Фото з Фейсбук сторінки Школи Лохвицього земства
Ірина Соломко: Розкажіть, в чому унікальність Школ Лохвицького земства?
Олена Задорожна: Це школи у стилі українського архітектурного модерну. Він був характерний саме для України. Цікавий тим, що в ньому відтворені питомо українські риси стилю. Зокрема, у своїх роботах архітектор Опанас Сластьон, про чиї витвори архітектури йдеться, керувався питомими українськими формами і візуалізацією.
Зокрема, у наших школах використана, як оздоба, кам’яна вишивка, як ми її називаємо. Це фрагменти вишивок, взяті із альбому Олені Пчілки, мати Лесі Українки. Вона товаришувала із Сластьоном. Школи, які були зроблені у другу та третю чергу славляться цими вишивками, тому що там автор вже дав розгул своїй фантазії.
Ірина Соломко: Ті фото, які ви розмішуєте в соцмережах зі своїх шкіл, мають свою особливу колористику — червоно-білу. Розкажіть про це трохи детальніше.
Олена Задорожна: Важко сказати, яким є їхній початковий вигляд. Ми бачили світлини початку XX століття, і там була біла оздоба, були побілені вікна та елементи цієї вишивки.
На даний момент не все збереглося у такому вигляді. Наприклад, у Токарях, поряд з Лохвицею, цю школу покрили плиткою, зробили магазин, і приміщення втратило свій первісний вигляд. Тому лише частина шкіл збереглася у тому вигляді, у якому їх задумував Сластьон.
У Млинах школа повністю побілена, а вишивка оздоблена у блакитному кольорі. Тому колористика збережена частково. Наші архітектори досліджували нутрощі цієї школи в тих місцях, де можна було подивитися розріз стіни, і віднайшли, що школа була утеплена вовною.
Унікальність цих споруд полягає в тому, що вони розташовані не десь у райцентрах, а в звичайних селах, і це великий туристичний потенціал для цих сіл.
Ірина Соломко: Скільки цих шкіл було спочатку?
Олена Задорожна: Спочатку була інформація, що їх було близько сотні, але сьогодні виявлено 53 споруди. Остання з них була зафіксована нами в Пирятинському районі, селі Білоцерківці. І цими днями архітектори мають їхати і міряти цю школу.
Важко сказати, скільки їх було спочатку, документів не збереглося. В нас є лише один проект, про який ми можемо говорити, що він автентичний, але стверджувати точно не можемо. Бо всі документи зберігалися в Полтаві в архіві, який згорів під час Другої світової війни. Отже, все, що стосується спадку Сластьона, ми збираємо крупинка до крупинки.
Не потрібно шукати Луврів, коли є такі унікальні речі поряд
Ірина Соломко: Ви з Полтавщини, так само, як і Ольга Герасим’юк, яка теж займається пошуком та відновленням цих шкіл. Саме через це ці школи потрапили у фокус вашої уваги, чи є інша причина?
Олена Задорожна: Ідея цього проекту належить Ользі Герасим’юк. У 2009-му році вона зачепилася за цю тему після спілкування з дружиною дослідника Чепелика, який присвятив своє життя вивченню українського архітектурного модерну. Коли вона бачила ці школи, вона відчувала, що це щось важливе, і поспілкувавшись із родиною Чепеликів, вона зрозуміла, що це перлина українського мистецтва.
Ірина Соломко: Скільки у вас людей?
Олена Задорожна: Переклички ми не робимо, відкриті до співпраці і вважаємо, що кожна людина, яка хоч раз щось зробила для цього проекту, вже наша. Ми збираємо толоки по селам, куди приходять мешканці, і вважаємо їх своїми активістами. Коли журналісти висвітлюють цю тему, то вони теж опиняються в проекті. Зараз і Громадське радіо долучилось, отже ви також наші. Тому нас щоразу більше.
Як говорить пані Ольга: «Повернення цих шкіл — це акт повернення себе собі, повернення питомої української українськості в нас». Якщо говорити про село як колиску мудрості, то ту мудрість потрібно будити, і показувати людям, що вони мають ту прямо біля себе. Не потрібно шукати Луврів, коли є такі унікальні речі поряд.
Ірина Соломко: Місцеві жителі підтримують вас у ваших діях?
