Ігор Лікарчук, директор Українського центру оцінювання якості освіти, переконаний: децентралізація освіти – це не лише фінанси та мережа. Це нова організація навчального процесу. «Учитель звик, що йому мають дати методичні вказівки, як працювати, розжувати і сказати, що він має робити з учнем. Децентралізація ж передбачає педагогічну свободу», — додає він.
Вітаю всіх, ви слухаєте «Територію», програму про права і владу місцевих громад. При мікрофоні – авторка та ведуча Ірина Соломко. Сьогодні у нас в гостях Ігор Лікарчук – директор Українського центру оцінювання якості освіти.
Ірина Соломко: Дуже багато побоювань у людей викликають зміни в системі освіти, які ми очікуємо разом з процесом децентралізацією. Чи варто їх боятися?
Ігор Лікарчук: Я вважаю, що до децентралізації управління освітою ми занадто довго йшли і занадто багато втратили часу. Якщо ми говоримо саме про систему освіти, то вона найменш реформована. В ній відбулись найменші зміни, порівнюючи з часів СРСР.
З’явились нові заклади освіти, щось ще. Але система управління, яка була максимально централізованою та забюрократизованою, вона у нас практично не змінилась. Це запізнення майже на 20 років привело до того, що у нас освіта є вкрай неефективною.
Якщо ці зміни не відбудуться, то про якісь перспективи освіти на території сіл і селищ нам говорити не можна. Потрібно починати. Але це болісний процес.
Ірина Соломко: Для людей вкрай важливо, щоб на території громади залишилась школа.
Ігор Лікарчук: Мені за моє життя доводилось брати участь в багатьох зібраннях територіальних громад, на яких вирішувалось питання про існування тієї чи іншої школи.
Є дві точки зору. Одна – коли починаєш доказувати, що вашій школі не можливо привести кваліфікованого вчителя іноземної мови, інформатики, навіть фізики, бо годин нема, немає за що платити зарплату. Велика кількість людей каже, що якось же ми жили до того – і наші діти проживуть. Є друга група, яка налаштована абсолютно радикально. Створіть нам умови.
Ірина Соломко: Умови чого?
Ігор Лікарчук: Умови, щоб наші діти могли кудись їздити. Питання дуже непросте.
Ірина Соломко: А переважає яка група, перша чи друга?
Ігор Лікарчук: Я б не сказав, що тут є якісь переваги. Все залежить від рівня освіченості батьків. Від того, наскільки у житті того чи іншого індивідуума якісна освіта відіграла роль. Десь у нас посередині.
Є підхід: не буде школи – не буде й села. Я не зовсім з цим погоджуюсь, тому що погана школа не означає перспективу для села. Якщо в школі немає вчителів кваліфікованих, немає елементарного обладнання, якщо не можливо втілювати завдання сучасних освітніх завдань технологіями, чи буде така школа перспективою? Не буде.
Цей процес є дуже болючий і відповідальний. Рішення про закриття, ліквідацію, організацію шкіл, дитячих садочків не можуть прийматися в Києві в Міністерстві освіти і науки. Це має вирішувати територіальна громада. Громада має мати якусь відповідальність. Тому що та освітня субвенція, ті кошти, які будуть іти з державного бюджету у вигляді освітніх субвенцій, вона не забезпечить повних потреб для нормального функціонування закладів освіти.
Якщо ми проведемо таку паралель: я, як батько, пускаю в світ дітей, або будую дім, я не маю сподіватися на те, що хтось буде доводить до ладу цей дім. Якщо територіальна громада може утримувати 20 шкіл, будь ласка. Якщо п’ять, вона повинна подумати над тим, як забезпечити тим дітям, на території яких немає шкіл, рівний доступ до якісної освіти. Чи це буде програма «Шкільний автобус», чи це будуть такі технології, про які ми ще не знаємо.
У нас у всіх закладах освіти є одна система організації освітнього процесу, це класно-урочна система. Діти поділені на класи, проводяться уроки 45-хвилинні, в кожному класі має бути класний керівник, з кожного предмета вчитель. Для невеликих шкіл – це технологія, яка працює.
А що робити з маленькою гірською школою? Коли до найближчої ще кілометрів 40-50, але є у нас там двоє діточок у другому класі, троє у третьому і двоє у п’ятому, і ми проводимо з ними уроки за класно-урочною системою. То є абсурд.
