«Громадське радіо»
У студії — антропологиня, кандидатка історичних наук і співробітниця інституту народознавства Академії наук України Світлана Одинець, розмову вела Ірина Славінська.
Ірина Славінська: Чи багато українців та українок виїжджають з України, і з яких причин?
Світлана Одинець: Останнє дослідження Міжнародної організації з міграції було проведено в Україні в проміжку між 2014 і 2015 роками. Це була кількісна і якісна методологія, тобто дослідники використали статистику і провели інтерв’ю з самими мігрантами. За їхніми оцінками, на момент опитування за кордоном перебувало понад 600 тис. мігрантів і ще 300 тис. людей планували виїхати найближчим часом.
В 2010-2012 роках фігурувала цифра у 3 млн. українців, що виїхали після 1990 року як трудові мігранти.
Ірина Славінська: Скільки серед них жінок і чоловіків? Якою є спеціалізація їхньої праці?
Світлана Одинець: З кількісними оцінками в гендерному векторі в Україні важко, оскільки наша національна статистика не фіксує обсяги трудових мігрантів. Ми говоримо тільки про експертні оцінки. За дослідженнями Лібанової в загальному потоку мігрантів було близько 33% жінок. Проте мені й моїм колегам здається, що ця цифра не зовсім відповідає дійсності. Очевидно, можна говорити про 50% жінок, проте нічого точнішого ми сказати не можемо.
Ірина Славінська: Ця міграція насамперед трудова?
Світлана Одинець: Так, але після Майдану збільшилась кількість молоді, що виїжджає з метою навчання.
Ірина Славінська: Окрім того, в низці країн ЄС навчання є безкоштовним. Вочевидь, якість освіти за кордоном може конкурувати з якістю українською освіти.
Світлана Одинець: Це так, особливо в разі здобуття ступеня магістра. Так, наприклад, програма «Erasmus» дозволяє українським студентам вчитися за кордоном в досить легкий спосіб.
Ірина Славінська: Часто, говорячи про трудових мігрантів, ми уявляємо образ жінки-заробітчанки, яка працює в Італії, Португалії чи Іспанії. Вона виконує хатню роботу, працює доглядальницею, прибиральницею чи нянею. Наскільки цей стереотипний образ відповідає дійсності?
Світлана Одинець: За останні 25 років було кілька хвиль міграцій. Італія, Португалія і Іспанія — країни, що першими відкрились для українських трудових мігрантів. До того часу українських діаспор там не було. Першопрохідцями у трудовій міграції в 90-х роках були саме жінки, що виїжджали з економічних причин. Це були міграції з дуже високим ризиком. Українських мігранток, фактично, рятували італійські «Карітаси».
На початку 2000-х років через здебільшого економічні причини відбулась лавина українських мігранток серед низькокваліфікованого сектору. На сьогодні спектр мотивацій для мігранток розширився.
В Україні з антропологічної точки зору міграцію практично не досліджували. У своєму дослідженні я поставила питання: чи справді йдеться тільки про заробітки?
Ірина Славінська: 25 років незалежності України — мало й чимало водночас. За цей час ми пам’ятаємо як мінімум 2 хвилі міграції — близько 1998 року і у 2008-2009 роках.
Світлана Одинець: 90-ті роки для мігрантів, що виїжджали у Грецію, Іспанію і Португалію, були дуже важкими. Згодом з’явились соціальні мережі, що, фактично, почали виконувати функцію чи не єдиного соціального інституту, окрім церкви. У 2008 році жінки виїжджали з різними мотиваціями, зокрема, наприклад, через нереалізацію в Україні. Економічний фактор був присутнім, але все більше людей, дивлячись на досвід своїх попередників, починали рефлексувати на тему свого майбутнього в Україні. З відкриттям кордонів українці почали здобувати досвід мобільності.
Ірина Славінська: Але в публічному просторі при обговоренні міграції звучать зовсім інші тези. Йдеться не про досвід мобільності, а про розбиті родини і неможливість заробити кошти на найнеобхідніше чи на бажане. Наскільки цей стереотип відповідає тому, що вам, як дослідниці, вдалося побачити?
Світлана Одинець: В міграціях виїжджають не найбідніші. Їдуть не ті, хто вмирає з голоду. Їдуть ті, хто більш-менш дає собі раду, але не бачить тут життєвих перспектив.
Образи заробітчанок і соціальних сиріт існують, але в публічному дискурсі є й інші образи. Якщо у 2004 році президент України ще міг дозволити собі сказати про українських жінок, як про повій, які заробляють за кордоном, то сьогодні вже з’являються різні моделі заробітчанства.
Ірина Славінська: Які це моделі?
Світлана Одинець: Найбільше я досліджувала ситуацію в Італії. Перше, що я зрозуміла — за кодоном існують успішні в плані переосмислення своєї зовнішньої і внутрішньої траєкторії українки. Серед них є й такі, що нострифікували свої дипломи.
Ірина Славінська: Тобто ті, що припинили працювати прибиральницями і почали працювати, скажімо, медсестрами?
Світлана Одинець: Так, або помічницями адвоката. Є кілька випадків, коли українки увійшли до мерій в Італії. Немало жінок відкривають маленький бізнес за кордоном.
Друга і найчисельніша модель — транзитні мігрантки. Це жінки, що живуть на 2 світи — вони, з одного боку, вже реалізували там свої фінансові цілі, а, з іншого боку, не хочуть зовсім виїжджати з України. Вони часто говорять про те, що от-от повернуться додому, проте, насправді, їм зручно знаходитися у проміжку між двома країнами, адже вони мають змогу використовувати ресурси обох держав.
Для мене міграція — процес, що виводить на певну суб’єктність. Звичайно, класичних заробітчанок я також зустрічала, проте це не єдиний формат, в якому українські жінки працюють закордоном.
Ірина Славінська: Як людина, яка виїжджає на заробітки, набуває суб’єктності від певних озвучених мотивів у момент виїзду до особистісних перетворень?
Світлана Одинець: Це залежить від того, наскільки людина на це націлена. Деякі люди говорять про свій досвід, як виключно про той, в якому вони заробляють гроші для виконання поставленої цілі. Перший етап міграції — перебування в неврегульованому, хиткому становищі. Після набуття тимчасової легалізації багато українок починають думати про те, чим ще вони можуть займатися за кордоном. Навіть доглядаючи за літніми людьми, вони можуть відкривати невеликий бізнес, або займатися волонтерством. Для багатьох жінок їхнє перебування в ціннісному середовищі почало активізовувати питання, відмінні від тих питань, з якими вони виїжджали.
Ірина Славінська: Чи йдеться сьогодні про велику організовану групу діаспор?
Світлана Одинець: Є різні підходи до означення діаспори. Я стою на тому, що ми не можемо говорити про діаспору у Греції, Іспанії, Португалії чи Італії, оскільки для її формування пройшло замало часу. В цьому випадку ми можемо говорити про транснаціональні групи з діаспорним ядром. Діаспора існує, наприклад, у Канаді чи США, де люди вже інституційно входять у суспільства. Транснаціональні міграції цікаві тим, що люди вибудовують зв’язки над фізичними кордонами — вони тримають контакт з країною походження, що не було притаманним для попередніх хвиль міграції.