Село цурається, а Vogue публікує українські вишиванки, — журналістка

Про українські скарби і шедеври в студії «Громадського радіо» розповідає одна з упорядниць арт-буку, журналістка і перекладачка Ярина Винницька.

Василь Шандро: Що це за арт-бук, як виникла ідея його створення і у що ця ідея оформилась?

Ярина Винницька: Ми ставили собі дуже амбітну мету — змінити культурні стереотипи про Україну, і всередині країни, і за кордоном. В нашу скриню ми постаралися зібрати найкращі, питомо українські речі, шедеври.

Тетяна Трощинська: Які речі ви вважаєте найважливішими?

Ярина Винницька: Коли я їздила в етнографічні експедиції і купувала у селянок ці сорочки, я не могла повірити, що це створила людина без освіти. І без освітлення, при свічці, ночами, з голови імпровізуючи такі шедеври, які реально варті паризьких бутіків. Тому не дивно, що Vogue перший про нас написав, бо оці вишивки на домотканому полотні і гламурні глянці мають дуже багато спільного, як виявилось.

Чи там полтавський рушник. Це унікальне явище, феноменальний дизайн, це от-кутюр. Чи гуцульська трійця — це така дерев’яна пластика, яка теж нікому невідома, дуже локальне явище, але воно світового рівня.

Василь Шандро: Як укладена ця книжка, з чого вона конкретно складається?

Ярина Винницька: У нас був величезний об’єм інформації. Ми намагалися триматися структури традиційної весільної скрині — те, що дівчина собі готувала на придане, але це така загальноукраїнська скриня. Там хатні, ужиткові речі, те, що дівчина мала перевезти до чоловіка. Це функціональні речі, але вони настільки прекрасні, що варті музеїв. Це рушники килими, які дівчина мусила сама собі наткати, сорочки. Ми казали, що скриня вміщала не просто особисті речі дівчини, а весь її дівочий космос.

Василь Шандро: Ці речі представлені у світлинах?

Ярина Винницька: У колажах. Я думаю, художниця Юлія Табенська — це велике, нове ім’я в українському дизайні. Вона працює в стилі колажів, це такі магічні колажі. Тому ми використовували старі і сучасні фотографії самих артефактів.

Василь Шандро: Для якого ця книжка?

Ярина Винницька: Я вважаю, що це загально національна психотерапія — пізнайте себе, подивіться, які ми прекрасні, нам є чим пишатися, це величезна частина нашої ідентичності. Але, однозначно, це і презентація України у світі. Це реально брендбук України. Але, в першу чергу, ми хотіли завоювати серця молодого покоління, тому ми випустили інтерактивну версію (завантажити додаток для ґаджетів на iOS і Android можна безкоштовно — ред.). Там все рухається, анімоване, можна стати богомазом і розмалювати старовинну буковинську ікону.

Василь Шандро: Ми про це говоримо, але я знаю дуже мало людей, які за вишиванку можуть викласти стільки, скільки за майку от-кутюр?

Ярина Винницька: Викладають, ринок є вже дуже розвинутий. Власне, ринок антикварних сорочок ХІХ, які вже, по суті, музейні експонати. Борщівська сорочка, яку я особисто двадцять років тому підбирала на смітнику, бо селянки мили ними підлогу — шерсть добре вбирає вологу, а вони вишиті шерстю, тепер така сорочка коштує півтори-дві тисячі доларів. Українці не тільки матеріально це оцінюють, вони вважають, що це річ вартісна.

Василь Шандро: Зараз дуже часто шиють щось дуже далеке від вишиванки, але з червоно-чорним орнаментом, бо є мода і попит. І ми таким чином більше долучаємось до якогось політичного елементу, ніж до естетського?

Ярина Винницька: Так, я згодна, в цьому багато політики. Але, крім того, я би хотіла поміняти стереотипи про село. Бо якщо ти у вишиванці, ти з села, а село це теляча мова, це щось другосортне. Власне, для самих українців треба зрозуміти, що село — це не тільки низький рівень культури, освіти, якісь побутові негаразди. А село — це носій певного рівня свідомості, це таке архетипічне село, це заземленість, спокій, екологічність. Село творило ці фантастичні речі.

Василь Шандро: Сільська культура виборсується поволі з того загнаного становища примітивізації?

Ярина Винницька: Як на мене, вона чомусь емігрує в місто. Я — міська жителька, я зачарована цими візерунками і цим народним звуком, чомусь я хочу це досліджувати, а село цього цурається. Якийсь дивний процес іде.

Василь Шандро: Коли і де ви презентуєте цей арт-бук?

Ярина Винницька: Сьогодні ввечері, 29 жовтня, «Остання барикада» у Києві. Запрошуємо, тільки там треба бронювати столики. У нас буде інтерактивна презентація, де люди зможуть доторкнутися до речей сили, зарядитися тими речами. А ті, хто краще буде знати етнічну культуру України, мають шанс виграти призи у вікторині.

 

Фото для публікації надані Яриною Вінницькою