Ольга Нікольська: Щоб обговорити її зараз, потрібно оглянутися назад. Наприклад, до Революції Гідності свої фінанси жертвували близько 4% населення України, що дуже мало, але після ми побачили великий стрибок — близько 20% людей почали долучатися до фінансування певних суспільно корисних ініціатив.
Станом на зараз, відповідно до останніх опитувань, близько 78% населення України жертвують саме кошти на благодійність. І це говорить про те, що культура благодійності отримала величезний стрибок після початку повномасштабного вторгнення.
Однак філантропія дещо про інше — це стратегічний підхід до того, щоб зробити життя людей кращим. Бачимо, що, наприклад, великі мережі, як «Аврора» тощо, долучаються до фінансування ЗСУ. І це вже дещо вищий стратегічний рівень.
Тобто, благодійність — це те, що тут і зараз ми дістали зі своєї кишені та пожертвували на певні нагальні зараз потреби. У свою чергу, філантропія про те, щоб думати великими сумами, великими поняттями і вкладатися великими коштами, в нашому випадку зазвичай йдеться про військо, але не тільки. Є бізнеси, які вкладають в розвиток громад, в те, щоб людям стало краще жити там, де вони є.
Руслана Кравченко: Якщо люди донатять на постійній основі одним і тим самим організаціям, підписуються на незалежні медіа, наприклад, це вже філантропія?
Ольга Нікольська: Ні, але ми маємо розуміти, що оця системність — найвищий рівень того, що може бажати будь-яка організація громадянського суспільства. Регулярні пожертви — найвищий рівень фандрейзингу, тобто, залучення коштів.
Руслана Кравченко: ІСАР Єднання — яке місце цієї організації в українській філантропії?
Ольга Нікольська: Ми вже більше 15 років намагаємося розвивати філантропію в Україні через інструмент, який називається фонд громади — організація, яка працює локально. Це може бути і маленьке село, і велике місто, але мета існування цієї організації — розвиток громади, покращення там рівня життя. І це може бути будь-що.
Ми намагаємося зробити так, щоб кількість фондів громад зростала, в цьому нам допомагають донори, звичайно, тому що, станом на зараз, дуже важко залучати гроші на якісь проєкти, не пов’язані з військом і нашою перемогою.
Руслана Кравченко: Чи в кожній громаді зараз потрібна якась допомога? Чи це все ж більш точково — прифронт, території, які ближче до кордону?
Ольга Нікольська: Зрозуміло, що громади на прифронтових територіях постраждали і страждають найбільше. Але маємо розуміти, що через військові дії на території України дуже багато людей мусили зміститися в сторону заходу нашої країни.
Тому, не можна казати, що ті громади, які знаходяться далеко від лінії фронту, нічого не потребують. Насправді туди приїхала велика кількість людей, їм також потрібна підтримка — треба десь жити, щось їсти, працевлаштовуватись, ходити в школи і таке інше. Тому, станом на зараз, можна сказати, що будь-яка громада в Україні потребує певної допомоги. Вона може бути різною, але потрібною скрізь.
Руслана Кравченко: У якому відсотковому значенні ця допомога розподіляється між військовими та громадами?
Ольга Нікольська: Маємо зрозуміти, що майже всі кошти, які заходять в сектор від міжнародних донорів, не спрямовані на військо, а навіть мають заборону фінансувати будь-що, що пов’язане з військовими. Тому, ми маємо згуртуватися, згрупуватися і підтримувати фронт самостійно.
Руслана Кравченко: Я пам’ятаю, зокрема в сфері незалежних медіа, коли була зупинка перед повномасштабним вторгненням. Тоді був ковід, на нього були виділені кошти, зокрема й на інформаційну складову. І тут вже початок 2022 року, поки ще не було зрозуміло, що нас очікує, але допомога призупинилася.
Початок повномасштабного вторгнення — допомога була надзвичайно великою, зокрема, і громадському сектору, незалежним організаціям, гуманітарним установам. Ось так і працює ця система допомоги — від якихось кризових ситуацій до їх зменшення, чи все ж це має бути певна стала постійна підтримка?
Ольга Нікольська: Станом на зараз, наприклад, можемо сказати, що міжнародна підтримка гуманітарної допомоги в Україні різко скорочується, хоча потреби — ні. Тому, це такий дуже дивний процес, треба весь час лобіювати, доводити міжнародним донорам, що є ось такі потреби, є ще ось такі, а є інші. І це щоденна боротьба українського громадянського суспільства в їхній співпраці з міжнародними донорами — переконувати їх в тому, що потреби існують, їх треба профінансувати та якось закривати.