Не один раз був на таких уроках, бачив як вчитель викладається, він по 5 разів кожну дитину опитав, розказав, перевірив, закріпив, узагальнив, а потім дивиться на годинник і каже: «Господи, що ж з вами ще робити?».
Інших технологій ми не знаємо. Їх не знають вчителі, їх не знають адміністратори. Більше того, навіть планування роботи школи і штатна бюджетна дисципліна школи – вона побудована на засадах класно-урочної системи. Ми знаємо, що у вчителя має бути навантаження 18 годин тижневе, він має відпрацювати певну кількість годин, щоб отримати зарплату. Сьогодні мова йде про те, що децентралізація має привести до серйозних змін в технологіях організації освітнього процесу.
Ірина Соломко: А якщо говорити про європейській досвід?
Ігор Лікарчук: Я з насторогою ставлюся до того, чий досвід ми будемо наслідувати. Глибоко переконаний у тому, що механічно взяти, перенести щось кудись – дуже складно. Ви ніколи не одягнете плаття з чужого плеча, тому що воно буде пошите не на вас.
Коли ми кажемо, що запровадимо голландську, польську систему, то ми можемо у них повчитись, але механічно перенести не можемо. Мене дуже приваблює досвід функціонування шкіл у Польщі. Вони мали таку ж саму проблему, яку мали ми, і скорочували заклади освіти, але побачили, що це безперспективно. Але це зовсім інша філософія. Там громада бере на себе відповідальність по утриманню шкіл. У них не було практики масового закриття шкіл.
Мені подобається досвід роботи фінської системи освіти, але повторюю: жодної з них механічно перенести не можна. Фінська система сьогодні не дарма вважається найкращою. Це цілісна система, починаючи від підходів до оплати праці педагогів і закінчуючи змістом. Звідти багато чого можна запозичити.
Але майте на увазі, що тут є одна дуже важлива річ: у всіх країнах світу кожен заклад освіти – повноцінна юридична особа. Коли процес іде децентралізації, це не передача коштів, зміни мережі, це ще й зміна управлінських функцій.
В успішних освітніх країнах заклади освіти мають право приймати рішення з величезного кола питань. Їм не потрібно узгоджувати з органами управління, бо там в кінцевому результаті головне: як працює школа, який її результат. А якими шляхами досягається – це вже інше питання.
У нас же навпаки, максимально думають, як зрегулювати досягнення якогось результату. Якщо я вам сьогодні скажу, що в Україні немає державних стандартів успішності, немає освітніх індикаторів, за якими можна стверджувати чи є якійсь прогрес, що треба зробити, щоб його досягнути, то про який кінцевий результат ми можемо говорити.
В зв’язку з цим виникає дуже складне питання: наскільки ми готові працювати в умовах децентралізованої системи. Якщо надати нашим закладам освіти право бути самостійними, яка кількість теперішніх керівників зможе бути самостійними? Скільки керівників освітніх закладів зможуть успішно реалізувати це право?
У 2009 році, коли прем’єром була пані Тимошенко, вона проголосила таку ідею, що потрібно закладам освіти дати фінансову незалежність. Тобто кожна школа має мати свою бухгалтерію, свої рахунки. В Українському домі вона зібрала засідання Уряду, на яке запросила десь півтори сотні кращих директорів шкіл. Всі члени Уряду гаряче підтримали цю ідею. Коли пані Тимошенко запитала в зал, де сиділи директори шкіл, хто із вас згоден стати самостійними, якщо підняло руку 10-15 осіб, було дуже добре.
Бути самостійним непросто. У мене багато учнів, які працюють директорами шкіл, серед них є успішні господарники, і їхні школи живуть набагато краще, аніж будь-які інші заклади освіти. Вони можуть встановлювати вчителям надбавки до заробітної плати, купувати нове обладнання, робити дорогий ремонт, але їх дуже мало.
Багато теперішніх керівників не вміють бути господарями і бояться відповідальності. А самостійність, децентралізація передбачає і відповідальність. Окрім того, вони просто не можуть комунікувати так, щоб вести самостійне господарство.
Ірина Соломко: Якщо ми говоримо про децентралізацію і надання певних нових можливостей і фінансових повноважень, школи повинні мати саме юридичний статус.
