«Громадське радіо»
Ірина Соломко: Наскільки я зрозуміла з вашої Facebook сторінки, головна мета «Дивовижних» — мобілізовувати громаду?
Марія Насєдкіна: Так. Ми об’єднуємо дивовижних людей, які хочуть змінювати свою країну на краще. І робимо це через акції благоустрою та інші освітні заходи.
Ірина Соломко: Які саме? І де?
Марина Ткаченко: Перші два роки нашої діяльності ми були зосереджені в Києві. Це було пов’язано з кількістю людей, адже нас було не так багато. А з лютого 2016-го ми розповсюджуємо нашу діяльність на Запоріжжя та Дніпропетровськ. Плануємо розширюватися і далі.
Ірина Соломко: Для цього вам потрібна співпраця з місцевою владою?
Марія Насєдкіна: При розширенні ми не орієнтуємось на місцеву адміністрацію, скоріше — на запити людей. Якщо люди хочуть, щоб «Дивовижні» сприяли позитивним змінам, вони нас кличуть. А ми із задоволення ділимось своїм досвідом.
Ірина Соломко: Тобто, в Дніпропетровську та Запоріжжі була ініціатива саме від людей?
Марія Насєдкіна: Запоріжжя — моє рідне місто. Я знаю, там є багато активних людей. Взагалі, дивовижні люди є повсюди, ми просто їх об’єднуємо.
На Запоріжжі був запит на співпрацю з нами, так само як і в Дніпропетровську.
Ірина Соломко: Як це фактично відбувається? Вони вам телефонують та говорять про свої проблеми?
Марина Ткаченко: Налагодження контакту — довгий процес, зокрема, коментування в мережах, долучання до обговорень, показ активної позиції. Далі ми оцінюємо наші спроможності і приймаємо рішення. Звичайно, хочеться залучити всі міста України. Ми потроху зростаємо та крокуємо до цієї мети.
Марія Насєдкіна: Дивовижні акції та дії можна робити і без нас. Адже те, що ми робимо, спрямоване на те, щоб показати людям, що вони можуть самі змінювати місто, не чекаючи політиків, «дивовижних» або будь-кого.
Ми робимо наші акції, а потім роздаємо покрокові інструкції як, наприклад, прибрати парк, чи облагородити свій ліфт. Коли люди починають це робити, це потім резонує в інші дії.
Ми покращили зовнішній вигляд ліфту, а через два тижні повертаємось і бачимо, що хтось вже почав збирати відпрацьовані батарейки, пофарбував стіну чи поклав лінолеум. В цьому і є суть. Нам важливо не пофарбувати всі лавки міста, а показати, як люди самі можуть змінювати своє навколишнє середовище на краще.
Марина Ткаченко: Ми хочемо показати, що це нормально бути небайдужими, проактивними та відповідальними. Щоб дивовижне стало нормою.
Ірина Соломко: Скільки вже реалізовано проектів у Києві?
Марія Насєдкіна: Я почну з того, в яких напрямках ми працюємо. Отже, перший напрямок — «дивовижні тусовки». Це зміна публічного простору, коли ми залучаємо людей до позитивних змін в якійсь локальній точці, наприклад, пішохідному переході чи парку.
Другий напрямок — «проект добросусідства». В його рамках ми хочемо нагадати людям, як можна розвивати добросусідські відносини, і чому це важливо. Робимо ми це декількома шляхами: спершу ми заходили у двори, та намагались об’єднувати сусідів для ремонту.
Ірина Соломко: Цікаво, як це відбувається організаційно?
Марина Ткаченко: В перший рік нашої діяльності у нас були доволі хаотичні заходи в плані напрямків. Ми намагались зрозуміти цей інструмент об’єднання громад, якого насправді не існує. І кожен місяць ми змінювали формат: то прибирання парків, то облагороджування ліфтів. Потім зрозуміли, що нам потрібно йти ближче до людей, наприклад, у під’їзди, де людина знаходиться кожного дня хоча б п’ять хвилин.
