В пам’ять про нього треба жити – мама загиблого хлопчика

Покидати дім було важко, згадує Ірина, хоча додає: ще зі школи не шукала легких шляхів. Тим більше, що у Києві, вона знайшла підтримку від таких самих луганських активістів Євромайдану, які переїхали до столиці:

«З моменту переїзду… Я пам’ятаю, коли ми тільки поїхали з дому, збиралися з нашими друзями луганчанами, збиралися тут – на Майдані»

Та незабаром ці ж самі люди підтримували Ірину вже в іншій біді. Її маленький син випав з вікна третього поверху. Чотири тижні хлопчик пролежав в реанімації.

«Обнімалися і плакали. На початку ми переживали цей стан так. Потім нас це об’єднало, ми здружилися. Далі був нещасний випадок. Він був дуже особистий. Ми сказали дуже близькому колу наших знайомих», – розповідає жінка.

Коли Ірина з чоловіком зрозуміли, що грошей на лікування дитини не вистачає, написали у соцмережі, попросили небайдужих допомогти. І таких виявилось досить багато. Причому, були і незнайомі до того моменту люди.

Втім, деякі висловлювання людей, які нібито намагались підтримати, Ірину обурювали. Наприклад, коли заспокоювали словами: «Та ти молода, ще народиш! У тебе є старша донька! Є заради кого жити».

«Як можна втішити матір таким чином, я не знаю. Не можна порівнювати. Кожна людина індивідуальність. І як можна порівняти або сказати, що у тебе є ще хтось. Так, звичайно, він є. Цього не можна заперечувати, але тут у мене одна людина – це одна індивідуальність, а тут у мене інша людина – це інша індивідуальність. І я зараз втрачаю цю людину», – пояснює вона.

Ірина зауважує, що тема смерті, втрати близької людини в нашому суспільстві є доволі табуйованою. Люди воліють про це не говорити. Вона відчула це на собі. Раніше завжди говорила, що в неї двоє дітей, але одна дитина померла. Не всі люди це розуміли і виникали неприємні ситуації.

Тепер же жінка вирішила не вдаватись у пояснення. Говорить, що вона мати двох дітей. Дуже допитливим розповідає, що дітей двоє, але жива одна – донька.

«У нас люди не готові сприймати, у нас люди не вміють надавати підтримку. Мені здається це йде ще з глибин щодо дітей з особливостями, щодо смерті. Це в принципі дуже глобальна проблема. І я не звинувачую людей, які не знають, як себе вести з іншими, які опинилися в такій ситуації», – зазначає жінка.

Читайте також: Я приняла решение выжить, — переселенка Наташа Манак

А ще, говорить Ірина, у нашій країні немає чіткого механізму, як повідомляти людину про смерть близьких. Хто має це робити? За яких обставин? Все це ніде не прописано. А між тим, якщо людина їде за кермом і при цьому має проблеми з серцем – повідомлення про смерть родича може призвести щонайменш до аварії.

Жінка розповідає, що поховавши сина тривалий час шукала групу підтримки – людей, які пережили подібне горе і зрозуміли б її. І вона їх знайшла:

«Я, звичайно, не знаю і не хочу знати, як це ховати дорослу дитину, але маленьку дитину, мені здається, це складніше. Тобто ти ще не набулася ще з нею і у тебе є надії якісь. І коли ти розумієш, що ти не відведеш в перший клас, ти не будеш на випускному, ти не знаєш, що таке перше кохання, перша бійка, якщо це син, ти ніколи не підеш на весілля». 

Але тут же Ірина додає, що також важко ховати і дорослу людину – бо ще більше прожив з нею, будували плани і раптом її не стало.

Вона впевнена, що зустрічі батьків, які втратили маленьку дитину, мають проходити обов’язково під наглядом психолога, або людини, яка сама давно пережила травму – тобто вже оговталася від неї, а отже знає, що порадити і як поводитися з цією групою:

«Кількість травмованих людей, зібраних в одному місці, концентрація дуже велика. І своєю травмою можна нанести травму іншому».

Питаємо у Ірини, чи вдалося їй самій вже оговтатися:

«Це не можна пережити. Це можна пережити тільки, коли ти вмираєш, напевно, сам. З цим йдеш…Але психолог, з яким я стала відносно недавно працювати, вона мені дуже допомогла. І те, що сказала мені моя психолог, заради нього, в пам’ять про нього ти повинна жити, тому що він в твоєму серці назавжди. Ти повинна йому показати те, що він не побачив в житті, він завжди залишиться з тобою. І, якщо ти будеш радіти життю, ти можеш показати, яке б могло бути життя радісне у нього. Якщо ти будеш ходити сумна і страждати, то ні тобі не буде спокою, ні йому не буде спокою».

Ірина говорить, що зараз вона на початку цього марафону. І врешті почала піднімати голову до неба, щоб порадіти сонцю, а не для того, щоб знайти там образ сина. Вона знову може дозволити собі піти до кафе, щоб почитати книгу, насолодитись кавою та поспостерігати у вікно, як проходить життя.

Валентина Троян, Точки опори