Ігор Лікарчук: І не лише школи, і дитячі садки, і позашкільні заклади. І всі ці централізовані бухгалтерій при райвно, все це піде у небуття. Але ви спробуйте сьогодні якійсь школі, де є розумний директор, взяти оцю владу в свої руки. Супротив буде жахливий. Не хочуть відпускати грошові потоки із своїх рук ті, хто сьогодні ними розпоряджаються.
Дуже характерний приклад по підручниках, коли до 2014 року фінансування всіх підручників було зосереджено у руках Міністерства освіти і науки. Сьогодні відпрацьовується дещо інша модель, і міністерство хоче, аби вчителі самі обирали підручники. За тою інформацією, що в мене є, 70 % не можуть це зробити, питаючи, а який обрати. Це стадний інстинкт, який формувався десятки років. Оцей совок який живе в багатьох педагогів і дуже тяжко витравлюється.
Я ще раз хочу наголосити: децентралізація – це не лише фінанси, не лише мережа. Це нова організація навчального процесу. Вчитель звик, що йому мають дати методичні вказівки, мають розжувати і сказати, що він має робити з учнем, бо його все життя привчали, що прийдуть і перевірять. Децентралізація ж передбачає педагогічну свободу.
Тебе навчили, і тепер ти можеш все опрацювати за тим підручником, яким ти хочеш. З використанням тих технологій, які ти хочеш. Директор не може прийти до тебе і сказати, що ти погано провів урок.
Але як примусити нашого вчителя бути педагогічно вільним? Це набагато складніше, ніж дати вчителю методику. Але ж педагогічна свобода не передбачає безвідповідальності. Якщо ми даємо педагогічну свободу в рамках децентралізації, то ми повинні думати і про зміни у системі оплати праці вчителя. Це є цілий комплекс питань. Я прихильник рішучих і стресових кроків. Поступовими кроками ми будемо це дуже довго робити. Нам потрібно діяти швидко і чітко. Це має бути не просто децентралізація, це має бути зміна керівника на освітнього менеджера.
Освіта є дуже консервативною системою. З одного боку, це добре. А з іншого – це складно. В освіті працює величезна кількість людей. Якщо ми хочемо щось зрушити, нам треба вирішити два питання: змінити функціональні призначення органів місцевого самоврядування управління освітою і на 80 % оновити керівників освітніх закладів всіх рівнів. Починаючи від ректорів вузів і закінчуючи завідуючими дитячих садочків. Не хочу сказати, що потрібні прийти тільки молоді, але повинні прийти люди з іншими критеріями мислення.
Стосовно органів управління освіти рішення має бути дуже просте. Будь-який освітній заклад повинен бути позбавлений дріб’язкової опіки. Має бути заново створена струнка система державного контролю. Все інше – це просто ігрища, які будуть дуже дорого коштувати бюджету і нашому майбутньому.
Інколи мене називають песимістом, проте я добре обізнаний оптиміст. Що потрібно – мають вирішувати саме люди. Чи їм потрібна маленька школа з сучасними технологіями організації освітнього процесу класно-урочної системи? Чи їм потрібно кілька комфортабельних автобусів, якими діти будуть їздити? Чи їм потрібно ефективний заклад освіти з дистанційною формою освіти? Це має вирішувати громада.
У нас у бюджеті на кожну дитину передбачена сума грошей на здобуття освіти. Назвемо це умовно освітнім кошиком. Все, що є в цьому кошику, має надати держава, інше – визначає громада. Сьогодні відбувається перерозподіл владних повноважень. Не можна радити і казати, яка там оптимальна модель. Одна модель може бути для гірської місцевості, інша – у населеному пункті, що за 30 км від Київ. Проте будь-яка модель може працювати за однієї умови: коли її буде кому реалізовувати.
Ірина Соломко: Нагадую, ви слухали «Територію». В гостях у нас був Ігор Лікарчук, директор Українського центру оцінювання якості освіти. При мікрофоні працювала Ірина Соломко.
Програма створена за сприяння Швейцарсько-українського проекту «Підтримка децентралізації в Україні «Despro». Проект не обов’язково поділяє точку зору авторів програми, а також її учасників, висловлену в ефірі.