Ми почали працювати. І на першому етапі в нас був захід у двір, коли ми робили щось самі, змінювали та покращували якийсь об’єкт, наприклад, ліфт. Потім робили оголошення і запрошували людей на наступний захід. Також ми долучали юриста, який розробляв інструкцію саме для цього будинку.
Саме після цього проекту ми зрозуміли: той рівень недовіри, який є між людьми, не дозволить нам реалізувати основну мети. І ми започаткували «проект добросусідства».
Одного разу ми попросили в людей віник. А потім вони не відкрили двері, коли ми хотіли його повернути. В людей був острах, що ми якась політична партія чи переслідуємо корисливі цілі.
Ще був випадок, коли мешканці викликали міліцію, прийнявши нас за хуліганів. Але представники міліції сказали, що потрібно дякувати таким людям, як ми за те, що ми покращували їхній під’їзд.
Цей випадок нас суттєво де мотивував… Примусив замислитись про рівень готовності людей. Тому ми зробили крок назад, започаткувавши «проект добросусідства». Це оф-лайнове спілкування, аби люди почали один з одним спілкуватись.
Ірина Соломко: В якому це було районі?
Марина Ткаченко: В Святошинському.
Ірина Соломко: Ви більше сфокусовані на центрі чи віддалених районах?
Марина Ткаченко: Коли ми робили відбір під’їздів, з якими будемо працювати, то оголосили конкурс. Людина, яка хотіла залучити нас до співпраці, мала написати, що вона вже зробила в своєму під’їзді.
Марія Насєдкіна: Тобто, ми йшли до тих людей, які вже проявляли ініціативу. І спілкувались зі спільнотою через активну людину, яка живе в цьому під’їзді.
Ірина Соломко: Ви говорили, що після випадку з викликом міліції, ви були дещо демотивовані. Як ви це переживали?
Марина Ткаченко: Це був переломний момент, але ми розуміли ще на початку роботи, наскільки це буде складно. Ми замахнулись на зміну цінностей людей, а це не відбувається за один день. І коли сталась ця ситуація, ми зрозуміли, що потрібно переглядати саме підходи і вдосконалювати наші тестові проекти.
Марія Насєдкіна: Ще для нас дуже важливо працювати там, де люди відкриті до змін і до того, що ми говоримо. Саме тоді можна досягти активних результатів.
Марина Ткаченко: Особливо на тому етапі, коли ми займалися цим в свій вільний час, по вихідних та вечорах, за свій кошт.
Ірина Соломко: Скільки вас?
Марина Ткаченко: Спочатку два роки нас працювало від двох до шести людей, а зараз нас десятеро.
Ірина Соломко: Ви намагаєтесь розпочинати працювати в маленькому осередку, з людиною, яка готова щось робити. Як ви цих людей знаходите?
Марія Насєдкіна: Під час проекту, коли ми заходили у двори, нам люди писали самі. Наприклад, одна дівчина надіслала нам фото оновленого ліфта і сказала, що це ми її надихнули на подібні дії. Відповідно, ми почали і далі працювати з цієї дівчиною та громадою, яка її оточує. Зробили ще один міні-проект по дворам.
Ірина Соломко: Який саме проект?
Марія Насєдкіна: Благоустрій під’їздів.
Ірина Соломко: Що саме під цим розуміється?
Марина Ткаченко: Ми розробили універсальні наліпки з різними інструментами, наприклад, драбина, монометр, книжки, Wi-Fі. Ідея полягає в тому, що відкриті до спілкування люди можуть ці наліпки розмістити в себе в під’їзді на поштовій скриньці з відповідними символами — книжкою чи Wi-FI. Сусіди будуть знати, що ті люди готові поділитися Wi-Fі чи позичити книжку.
