У студії Громадського радіо – археолог-славіст, кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка Євген Синиця та Юлія Буйських, антропологиня, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Науково-дослідного інституту українознавств
Василь Шандро: Існує матеріальне підтвердження існування якихось релігій на території, наприклад, сучасного Києва у дохристиянський період?
Євген Синиця: Для вірувань і релігійних систем первинним є текст, а не археологія, вона може бути лише ілюстратором. Маємо якісь приблизні описи капищ, та не дуже на території Києва і взагалі не дуже на території сучасної України. Але можемо археологічно сказати, що там по центру стояв ідол, а навколо нього стояли ідоли меншого значення, їм ймовірно приносили жертви (жертви могли бути найрізноманітніші, навіть людські). Але все це ми знаємо з текстів. Ми не знаємо функції богів, не знаємо атрибутів слов’янських богів, володіємо вкрай малою кількістю інформації. Про пантеон та імена якихось богів у відомих текстах йдеться вкрай рідко, ми майже не знаємо про їхні функції. Багато інформації є про поховальні відправи. Тому що писали християни, а для них спалювання було неприпустимим. Наприклад, ми думаємо, що це капища. Але при визначенні цього ми екстраполюємо тексти в світ матеріальної культури, а не знаходимо щось, що б через археологічний аналіз підтверджувало, що це капища.
Юлія Буйських: Писемні джерела про слов’янське язичництво дуже специфічні. Хроніки написані польськими авторами-хроністами Мацеєм Стрийковський, Яном Длугашом, Станіславом Оріховським-Роксоланом та ін.. Для написання тих хронік вони використовували усі доступні на той час джерела, в першу чергу античні. Перуна порівнювали з Юпітером, Венеру з Мокошю.
Романтичний вибух початку XIX ст.. у Європі не минув і територію України під обома імперіями. Харківський осередок, Київський осередок, Руська трійця – саме вони першими почали збирати етнографічні матеріали. Але кожен збирав як умів. Те, що збирали, публікували. Якісь обряди, які їм подобалися візуально, вони описували, як магічні, загадкові. Усе це трактувалося, як зліпки часточок язичництва. Тому селянство романтизувалося, подавалося таким собі шляхетним дикуном: з одного боку істинна краса народних обрядів, звичаїв, лірика та мелодика пісень, а з іншого – казали, що все таке красиве тому, що язичницьке. Такими трактуваннями сповна користувалися міфологічна школа, яка прийшла на зміну романтикам.
Василь Шандро: Коли ж з’явилися боги Білобог, Чорнобог, Мокош, Лада, Сварог, Дажбог і ціла низка інших богів про яких ми ніби знаємо?
Євген Синиця: Про Білобога і Чорнобога є аж одна згадка в слов’янській хроніці датована XII ст.. у поморян (західні слов ‘яни). До нашої території вона не мала ніякого стосунку.
Юлія Буйських: Романтиків критикували за те, що вони робили свої дослідження без прив’язки до певного регіону, території, нівелювали регіональними відмінностями. Багато речей, які вони не розуміли, коли ходили в народ, як от, наприклад, пісенні рефрени, вони сприймали, як божество.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.