трясило» 1926 року Петра Чардиніна — людини, яка відкрила цілий пул жанрів в українському кіно. Історична драма «Тарас Трясило» вважалася втраченою до 1998 року, поки не була знайдена у французькій сінематеці. Показ буде в супроводі одеських музикантів: Андрій Показ буде озвучувати цей фільм разом із Яковом Тарунцовим.
Український фільм «Небувалий похід», який ми вже рік піаримо в Україні і за кордоном, озвучуватиме доволі відомий український композитор Антон Байбаков. Цей фільм Михаїла Кауфмана, брата Дзиґи Вертова, який — парадокс нашої реальності — не вважався втраченим, просто до нього не було інтересу і ніхто не знав про його існування. Ми знайшли його в Центральному державному кінофотофоноархіві України імені Г. С. Пшеничного, відреставрували, переозвучили, таким чином повертаємо його в культурний обіг.
Любомир Ференс: Мене зацікавив один фільм китайського виробництва 1934 року «Богиня» (реж. Юнган). Що це за фільм і чому вибрали саме його?
Іван Козленко: Ми мало знаємо про східний кінематограф. Виявляється, Китай мав дуже потужну кіноіндустрію. І цей період цікавий тим, що в Китаї через те, що це велика держава, не було внормованої мови і десятки діалектів, люди — здебільшого неписемні, німе кіно знімали до кінця 30-х. І в 1934 році, коли вже існує звук в кіно, в Китаї все ще знімається німий фільм.
Цей фільм цікавий також тим, що він демонструє велику міру взаємопроникнення китайської культури з європейською, він сильно інспірований саме німецьким кіноекспресіонізмом, психологічною драмою. На той момент китайське кіно знаходилося під потужним впливом європейської кіноіндустрії. А фільм озвучує прекрасний білоруський акордеоніст Єгор Забєлов.
Дмитро Тузов: Що спонукає людей йти на фестиваль німого кіна? Доторкнутись до історії?
Іван Козленко: Це перша інтенція — для тих, хто не знає і не зустрічався із цим кіно. Друга інтенція — для людей, які подивилися, — це емоції, які дарує німе кіно. Як не парадоксально, за браком ефектів, в ньому відкривається доволі пронизливе та проникливе — те, чого нема в сучасного кіно. І люди ідуть за емоцією. Для мене був дивний досвід, коли ми проводили фестиваль в 2010 році, люди плакали над психологічними драмами. Це сполучення гострої виражальності, якій бракує голосу. А з іншого боку, музика, яка дає авторське прочитання.
Дмитро Тузов: Можливо, у вас є плани стосовно того, щоб ви ще хотіли показати?
Іван Козленко: Хочеться показати багато чого. Думаю, наступні роки ми, можливо, будемо рухатися більше по секційних фільмах і представляти цілі національні кінематографи, бо деякі кінематографи в німому кіно показали дивовижні успіхи — французьке, німецьке кіно.
Але питання в тому, що ми маємо багато відреставрованих фільмів, які поки не мають звуку. Наша основна задача — знайти музикантів і композиторів, які б написали до них музику, і показати ці фільми.
Дмитро Тузов: А музиканти під кожен фільм пишуть музику?
Іван Козленко: Звичайно. Це зазвичай спеціально написана музика. Ми замовляємо, за півроку даємо фільм — буває, на вибір, а буває, я волюнтаристським способом приписую їх до фільму. І вони пишуть музику та представляють її вперше на фестивалі.