Олена Задорожна: Навіть мешканці Полтави не знали про ці школи. Коли ми почали розповсюджувати інформацію, вони дивувалися.
Місцеві ж знали, що в них є стара школа, але не усвідомлювали, що це за споруда. Коли ми почали нашу роботу, люди почали пробуджуватися. Тому вони прагнуть, щоб ми приїхали і показали, що для нас важлива кожна школа та важлива участь кожної людини.
Ірина Соломко: Толока — це намагання привести ці школи до більш-менш нормального вигляду?
Олена Задорожна: Так, це одна мета, а інша мета — залучити людину, тому що, насправді, йдеться про розвиток громад, які можна базувати на базі цих шкіл. Адже ці школи на початку ХХ століття були храмом науки, на цих школах будували башточки, що виділяло їх. Можливо, ці школи є смисловим центром, навколо яких можна єднати громаду.
Як показують толоки, це справді можливо. Управління туризму в Полтавській області вже запропонувало зробити туристичні маршрути, пов’язані із цими школами. Вони можуть стати осередком стабілізації життя в селі. Коли люди зрозуміють, що навколо цієї школи потрібна інфраструктура і елементарні умови для туристів, щоб вони могли залишати там гроші, то ситуація в селах може кардинально змінитися.
Ірина Соломко: Чи побачила місцева влада потенціал у реставрації цих шкіл? Чи виділяє гроші?
Олена Задорожна: Керуючись здоровим глуздом влада вкладає гроші в більш необхідне — дороги, освітню та медичну реформу. Навіть, якщо влада зробить нормальну дорогу до нашого села, це вже буде вагомий внесок. Тому ми вважаємо, що будь-який внесок в інфраструктуру села, це вже внесок в цей туристичний об’єкт.
Стосовно відновлення шкіл, буде йтися про якісь грантові альтернативні програми, бо все це коштує великих грошей. Деякі школи потребують реставрації, а деякі вже втрачені.
Частина шкіл в нормальному стані, вони використовуються як школи, бібліотеки, магазини, тому їх потрібно просто підтримувати.
Ірина Соломко: Наскільки вони розкидані одна від одної?
Олена Задорожна: Цих шкіл 53, найбільша кількість з яких розташовані на території двох сусідніх районів — Чорнухинського і Лохвицького. Три школи відійшло на Чернігівщину і на Сумщину, і дві школи у Пирятинському районі. Відстані між ним чималенькі, але, можливо, цим і цікавий туристичний маршрут: людина їде і занурюється в атмосферу. Можливо, атмосфера типового українського села центральної України, може бути цікавою, в тому числі і протяжністю маршрутів.
Ірина Соломко: Серед цих сіл є вже об’єднані громади?
Олена Задорожна: З об’єднаними громадами там трохи складно, людям притаманно боятися чогось нового. Поки що лише йдуть перемовини про об’єднання між селами тієї території, на якій знаходиться одна з шкіл.
Але нас підтримують сільські голови. Наприклад, у Бесалах, наші архітектори поміряли школу і виявили, що в неї критичні пошкодження даху, сільський голова долучився і знайшов ресурс. Про деякі речі потрібно просто говорити.
Ірина Соломко: Хто має очолити процес, щоб побудувати єдиний туристичний маршрут?
Олена Задорожна: Туристичний маршрут одразу по 53-м об’єктам — дуже амбітна історія. Наприклад, з села Ручки кільки років тому виїхала остання родина, і його вже не існує. Так само у селі Сенча ми можемо бачити решти дранки та фундаменту, тому що там школу знищили кілька років тому. Є школи, які зачинені і там немає що показати поки що.
Але є школи, на базі яких можуть бути створені якісь ідеї. Наприклад, в Христинівці місцева активістка Оксана Олійник хоче на базі школи створити культурно-просвітницький центр.
Потім, коли ми приїжджали на толоку у Харсіки, нас перехопили сусідня Кизлівка, яка теж захотіла зробити толоку.
Очевидно, що треба говорити про ті школи, довкола яких вже йде певний рух. Презентувати успішні кейси землякам, які теж почнуть просувати цю ідею в геометричній прогресії. А ми сприятимемо та допомагатимемо.
Ірина Соломко: Як можна долучитися до руху?
Олена Задорожна: Дуже легко, заходьте на нашу сторінку у Фейсбуці «Школи Лохвицького земства».