Руслана Кравченко: Вдається, чи не завжди?
Ольга Нікольська: Місцями так, місцями ні. Іноді з’являються донори, про яких ніхто ніколи не чув, і хочуть підтримувати. Це таке, знаєте, дуже рухливе і плинке поле, скажімо так. Я дуже сподіваюся, що міжнародна підтримка України буде продовжуватись, тому що потреби реальні, вони існують, їх дуже багато, і самостійно, на жаль, ми зараз не можемо їх всі закривати.
Ольга Нікольська: Не можна сказати так, що хтось когось чимось замінив. Є ті країни, які підтримували і продовжують це робити. Також маємо розуміти, що міжнародна допомога не виділяється «сьогодні нам треба, ось вам завтра вже гроші». Так не працює, на жаль. У них теж є планування, вони діють в рамках вже запланованих певних коштів, які виділені державами.
Дуже активно, станом на зараз, включились скандинави. Норвегія, Швеція, Данія дуже підтримують Україну. Вони, бачачи, що американська допомога завершилась, активно включились в те, щоб збільшувати обсяги підтримки, може, не стільки громадського сектору, тому що це, знову ж, план, затверджений на рік, і на наступний рік буде затверджуватись новий. Але бачимо по обсягах військової допомоги, що скандинави прямо дуже активно включаються в процес.
Ольга Нікольська: Це насправді дуже важкий процес, адже треба працювати з людьми. Потрібно розповідати успішні історії, говорити про те, як можна.
Насправді, мені здається, що нам не вистачає в третьому секторі заклику до дій. Організації розповідають «ми зробили таке», але дуже рідко чуємо «долучайтеся до нас, приходьте, давайте разом будемо робити якісь гарні речі».
І, звичайно, ще один фактор, який дуже впливає на розвиток цієї культури — рівень довіри. Якщо немає довіри, то люди не прийдуть і коштів не дадуть. Нашим організаціям потрібно працювати над тим, щоб створювати цю довіру, а це про підзвітність, прозорість, звітування, інструменти, які дозволять розповісти людям про себе, що «ми тут, працюємо, ось наші надбання, так ви можете долучитися до нас і допомогти будь-якій цільовій аудиторії, з якою працює організація».
Ольга Нікольська: ІСАР Єднання вже дуже багато років, в принципі, займається організаційним розвитком організацій громадянського суспільства. Це не тільки про фандрейзинг, а й про те, як побудувати врядування в організаціях, щоб це було прозоро і дієво, як обкластися бюрократією в такий спосіб, щоб у донорів не виникали питання, як розповісти про свою діяльність і, в тому числі, як залучати кошти.
Минулого року ми проводили інтенсив, це був цілий тиждень навчання для 25, якщо я не помиляюся, організацій з практичними завданнями. Тобто, вони виходили вже з напрацьованими проєктами, скажімо так. І зазвичай такі школи дуже дієві, тому що, знаєте, це із серії «а що так можна було?», коли організації наче працюють дуже багато років, а їм розповідають про якісь нові для них способи залучення коштів та людей, і у них просто відкриваються очі, вони зовсім по-іншому дивляться на те, що робили в сфері залучення коштів всі попередні роки. Тому, школа це дуже прикольна штука, яка працює.
Руслана Кравченко: Із чим найголовнішим виходять випускники цієї школи?
Ольга Нікольська: По-перше, це дозволяє систематизувати ті знання, які в них є — практичні, але розкидані в їхній голові — все вкладається по поличках, є розуміння того, що робота з грантовими заявками, робота зі зверненнями за підтримкою, робота з залученням волонтерів, робота з людьми сам на сам або з напрацюваннями регулярних прихильників — різні історії.
Тому, це систематизація знань і більш глибше розуміння того, як це працює.
Руслана Кравченко: Після того, як все закінчиться, сподіваємося, що це буде найближчим часом, ми зможемо розраховувати на міжнародних донорів, на вашу думку?
Ольга Нікольська: Так, але просто фокус дещо зміниться, я думаю. Адже донори завжди були тут і будуть ще деякий час, поки Україна не встане на ноги і не буде спроможна себе захистити та забезпечити. Ми ж розуміємо, що наш бюджет зараз здебільшого складається з міжнародних коштів.
Можливо стане менше гуманітарної допомоги там, де вона зараз потрібна, і стане більше розвиткових якихось проєктів, як це було до початку повномасштабного вторгнення. Тобто, просто зміняться пріоритети, а донори, я думаю, нікуди не дінуться.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
Проєкт на Громадському радіо виходить за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України 一 рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікацій є відповідальністю Громадського радіо та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання