Пілігрими Великої війни, або Пригоди бельгійського бронедивізіону в Україні

1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна, а 4 серпня Німецька імперія вторглася на територію Бельгії та вже у листопаді захопила майже усю її територію. Бельгійський уряд утік до Франції. Восени цього ж року з ініціативи бельгійського лейтенанта П’єра де Катера формується підрозділ  бронемобілів. Загалом протягом 1915-1918 років у склад корпусу входило більше чотирьохсот солдатів. Більшість із них народилися біля міста Льєж у Бельгії. Це були добре підготовлені молоді люди, які не надто дотримувалися військової дисципліни, але були сповнені відчайдушності та бажання пригод.

Спершу бронедивізіон планували використати на Західному фронті проти Німеччини. Але посилаючись на невдачі російської армії на Східному фронті, військовий аташе у Франції граф Ігнатьєв та капітан Прежбяно просять Короля Альберта та бельгійський Генштаб відправити цей підрозділ на Галичину.

Подолавши довгий шлях від Бресту до Архангельську на човні, а далі поїздом через Петроград до Збаража, бельгійці опинилися на Східному фронті.

Бронеавтомобілі були зовсім не пристосовані до місцевості, вони постійно застрягали в багні, а підвіси ламались через вибоїни на дорозі. Усі битви, наступи та контрнаступи бельгійці пережили на Тернопільщині, в районі містечка Зборова, сіл Озерна та Цебрів. Бронедивізіон або “Corps Expeditionnaire des Autos-Canons-Mitrailleuses”, як його називали самі бельгійці, брав участь у Брусиловській наступальній операції російської армії, яка з червня по вересень 1916 року захопила частину Волині, Галичини та Буковини. Взяли Луцьк, Станіслав – теперішній Івано-Франківськ та Чернівці.

Французькі газети сильно гіперболізували подвиги бельгійців і описували рейди у 600 кілометрів крізь ворожі лінії без жодних втрат. Натомість німецька преса заявляла про втрати всіх бронемобілів та смерть кількох командирів. Бельгійці описували повсякдення війни у своїх щоденниках. Першого вересня 1916 року Оскар Тірі написав про одну з битв неподалік Зборова:

«Очманілі від запаху пороху та п’яні від щастя й напливу емоцій, ми кричимо мов божевільні, але нічого не чуємо, бо оглушені стріляниною, від якої в нас у наших броньованих ящиках лопаються барабанні перетинки»

У своєму щоденнику сержант Жан Госсенс описує ті настрої та проблеми, з якими зіштовхувались бельгійці на Галичині:

«Озерна, жодних жінок, кав’ярень чи ресторанів, театрів, трамваїв, тротуарів… Я насправді не хочу пережити ще одну зиму в цьому жахливому кліматі, така перспектива видається ще жахливішою через те, що з кожним днем на мене находить дедалі більша туга за домівкою»

На Галичині вояки бронедивізіону дізнаються про лютневу революцію, але Озерна далеко від неспокійного Петрограду, тому для них війна продовжується. Влітку  1917 року Тимчасовий уряд ініціював черговий наступ російських військ, який провалився через відсутність дисципліни серед армії. Ось як російську армію описує Майор Семет:

«Піхота – це колишні селяни. З траншей їх виштовхують офіцери, які, мов собак, розстрілюють тих, що залишаються. Їхнє життя важить менше, ніж рушниця, на яку вони спираються, коли закривавлені шкутильгають до своїх ліній наприкінці бою. Там чекають неозброєні солдати, аби перейняти цю рушницю у своїх поранених чи загиблих побратимів. Солдати нічого не мають, практично не розуміють, за що воюють, але й далі воюють, терплять втому, біль та інші нещастя».

Починаючи з липня 1917 року бельгійці прагнуть повернутись додому, адже імперія сиплеться, а армія стає недієздатною. Німці відвойовують місто за містом. Наприкінці року король Альберт ухвалив рішення репатріювати експедиційний підрозділ. У середині грудня бельгійці сідають на потяг до Києва і вже за кілька днів дістаються залізничної станції Святошин.

Наприкінці 1917 року більшовицькі війська займають Харків і просуваються до Києва. Бельгійці оселяються в казармі біля станції Святошин та в Михайлівському монастирі. Вони пережили повстання на заводі «Арсенал», вуличні бої між більшовиками та УНР-івцями, більшовицький режим у місті. Більшовики виділили бронедивізіону окремий поїзд для подальшої подорожі на схід, але в обмін на бронемобілі. Перебуваючи у Києві в грудні-лютому 1917 року, Оскар Тірі занотовує таке:

«За плечима тяжка дорога. На головному пероні між коліями лежать трупи. Червона заграва великої пожежі освітлює вхід станції. Лунають постріли, і візники бричок у паніці кидаються врозтіч. Ласкаво просимо до Києва.

Повстання, (на заводі «Арсенал» – прим. ред.) поширюється на робітничий район Поділ, і Михайлівський монастир у центрі міста лежить точно на лінії вогню. Нам нікуди дітися, ми зблизька спостерігаємо бої. Ми відрізані від постачання провіанту, тамуємо голод шматками чорного хліба, чашкою чаю та невеликою кількістю квасолі, п’ємо талий сніг».

22 лютого бельгійці залишають Київ.

Існувало два шляхи повернення до Бельгії: доїхати до Мурманська, а звідти на кораблі у Францію, або ж через увесь Сибір аж до Владивостока, звідти в США і нарешті до Франції через Атлантику. Бельгійці обрали другий шлях. Вони боялися німецьких підводних човнів, які вели необмежену підводну війну, а також панікували, адже німці були в кількасот кілометрах від Петрограду, і не було ніякої гарантії, що вони встигнуть сісти на корабель до того, як Мурманськ буде захоплений.

Бельгійський поїзд їде далі на схід, минає Уральські гори, ненадовго зупиняється в Омську, потім рушає до Чити, а звідти через Харбін до Владивостока.

Цікаво, що четверо бельгійців дезертували і в Харбіні приєднались до загонів сибірського козацького отамана Семьонова. У Бельгію вони повернулись вже по закінченню війни. Решта бельгійців 25 квітня 1918 року на борту американського човна «Шерідан» прямують до США, де протягом травня беруть участь у військових парадах у Сан-Франциско, Чикаго та Нью-Йорку.

У червні вони нарешті досягають Бордо у Франції, а 15 липня 1918 року загін Corps Expeditionnaire des Autos-Canons-Mitrailleuses офіційно розпущено.

Бельгійський бронедивізіон не був єдиним іноземним підрозділом на Східному фронті. Поруч з бельгійцями на Галичині воювали й англійці, а у Франції існував Експедиційний корпус Російської армії чисельністю в 45 тисяч чоловік. Протягом 1916-1917 років на Галичині загинуло мінімум 16 бельгійців, більшість із них поховані на Микулинецькому цвинтарі у Тернополі.