Валентин Пугачов читає свої історії в ефірі «Громадського радіо». Ми зберігаємо в тексті мову гостя студії.
Ірина Сампан: Що таке «Історії Валінтіна»?
Валентин Пугачов: Це короткі новели, останнім часом короткі, раніше були більш довгі, які я пощу у фейсбуці під хештегом #Валінтіна_історії. Теми там абсолютно різні, але більшою мірою це якісь побутові речі. Часто це про любовні стосунки між хлопцем і дівчиною, женщіною і мужчіною, про стосунки між людьми, часто про якісь дотепні речі, іронію, гумор в щоденному, буденному житті кожного з нас.
Ірина Сампан: Сьогодні ви проводите благодійний вечір, як виникла така ідея?
Валентин Пугачов: Це не стільки моя ініціатива, скільки моїх хороших друзів, колег із КримSOS. Вони проводять «добрі заходи» для збору кошів на хоспіс для літніх людей у Броварському районі Києва, там всі зі сходу України.
Ірина Сампан: Що люди ще побачать чи почують на цьому благодійному вечорі окрім історій?
Ірина Сампан: Я ще запросив моїх хороших друзів, музикантів Romian. Це молоді люди по 17-18 років, були у мене на іншому музичному проекті. Кожні двадцять хвилин вони гратимуть свої прекрасні кавери на своїх інструментах.
Ще планується другий вечір, протягом тижня-двох. Він буде анонсований додатково.
Андрій Куликов: Кілька слів про цей інший музичний проект?
Валентин Пугачов: Це свіжий музичний проект «Слухай Україну», де я є ведучим. Він щотижня відбувається в Українському кризовому медіа центрі. Я запрошую молодих музикантів і ми з ними говоримо, потім вони грають, знову говоримо, знову грають. І все це хвилин сорок.
Андрій Куликов: Я вас запрошую на одну з програм «Пора року», яка виходить на «Громадському радіо» по неділях, з 19:08 до 20:00. Разом з кимось із ваших улюбленців серед музик. А зараз якраз стане часу зачитати нам історію Валінтіна.
Валентин Пугачов: Ця історія була у фейсбуці, і там була фотографія, де я стою в метро із клєтчатою сумкою прямо посеред вагона. Це було в день тиші.
В день тиші я обично рослабляюсь. Сплю до одИнадцяти, обїдаюсь, а потом іду на базар, купляю клєчату сумку і з нею двигаю туловіщем в метро. У метрі я стаю посеред вагона, слігка розставляю ноги на уровні плеч і озираюсь в поісках любимой. Більшість чік, побачивши парнішу із “клечатой”, зразу ж фиркають, повертаються пятками в мою сторону, думая і упрікая мене несловесно, шо я із села.
Да, дарагуші, я із села! Я корів і коз пас, поки ви гуляли бульварами століци. Я ловив карасіка на влажний комок хліба (наживка), поки ви думали, в якому бутіку купить собі колготки. Я збирав суниці у полі спозаранку, робив консервацію кабачків і вишньового варення в августі та збирав гриби, які толкав на міждународний ринок не дуже легальними путями. А ви в це время, дарагі мої, іскали парня з кошильком набитим чи думали, де дорожче макіяж сделать. Вот такі у мене чувства, коли я бачу етіх дарагуш, які отвертаються від парня з клечатой сумкой, но з дзеркально чистим серцем.
Але це мене не злама, я буду дальше рассікать метром і шукать ту, яка не отвернеться, не упрікне, а улибнеться, побаче мою глубочайшу душу і проникнеться клечатой гранью моєї трагічной жизні. І я її найду, бо вона точно їздить десь у метро. Не на нивках, так на оболоні. Не на чернігівській, так на красном хуторі, не в Києві, так у Варшаві.
Я всьо сказав.
Ірина Сампан: Чому ці історії написані суржиком?
Валентин Пугачов: Тому шо я полтавський хлопець, я з селища міського типу Велика Багачка. Я прожив там сімнадцять років і весь цей час говорив суржиком. Все ж таки це те, що в мене десь дуже глибоко, це мої корені. І десь два роки тому я вирішив, що мені треба творити суржиком.
Андрій Куликов: Яку роль у цьому рішенні зіграли романи Михайла Бриниха про доктора Падлючча?
Валентин Пугачов: Пане Андрію, на жаль, зовсім ніякої ролі не зіграли. Мені інколи говорять про інших блогерів, які пишуть суржиком, але, чесно, це було зовсім автономно, я це просто відчув.
Ірина Сампан: Прочитайте нам ще одну «#Валінтіна_історію».
Валентин Пугачов: Це абсолютно реальна історія.
Мене вчора опять пригласили на проект «Одруження наосліп» 1+1. Цього разу інший кастінг-редактор. Якшо минулого разу я першій не отвічав, то цій отвітив. Історія переписки:
– Добрый день. Я кастинг-редактор на канале 1+1 в проекте «Одруження наосліп». Вы очень заинтересовали нашу команду) Скажите участие в таком проекте могло ли бы Вам интересно?)
– Привіт. Це случайно не там , де бачиш свою будущу жену первий раз непосредственно на свадьбі?
– Саме так.
– А якшо вона лічно мені окажецця “не дуже красіва”?
– Мы будем подбирать по вашему запросу. Мы спрашиваем вас чего хотите вы. И учитываем это при подборе девушки
– А якшо я дуже сложний мужчина і я їй не понравлюсь. например, вдруг окажецця, шо я ісповідую полігамію? ви зможете мені ще парочку дам подискать, шоб синхронно жить з усіма чи це проти правил?
– (мовчить)
– А за це платять мені гроші? бо якшо платять, то я може соглашусь. Це за умови, шо я зможу потом таки рішить з нею не жить і гроші я можу не вертать вам. ну бо живем у сложне время, согласіться.
– Валик) ты классны и смешной) но у меня очень ДОФИГА работы
– вибач, хотів поднять настроєніє. мені це неінтересно. Не хочу оправдуваться перед гаремом своїх тікущих женщин.
– Поднял настроение. Хорошего дня!
– І тобі тоже харошого! Пішли на кохве?
– Аххаха как жениться на проекте, то не хочешь, а кофе хочешь!) а может я была бы невеста на проекте … а ты меня вот так, пустил по холодку….
– Я тобі споосбен показать і открить больше чим всі браки вмісті взяті. і буду пускать тебе не по холодку, а по теплотє…
– ахахаха а мама говорила , что все они такие, все так говорят…
– открою секрет, дорогенька: мама хорошо, но валінтін лучче.
– а может у тебя есть друзья, которые могли бы пойти на такой проект?)
– Всі мої друзя – це бивші. А значить не дуже і друзья. Но єслі це ти так рішила спригнуть з теми кохве, то не получилось.
– Ты будешь и дальше так общаться со мной?
– я з полтавщини. там суржик рішає. тебе це обіжа ілі шо?
– Я была в хороле, под полтавой, много раз. в полтаве пару раз, но совсем проездом) нет, я не обидчивая ) а образ – мне импонирует )
– Моя ти дорога. В хоролі була. І в полтаві була. А я в хоролі коз пас і доїв їм вимя. розчулила мене. ну всьо, готов жениться на осліп. з тобой.
Ірина Сампан: Яка доля правди у ваших історіях?
Валентин Пугачов: Дуже по-різному. Думаю, у співвідношенні 50/50. Я дуже рідко прямо пишу про щось своє, намагаюсь показати від третьої особи. Часто пишу історії друзів, або те, що просто з’явилось всередині. Валінтін — це состояніє души.