«Громадське радіо»
Сьогодні о 14:00 стартує презентація міжнародної гуманітарної просвітницької програми «Голодомор 1932-33 років: Пам’ять в ім’я майбуття».
Деталі розкриває докторка історичних наук, директорка Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору Людмила Гриневич.
Василь Шандро: Що це за програма?
Людмила Гриневич: Перш за все ми хочемо зламати традицію, коли про Голодомор наші урядовці згадують раз на рік в дні листопаду. Насправді, про цю тему потрібно пам’ятати постійно, і ми хочемо, щоб було більш глибоке і нове осмислення цієї проблематики.
Чому ця програма називається «Пам’ять в ім’я майбуття»? Ми намагаємось донести до суспільства, що ми повинні не тільки пам’ятати, а й осмислювати цей трагічний досвід. Та розуміти, що проблематика голоду — це не тільки пам’ять про мільйони загиблих людей, це також пам’ять про опір, про непокору владі, про помилки люди, котрі колаборували з цієї владою, а потім самі стали жертвами оцього злочину.
Тетяна Трощинська: Коли ви говорите про колабораціонізм, що могли зробити люди? Ми знаємо, що були повстання, які були придушені. Що могли робити люди для того, щоб запобігти голоду, і чи могли?
Людмила Гриневич: Ми завжди говоримо, що в часи Голодомору загинуло близько 4 мільйонів людей. Це жахлива цифра і масштабна гуманітарна катастрофа. Але величезна кількість людей вижила. Більшість людей на селі вижило в цих умовах. Це відповідь на ваше запитання — чи могли щось люди зробити.
В 30-му році близько мільйона людей протестувало, і вони це робили не в умовах незалежної України, а в умовах відсутності опозиційних партій, в умовах наявності однопартійної системи, репресій та арештів.
Але був ще інший опір, повсякденний, — люди ховали їжу, намагалися допомагати, тобто була величезна кількість стратегій виживання, і це дозволило людям вижити. Про це треба говорити і пам’ятати.
І ми сьогодні апелюємо не до держави, а до суспільства, до нашої громади. І той проект, який ми сьогодні презентуємо, називається «Місця поховання. Пам’ятники та пам’ятні знаки».
Коли в 2009-10-му роках СБУ проводила слідство, було виявлено 857 масових поховань. А це дуже мало, адже ми кожного дня чуємо про те, що в тому чи іншому селі знаходять масові поховання у різних станах, на них навіть можуть бути розташовані смітники.
Проблематика голоду — це не тільки пам’ять про мільйони загиблих людей, це також пам’ять про опір, про непокору владі, про помилки люди, котрі колаборували з цієї владою, а потім самі стали жертвами оцього злочину
І тут держава мало, що може зробити, тут потрібна допомога місцевих громад та адміністрацій. Важливо, щоб люди під час поминальних днів на кладовищах озирнулись навколо себе і відмітили ті могли, до яких ніхто не прийде. Звернули увагу на могили тих, чиї тіла скидали у вози, а потім у ями.
Якщо ми сьогодні як громада про них не згадаємо, це буде наш злочин. Цей обов’язок лежать на кожному з нас.
Ми знаємо, що в Україні ще є старі люди, які можуть розказати, де знаходяться ті масові поховання. Ми будемо звертатися до громад, аби облаштовувати ці місця масових поховань, ставити пам’ятні знаки та хрести.
Голодомор — це спроба загальмувати процес становлення української нації. Еле постраждали і євреї, і поляки, і німці. І догляд за цими місцями поховання, встановлення пам’ятних знаків — це потрібно в першу чергу живим для того, щоб поважати людське життя.
Василь Шандро: Чи буде створено якийсь окремий реєстр таких місць поховання?
Людмила Гриневич: Український інститут національної пам’яті передав нам тисячі надзвичайно цінних матеріалів. Ентузіасти і представники місцевої влади фотографували пам’ятні знаки, і таких документів тисячі.
Тому в нас вже є основа бази, адже ми хочемо зробити зведений, анатомований електронний реєстр. Тому я, користуючись нагодою, звертаюсь до всіх — нас цікавить будь-яка інформація з цього приводу.
Ми зробимо спочатку реєстр, а потім — 3D мапу. І хочемо знати, хто той актив на місцях, який буде доглядати за могилами.