Марія Насєдкіна: Головна мета цього проекту полягає не тільки в тому, щоб люди ділились подібними речами один з одним, а щоб вони знайомились і взагалі звертали увагу, що в них є сусіди, і з ними можна говорити, об’єднуватися для вирішення локальних проблем.
Українці можуть об’єднуватися в критичні моменти. Але в них виникають проблеми з об’єднанням для вирішення щоденних побутових проблем. І наш проект направлений на те, щоб люди відчули, що вони живуть в певній спільноті, спільно з якою можна вирішувати свої проблеми, зокрема безпеки і благоустрою. Ми зараз і намагаємось знайти оці механізми об’єднання людей в спільноти.
Ірина Соломко: Ви їх самі і розробляєте, ці механізми?
Марія Насєдкіна: Ми їх розробляємо, тестуємо, потім робимо висновки — чи вони працюють.
Марина Ткаченко: І зробити висновки — найскладніше. Дуже складно виміряти рівень змін і цінностей в конкретному під’їзді. Інколи нас питають: скільки людей в Києві помінялися побутовими предметами? А ми не можемо дати чіткої відповіді. Це довготривалий процес. Нам буває сумно, що ми не можемо одразу сказати про якісь цифри і зміни.
Але бувають речі, які ми називаємо хвилею позитивних змін, які порахувати неможливо, але вони надихають та надають сил.
Марія Насєдкіна: Інколи люди пишуть, що ми їх надихнули поприбирати в парку або пофарбувати якусь стіну. Це і є ті маленькі позитивні зміни свідомості, які є відчутними.
Ми зараз багато говоримо про реформи і законодавство — це зміни на папері. А ми даємо людям відчуття змін в реальності. Коли вони самі долучаються до реформ і стають частиною цих змін. Ми називаємо це «ремонт свідомості».
Ми вважаємо, що чим більше буде таких людей, які будуть усвідомлювати персональну відповідальність за свій двір, район, країну, тим швидше настануть ті позитивні зміни загалом, про які зараз так багато говорять.
Люди мають не жалітися, а діяти. Це є найважливіша ідея нашої організації.
Ірина Соломко: Скільки заходів по вашим проектам було реалізовано в Києві?
Марія Насєдкіна: За два роки в нас було більше 30-ти заходів.
Марина Ткаченко: Я гадаю, більше, але ми відштовхуємось не від кількості, а від якості.
Марія Насєдкіна: Ми прибирали один парк в Святошинському районі разів п’ять та вивезли 250 мішків сміття.
Марина Ткаченко: Люди, які долучились, потім приходили туди самі прибирати.
Марія Насєдкіна: Потім в парку «Орлятко» та в Солом’янському парку ми розмальовували сходи та лавки, саджали квіти. Далі разом з «Артмобілізацією» розмальовували перехід під Європейською площею.
Ірина Соломко: Я знаю, що ви почали якийсь проект під Шулявським мостом?
Марія Насєдкіна: Ми плануємо 13-14 травня розмалювати частину моста. Адже кожного дня бачимо цей занедбаний простір і хочемо його змінити. Отже, запрошуємо віх бажаючих приєднатися до позитивних змін на Шулявці.
Ще раз наголошую: нам важливий не благоустрій, а люди, які до цього процесу долучаються. Вони сьогодні змінили лавку, а завтра — ретельніше будуть думати, за кого голосувати. У них виникає критичне мислення.
Ми користуємося теорією розбитих вікон, яка розповідає про те, що, якщо в будинку розбити одне вікно і його не полагодити, то з часом в цьому будинку всі вікна будуть розбиті. Так само і зі сміттям: якщо не підняти кинутий хоч і маленький папірець, завтра біля нього вже буде смітник.
Україна — це наша країна, і ми вважаємо, що її потрібно змінювати вже сьогодні маленькими конкретними кроками, а не сидіти і чекати на зміни глобальні.