«Громадське радіо»
Ірина Астахова, організаторка проекту, та Лідія Рудєва, одна з авторок, розповідають про проект та його реалізацію.
Ірина Сампан: Чому до збірки потрапили саме ці казки? Розкажіть про свою казку.
Лідія Рудєва: У збірку потрапили дві мої казки. Був проведений конкурсний відбір, всі охочі мали можливість подати свої історії до конкурсного журі та потрапити до збірки. Книжка вийшла перед самими святами, перед Днем Святого Миколая.
Андрій Куликов: Скільки казок у книжці?
Лідія Рудєва: В книжку ввійшло 50 казок. Наскільки я пам’ятаю, максимально від одного автора до збірки увійшло 2 казки. Тобто, фактично, всі казки від різних людей, відповідно, вони дуже різні, мають різну тематику і стиль написання, і в цьому особлива чарівність всіх цих історій.
Ірина Сампан: Як взагалі виникла ця ідея? Чому ви вирішили збирати казки не від професійних казкарів, а від мам і тат?
Ірина Астахова: Ідею подала моя молодша донька Маруся. Вона муза всіх моїх проектів. Якось ввечері я прочитала їй казку, і вона спитала: «Мама, а де твої казки? Ти складала коли-небудь свою казку?» Вона заснула, а я з цією ідеєю лягла спати і зранку на Фейсбуці написала пост, де запропонувала батькам укласти таку збірку. Я навіть не думала, що отримаю такий відгук від батьків з усієї України. За півтора місяця було надіслано понад 200 казок. До нас приєдналися 11 ілюстраторів з України та закордону. Назад вже тікати не було куди. Проект почав активно розростатися. Казки були надіслані з усіх регіонів України. Це були казки матусь, бабусь, були й історії від професійних казкарів, але всі вони мають дітей, онуків и племінників, для яких і писали ці казки.
Головна ідея всіх казок — пропагування щастя діткам, що все буде добре і треба сподіватися на краще майбутнє. Це казки про добро.
Моя дитина можна сказати була одним із членів журі. По враженнях дитини, по питаннях, емоціях можна було зрозуміти, чи дійсно ця казка буде цікавою для дітей.
Ірина Сампан: Де можна знайти ці книжки? Чи є вони у звичайних книжкових магазинах?
Ірина Астахова: В книгарнях ми і не планували їх розповсюджувати. Я заснувала благодійний фонд спеціально під цей проект — «Щастя завжди поруч». Є сайт фонду. І тільки через рахунок фонду, перераховуючи гроші на книгу, ми розсилаємо їх різними доставками. Ціна книги — 120 гривень.
Ці гроші ми будемо витрачати на тур по Україні. Я з сім’єю буду їздити по дитячих будинках сімейного типу по всій Україні та розвозити їм наші книжки. Вони — наша основна цільова аудиторія. Ми хочемо розказати всій Україні, як то бути багатодітною родиною та як живуть багатодітні будинки сімейного типу. Ми будемо брати в них інтерв’ю та малюватимемо з дітками розмальовки, які є в цій книзі.
Ірина Сампан: Пане Лідіє, скажіть як авторка казок, що потрібно розказувати дітям, якими словами? Що хочуть слухати діти, які казки, про кого?
Лідія Рудєва: Мій досвід говорить про те, що діти люблять і казкові історії про якихось вигаданих героїв, про якісь фантастичні світи, дива, але дуже важливо, щоб ці історії якимось чином їх стосувалися, щоб діти мали можливість ідентифікувати себе з певними героями, проводити паралелі з власним життям. Зі свого досвіду я знаю і намагаюсь завжди звертатись до дітей, писати не лише про те, що мені здається важливим, але так само і запитувати у них, на що вони звертають увагу, що їм подобається. Тому що діти — це маленькі люди, які теж мають можливість говорити про свої переживання та почуття. Фантазувати тут — зайве, завжди можна звернутись до конкретного досвіду і спитати дитину, про що вона хотіла б почути казку, запропонувати написати свою казку.
Я думаю, що до цього процесу можна підходити по-різному. Але мені подобається безпосередньо запитувати у дітей, що вони хочуть почути. В залежності від того, в чому є потреба, завжди можна піти назустріч і нафантазувати щось спільне, створити якийсь вигаданий світ або щось актуальне з додаванням туди трошки чарів, якусь магію, і спільно з дитиною шукати шляхи виходу з різних складних ситуацій, тому що казка — це не лише якась розвага, казка може бути хорошим інструментом для пошуку рішень та шляхів виходу зі складних чи інших ситуацій, які у неї є.
Читачами казок не завжди є лише маленькі діти, навіть набагато старші діти, на зразок нас з вами, так само можуть їх читати.
Ірина Сампан: Зокрема і книга «Щастя у віконці» не має жодних вікових обмежень. Але все ж таки вона направлена на якусь категорію дітей?
Лідія Рудєва: Власне, самі організатори зазначали, що в першу чергу книга буде поширюватись серед будинків сімейного типу та родинах, де виховується багато дітей та дітей, які, на жаль, виховуються без батьків. Як на мене, це видання дуже цікаве, тому що в ньому є не лише тексти та прекрасні ілюстрації художників з усієї України, але і місця, де можна розмальовувати та малювати власні малюнки, і цим вона чарівна.
Ірина Сампан: Чи різняться ті казки, які хочуть читати діти-сироти, і так само іграшки або подарунки, які вони хочуть отримати, від казок та іграшок, які хочуть діти з повноцінних сімей?
Лідія Рудєва: Що стосується самої книги «Щастя у віконце», то казки, наведені у цій книжці, не є жорстко тематичними та орієнтованими лише на дітей-сиріт. Може бути певна специфіка, які казки давати або, власне, як їх давати та як читати їх дітям, якщо вони, наприклад, виховуються в неповноцінних родинах, але загалом треба розуміти, що загальні потреби у дітей — спільні, просто вони по-різному задовольняються, і в цьому може бути ключова відмінність.
Очевидно, якщо якісь базові потреби не є задоволеними у дитини, наприклад, є потреба в одязі або в засобах особистої гігієни, тут важко говорити про бажання фантазувати чи вишуковувати якісь казкові світи, очевидно, що всі сили і ресурси будуть спрямовані на те, щоб задовольнити базові проблеми. Відповідно, коли фонди працюють з такими дітьми, то вони працюють на задоволення таких базових потреб.