П’ята частина нашого цвинтаря — ті, хто помер за одне літо, — спогади Зиновія Масло

Зустріч зі свідками Голодомору 1932-1933 років відбулася у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору»

У 1980-х в Канаді та США почали з’являтися записи спогадів сотні людей, які пережили Голодомор 1932-1933 років. Зіновій Іванович Масло, 1922-го року народження, був школярем під час Голодомору. Мешкав на Київщині, у Фастівському районі, в сім’ї селян. Батько і мати займалися сільським господарством, мали близько трьох гектарів землі. Батько також чоботарював, аби мати додатковий заробіток.

«Держава тоді накладала податок: ти повинен здати жита, пшениці стільки-то, гороху… — Зіновій Іванович розповідає, що в 1933-ому не розумів, що відбувається і чому у них все забирають. — Це чисто ти повинен знайти і здати таку-то кількість. Ну і виконували цей план. Як тільки ти виконав, моментально друга повістка йде. А посіять треба, а сім’я? Нічого. Давай і все.
Почали шукати шляхи: щось сховати, щось кудись. Хтось на горищі ховав, хтось десь  закопував, потрошку якось рятувалися».

Зараз Зіновій Масло твердо переконаний, що Голодомор, як державний план радянської влади, був спрямований на те, щоби зламати українців:

«Люди…Люди почали мерти. Ну, уявіть собі, мій батько підрахував  скільки сьогодні померло душ. За одну добу померло 14 душ.

Нашому цвинтарю сто років. От третю частину, не третю, а десь п’яту його частину, на сьогоднішній день займають тільки ті, хто помер за одне літо. Уявляєте собі? За один 33-ий рік!»

Сільрада виділяла коней і щодня кожна родина відповідала за вивезення мертвих. Зиновій Іванович разом з батьком та своїм однолітком і його батьком забирали прямо з печі сусідську дівчину, яка вже кілька днів пролежала мертвою. Зиновій Масло досі пам’ятає прізвище свого сусіда: забирали дівчину  у Лаврієнка, каже він. Поховання в їхньому селі, як і в багатьох інших у цей час було не одиночним, клали, по кілька людей в одну могилу. Часто місць не вистачало, або було надто багато жертв в один день.

«Ішли ми з батьком через кладовище до лісу, бо же з’явилися у лісі гриби. — згадує Зиновій Масло. — Я бачу яму, у ямі вже якась кількість покійників, а я бачу як зверху над землею виглядає одне коліно. То вже ж в тій ямі, уявляєте скільки їх було, якщо коліно над землею стирчить! Не один і не два».

Навесні, коли прийшов час посіву, картоплю садили лушпайками, бо садити чого не було. Їсти так само не було чого. Зиновій Іванович розказує про оладки з болотяної рослини, назви якої не пам’ятає. Пам’ятає лише, що витягав її власноруч з річки. Готували їжу і з медянки, яку збирали у лісі.

«Шо ми їли? Ой, уже все. Шо могли, те й їли. В основному живності ніякої не було, тому їли щось рослинне. Зараз, як зелений борщ їдять, то щавлю кидають, а тоді лобода така височезна серед бур’янів на городі росла, то й цю лободу туди кидали. А як настав вже зовсім голод, то туди клали силу-селенну будь-якої зелені, щоб хоч трошки шлунок наповнювався.

Я ходив у ліс і збирав й там, що було.
Нагорі у нас висіли шкури, зарізали ще раніше овечок. Шість шкур було. Що батько зробив? Достав ті шкури, і шерсть якось збрив. Збрив, значит шерсть і ми ці шкури варили й їли»
Зиновій Іванович Масло — лише один з мільйонів жертв. 7 мільйонів — такі приблизні цифри називають музейниці Національного музею «Меморіал жертв Голодомору». За даними Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України мова йде щонайменше про 3 мільйони та 900тисяч жертв.

Ана Море для Громадського радіо