«Громадське радіо»
Директор Інституту зеленої економіки В’ячеслав Потапенко розповідає про проблему забруднення підприємствами навколишнього середовища.
Дмитро Тузов: Що будемо із цим робити?
В’ячеслав Потапенко: Вчора ВР прийняла два екологічних закони про стратегічно-екологічну оцінку і про оцінку впливу на навколишнє природне середовище. Перший стосується документів, програм і планів, а другий — небезпечних об’єктів.
Чому склалася така ситуація? Звичайно, у нас загальний обсяг викидів після 90-го року скоротився. Але з іншого боку, якість очищення викидів суттєво знизилася. На жаль, тут присутня корупційна складова. Багато промислових підприємств замість того, щоб встановлювати фільтри, оновлювати очисне обладнання, його обслуговувати, замінювати на нове і більш досконале, платять хабар в контролюючі органи і отримати довідку, що вони нічого поганого не викидають. Оскільки різниця в грошах велика, так робить більшість підприємств.
Саме суспільство має себе захищати. Прийняті закони написані на основі європейської процедури. Обов’язково має бути участь громадськості в оцінці будь-яких державних планів та програм з точки зору впливу на навколишнє середовище і здоров’я населення.
В новому законі передбачена велика роль громадськості, вона має отримувати документи, екологічний звіт, робити зауваження, пропонувати альтернативні рішення.
Дмитро Тузов: Екологічні інспекції зараз недієздатні, а їх недієздатність ґрунтується на тому, що існує корупційна складова. Як ефективно контролювати об’єкти? Цим має займатися держава чи громадські активісти?
В’ячеслав Потапенко: Займатися цим мають фахівці. Громадські активісти мають тільки контролювати. Винні не екологічні інспектори. Домовляються господарі підприємств з керівництвом контролюючих органів.
Контролювати підприємства потрібно через закон про оцінку впливу на навколишнє природне середовище на моменті його будівництва і проектування.
Я займаюся зеленою економікою — створенням або модернізацією підприємств, щоб вони збільшували свою економічну ефективність, знижували енергоспоживання і зменшували вплив на навколишнє середовище. Це треба робити на етапі створення підприємства і дотримання технологічних норм.
Наталя Соколенко: Що робити з тими підприємствами, які вже є зараз?
В’ячеслав Потапенко: Треба контролювати не в межах підприємства, а територію, населені пункти. В Україні формально існує система екологічного моніторингу. Вимірювання відповідно до нормативів мають здійснювати 9 державних об’єднань, які весь час реорганузіються. Матеріальна база, за допомогою якої треба вимірювати, здебільшого була створена наприкінці 80 — на початку 90-х. Багато приладів уже фізично не існують. Навіть відповідно до нормативів Кабміну щодо контролю за забрудненням повітря і води, вони не виконуються навіть на 10%.
Наприкінці року з’ясовується, що на екологічні потреби було витрачено приблизно 10% від запланованого. Це відбувається більше 10 років. Обладнання не закуповується, координація між відомствами добровільна. Реально вимірюють великі міста і великі промислові підприємства в промислових центрах. Все інше фактично не контролюється.
Треба розробити сучасну концепцію, прийняти відповідну нормативно-правову базу, знайти кошти і створити систему екологічного моніторингу. Проблема в тому, що, контролюючи викиди, можна зрозуміти реальні обсяги виробництва. Оскільки у нас більше 50% економіки в тіні, то за допомогою моніторингу можна виявити незаконне виробництво, з якого не сплачуються податки.
Дмитро Тузов: Хто найбільше забруднює повітря в Україні?
В’ячеслав Потапенко: За обсягами викидів СО2 найбільше забруднює повітря в містах автомобільний транспорт, а поза містами – вугільні теплові електростанції. Деякі з електростанцій побудовані в 30-х, 50-х, 70-х. Їх енергоефективність вдвічі нижча за сучасні електростанції. Обсяги викидів досить високі. Важко з цим щось зробити. За документами у них все добре, міряють вони біля труби, а те, що осідає за кілометри, не міряють.
Дмитро Тузов: Чи є якась альтернатива, якщо ідеться про закриття вугільних теплових електростанцій?
В’ячеслав Потапенко: В Україні ситуація з енергетикою дуже складна. Всі стратегії не базуються на оцінці реальної економічної ситуації. У нас скоротився обсяг виробництва. У нас немає підприємств Донбасу.
Атомні електростанції виробляють майже половину електроенергії. Вони були побудовані в радянські часи. Поступово добігає кінця термін експлуатації цих блоків. Після Чорнобиля нас чудово контролюють міжнародні органи. Це відносно безпечно, але не нескінченно. Це потребує оцінки із залученням громадськості.
Вугільні електростанції виробляють 40% електроенергії. Якщо говорити про перспективи, то я бачу це таким чином: нові підприємства намагаються залучати альтернативні джерела енергії.