«Я щасливий, що війна припала на мій вік», — боєць

Ми поговорили з запорізькими істориками, які укладали цю книгу. Олексій Штейнле — доцент кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, кандидат історичних наук, Тетяна Ковтунович — завідувачка сектору обліку та збереження усних джерел УІНПу, координаторка проекту «Майдан: усна історія», Михайло Павленко — співробітник Інституту української археографії та джерелознавства. А також з командиром гармати 55-ї окремої артилерійської бригади Віталієм Юзвенко, інтерв’ю з яким опубліковане у збірці.

Сергій Стуканов: Коли народилася ідея книжки, з чого все почалося?

Олексій Штейнле: У травні 2014 року, коли на сході України вже розгорталися повномасштабні бойові дії. В країні була дуже непевна ситуація, коли було незрозуміло, що відбувається, які настрої у людей. Тоді облдержадміністрація і військовий комісаріат звернулися до представників історичного факультету Запорізького національного університету з проханням провести серію лекцій, виступів, бесід з військовослужбовцями в регіоні. Щоб вони бачили, що не кинуті напризволяще, що є люди, яким важливо те, що вони роблять, які можуть пояснити те, що відбувається у країні і чому.

Ми організували серію таких виступів і зробили їх у формі діалогу. І от, почувши історії людей, які розказували про свій бойовий досвід, народилася ідея зробити книжку. І з квітня 2014 року почалася системна робота із запису свідчень бійців.

Ірина Сампан: Тобто ви по ходу все занотовували?

Олексій Штейнле: Так. Люди поверталися з бойових дій і ділилися враженнями. Починали зі знайомих особисто. От був, наприклад, наш випускник, який кілька разів намагався потрапити в армію, а його футболили. Потім він таки потрапив, пішов на Чонгар, брав участь у боях за Слов’янськ, триманні кордону. Ми були просто зобов’язані записати досвід подібних людей, щоб передати далі у суспільство.

Ірина Сампан: У якому жанрі написана книжка — вона художня, документальна, інтерв’ю?

Олексій Штейнле: Жанр книги — усна історія. Це спеціалізовані інтерв’ю, які максимально близькі до того, що розказує людина. Їх майже не торкаються редакторські правки. Ці матеріали далі можна використовувати для підготовки статей у ЗМІ, майбутніх історичних досліджень.

Сергій Стуканов: Тобто ви не піддавали текст літературній редакції — залишали суржик, лайку?

Олексій Штейнле: Суржик залишали. Щодо нехороших слів — це була така доволі непроста тема. У більшості випадків залишали, бо без них розповідь втрачала би зміст. Та інколи, коли їх було надто багато, довелось заміняти на відповідний редакторський текст.

Сергій Стуканов: Ви були тим, хто проробив основну роботу в полі?

Михайло Павленко: Так, робота над збором інтерв’ю почалася у лютому 2015 і закінчилась у березні 2016. Була записана значна кількість інтерв’ю, до цієї книги увійшло дев’ятнадять.

Ірина Сампан: А бійці знали, що це буде книга?

Михайло Павленко: Так, у більшості випадків знали. Вони самі мали велике бажання виговоритись і бути почутими.

Сергій Стуканов: Що ви запитували, що вас цікавило?

Михайло Павленко: Можна виокремити кілька блоків. Автобіографія, щоб був зрозумілий портрет бійця. Часто життєвий досвід визначає ті чи інші вчинки. Далі говорили про життя під час Майдану, а потім вже, власне, про військову службу.

Сергій Стуканов: Які історії вам найбільше запам’ятались?

Михайло Павленко: Кожна історія неординарна. Якщо говорити про людей, то от найбільше запам’ятались Віталій, який зараз з нами в студії, і ще один чоловік, який був у полоні. Він описував багато речей: про умови, харчування, ставлення, дуже детально описував. Дещо довелось вирізати, але, сподіваюсь, після закінчення війни ми зможемо опублікувати ширшу версію. Той, хто буде читати між рядків все зрозуміє.

Ірина Сампан: Що у вашій історії найбільш цінне?

Віталій Юзвенко: Залежить від того, що людина хоче для себе віднайти. Якщо це більш молоді хлопці, їх цікавить війна. Там можна про це почитати. Але хочу нагадати, що війна — це не тільки вибухи, стрілянина. Дев’яносто п’ять відсотків — це тяжкий військовий побут. Можна сказати, що ми на той момент були спартанцями.

Ірина Сампан: Що ви винесли для себе з цієї війни?

Віталій Юзвенко: Війна остаточно розставила все на свої місця. Були люди, яким я довіряв, а виявилось, що не варто. А було багато людей, від яких я не очікував допомоги, а вони підтримували.

В принципі, я щасливий, що ця війна випала на мій вік. Що мені випала честь бути учасником цієї війни. Для будь-якої патріотично налаштованої людини піти і захищати інтереси, які вона сповідує — це святе діло.

Ірина Сампан: Зараз писати історію про сучасні події дуже ризиковано, щоб не втратити об’єктивність, правдивість, щоб не зануритись в емоції. Наскільки ця книга емоційна?

Тетяна Ковтунович: Щодо презентації книжки сьогодні — це не художня, а наукова праця. Вона зроблена за правилами і методикою усної історії, яка дозволяє вже зараз працювати, робити записи і створювати джерело інформації. Записувати широкі спогади з найменшим втручанням.

Це суб’єктивні спогади, але коли їхня кількість велика, то надалі це буде дуже цінним історичним джерелом. Коли в майбутньому ми матимемо свідчення, репортажі, зйомки, то це буде колосальний матеріал для аналізу. Тому на даному етапі — це дуже актуально і дуже важливо зробити це зараз, вчасно. Ці свідчення важливі і для науковців, і для журналістів.

Сергій Стуканов: У цій книжці опубліковано дев’ятнадцять інтерв’ю, а скільки взагалі записано? Чи плануються ще видання?

Олексій Штейнле: Тут треба дати невеличку засторогу — ми не женемося за кількістю, тут головне якість. Зараз у нас трохи більше 70 записів. Ми збираємо не тільки інтерв’ю, але й фотографії з мобільних телефонів, копії документів, щоб можна було ці інтерв’ю перевіряти, доповнювати.

Це вже друга видана книга і проект в жодному разі на цьому не закінчується. Третій випуск уже змакетований, чекає видавництва. Ще два готуються.