CCO, pixabay
З Юлією Федорович, українською мандрівницею і співзасновницею проекту «10 слів» спілкується журналістка «Громадського радіо» Василина Думан.
Василина Думан: Розкажи де ти зараз знаходишся? Що навколо тебе?
Юлія Федорович: Я в своєму готелі в Рантепао. Зараз сезон дощів і майже кожного вечора зливи, блискає, гримить.
Василина Думан: Ти приготувала для нас привітання.
Юлія Федорович: Перша дівчинка — це моя місцева подруга Ета. З другим хлопчиком ми познайомились на похороні його батька. Взагалі, місцевість де я зараз знаходжусь, Тана Тораджа, відома своїми видовищними поховальними церемоніями. Все життя готуються до смерті.
В перший день свого приїзду я побувала на весіллі, а через три дні на похороні. І похорон, як би це не звучало, значно веселіший за насиченістю подій і тим як люди почуваються і поводяться. Весілля тривало 4 години, похорон — три дні зранку до ночі, наче фестиваль.
Юлія Федорович: Це були азани — мусульманські призиви до молитви. Насправді, вони звучать дуже голосно. Твій ритм життя ніби підпорядковується мусульманам, тож зараз мені пощастило жити далеко від мечеті.
Юлія Федорович: Це шматок проповіді в християнській церкві, яка тут теж подорож. По неділям служби дуже довгі. Я заходила подивитись, що там відбувається — жіночка дуже експресивно читала проповідь, махаючи руками. Ще прихожани співають з нею.
Юлія Федорович: Індонезійці дуже співочі, мова навіть у них співоча. Коли вони говорять, то теж таке враження, що співають. У них немає поняття «немає голосу».
Василина Думан: Я почула англійські слова — то тебе розуміють, коли ти говориш англійською?
Юлія Федорович: Я не знаю чи мене розуміють, але я говорю. Тут така атмосфера, що ти звикаєш до того, що нічого не розумієш. Тож нормально, якщо не розуміють мене.
Василина Думан: Яким чином вдається про щось домовитись? Ти мені писала про мову тіла — чи багато доводиться жестикулювати?
Юлія Федорович: Я застосовую всі засоби, які мені доступні. Я тут вже третій місяць, але знаю лише цифри і базові слова. Тому я говорю все, що знаю — і англійські слова, і індонезійські, і пояснюю, і малюю.
Василина Думан: Я почула слово «кава». Яка вона там, смачна?
Юлія Федорович: Ось тут, в Тораджі, кава неймовірно смачна. Бо попередні два місяці я прожила на острові Ява. Там теж є хороша кава, але індонезійці її не п’ють, а експортують.
Юлія Федорович: Тут на ринку всюди продають кольорових курчат і курей. Я не дуже розумію для чого це, але тут популярні бої півнів, може це для розрізнення.
Юлія Федорович: Тут багато дітей, вони всюди. Дуже відкриті і безпосередні, завжди цікавляться тобою, розглядають.
Василина Думан: Чи не стає від цього незручно?
Юлія Федорович: Азія робить тебе дуже умиротвореним. Ти стаєш дуже спокійним і толерантним до всього, нічого не дратує.
Василина Думан: А ще я знаю, що ти їла бамбук?
Юлія Федорович: Я його їла доволі часто. Спочатку думала, що це якісь овочі, а виявилось — бамбук. Вони роблять стружку, ніби пластівці, і їх готують.