Потяг пустили по льоду, ми лежали на підлозі і молились, щоб не потонути, - жертва тоталітарного режиму Ганна Процюк

Коли пані Ганну із сім’єю вивезли за Амур їй було 8 років. Це сталося в 1950 році

Ведучі

Вікторія Єрмолаєва

Потяг пустили по льоду, ми лежали на підлозі і молились, щоб не потонути, - жертва тоталітарного режиму Ганна Процюк
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/05/hr-rh-2018-05-23_protsyuk.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2018/05/hr-rh-2018-05-23_protsyuk.mp3
Потяг пустили по льоду, ми лежали на підлозі і молились, щоб не потонути, - жертва тоталітарного режиму Ганна Процюк
0:00
/
0:00

Вікторія Єрмолаєва: Розкажіть, будь ласка, свою історію.

Ганна Процюк: Вранці 1 січня 1950 року годині о 4-5 постукали в вікно нашої хати. Ми жили у Львівській області Жовківському районі у селі Добросин. Нас у хаті було шестеро: дідусь з бабусею, батьки, мама, брат і я.  На запитання батька «хто там?» відповіли «откройте, поедете в Сибирь». Ми всі заплакали. Солдати казали тату, щоб забирав з собою швейну машинку, бо сім’я велика, знадобиться. Радили зарізати принаймні свиню і взяти з собою сало. Ми зібрали, що могли нашвидкуруч. зЗавезли нас до сільського клубу. Там вже багато людей було. Через декілька годин приїхали великі, криті машини, погрузили наш речі, нас і повезли до Львівської тюрми. Були ми там близько місяця.

В кімнаті мали тройні нари, нас там було стільки, що мусили постійно сидіти, якби повставали, то вже  би ніхто ніде не пройшов. Вікно було заґратоване, саме скло замазане білою фарбою, щоб не було нічого видно. Годували баландою.

Коли через місяць привезли на вокзал і сказали, що будуть везти в Сибір, ми побачили вагони-телятники. Вони теж з потрійними нарами, посередині – велика параша, віконечко малесеньке, одне, заґратоване.

Спали під своїми перинами, ковдрами. Зранку прокидаєшся – примерзло до стіни. Параша ніяк не була загороджена. І одна для усіх: і для дітей, і для жінок, і для чоловіків.

Коли приїжджали на якусь станцію, то в столову за їжею відправляли жінок. Чоловік міг утекти, а в жінки там діти, вона їх не кине.

У Красноярську загнали нас усіх до бані. Ходили один між одним, по цівочці води потрапляло на тіло.

Коли приїхали до Комсомольська-на-Амурі був вже лютий місяць. Річка замерзла. Моста через неї не було ще тоді, а ширина гирла – 4 км.  Вагони переїжджали просто по льоду.  Але состав поділили на 2 частини, по 5 вагонів. Охоронці нашого вагону повилазили на дах, щоб якщо будемо топитися, вони під воду не пішли, а могли залишитися на кризі. Нам не було куди подітися, тому ми клякали на коліна і молилися, аби Бог допоміг нам ту річку переїхати.

В кінцевому результаті ми приїхали на станцію «32-й кілометр». Звідти підводами повезли до лісу в «леспромхоз» у колишню тюрму. За війни там сиділи японці.

За роботу давали якісь гроші, годували ми самі себе. Був якийсь магазинчик, купували там вівсянку. На весь барак мали один казан.

Саме там довго не були, нас мало трудоспособних людей було. Багато старих, дітей. Навесні відправили на «радпромхозу». Там я закінчила 7 класів. Вчилася у педучилищі. В Україну я повернулася одна в 1960-му.