Мешканка Кам’янського Марина — дружина демобілізованого бійця. Повернення коханого чоловіка з пекла передової вона чекала понад усе. Та дочекалася лише побоїв та знущань.
“Идиллия у нас продлилась каких-то несколько дней после его возвращения. Потому что как только он отошел от эйфории от встречи — сразу проявил свои новые грани… Во-первых, Игорь стал пить. Каждый день понемногу. Во-вторых, он разговаривал со мной только об ужасах войны. Я понимаю, что все, что он видел и переживал, это страшно. Но он обвинял меня настойчиво в том, что я его не понимаю”.
Звинуваченнями демобілізований боєць не обмежився. Невідомо, чи для наглядності, але він почав жорстоко бити й катувати дружину. Привід завжди знаходив… Мало не щодня.
“Вот знаете, какие были поводы для того, чтобы ударить? Вот пример: он сварил пельмени, штук тридцать, а я съела два и сказала, что больше не хочу. Есть не хочется! Мне одели оставшиеся на голову и избили… Стол поломан, стулья поломаны…”.
В «колишньому», «довоєнному» житті Ігор жодного разу навіть кривим словом не образив кохану дружину. А тепер синці на тілі стали для жінки нормою. Їх вже почали помічати знайомі, але вона мовчала. Чому? Говорить: тому, що любила. Розуміла, що в Ігоря посттравматичний стресовий розлад. Заспокоювала себе. Мовляв, він поводиться з нею так жорстоко не навмисно, а насправді — любить… Але й терпіти біль було несила. Тож намагалася приходити з роботи додому так, щоб застати чоловіка вже сплячим згадує Марина:
“Ехала по городу, наворачивала круги, чтоб не возвращаться домой… А если приходила с работы раньше, быстро делала домашние дела и тусовалась на балконе, пока он не уснет! Когда в 12, когда в 2 ночи… Так и жила”.
В усіх інших ситуаціях: у спілкуванні зі знайомими і друзями, на роботі Ігор поводився нормально, як поводився раніше, навіть без тіні агресії. Але це за стінами квартири. Марина продовжувала мовчки терпіти знущання, а Ігор поступово зовсім втратив відчуття реальності під час актів домашнього насильства. Жінка пережила кілька струсів мозку. Востаннє ж чоловік був таким розлюченим і настільки не контролював себе, що мало не зламав їй хребта… Потім, правда, стояв на колінах, просив пробачення.
“Говорил, что любит, что во всем виновата война. Но я уже не могла это слушать… Мне срочно нужна была психологическая помощь, эмоциональная поддержка. Подругам мне было стыдно звонить, я позвонила на горячую линию, в центр психологической помощи”.
Це може здатися дивним, але розмова із психологом після пережитого стресу була настільки ефективною, що того ж дня, доки чоловік був на роботі, Марина крадькома вивезла свої речі. Далі діяла більше ніж рішуче: переїхала до іншого міста. Змінила номер телефону… Зараз вона мешкає на зйомній квартирі. Говорить, що згодом обов’язково розлучатиметься з Ігорем. Через суд. Та поки що найбільший страх для неї — зустріч з чоловіком…
“Пока ни видеть, ни слышать не могу. До паники. На днях я увидела в супермаркете парня, похожего на Игоря… Меня затрясло… Телефон выпал из рук… Слава Богу, это оказался не он. Мне еще долго посещать психолога, чтобы восстановиться. И можно ли после такого восстановиться и начать доверять? Здоровью урон серьезный… Вот так война рушит семьи”, — підсумувала дружина демобілізованого бійця.
Маргарита Кримова з Дніпра для «Громадського радіо»