Як школярам адаптуватися на новому місці? Поради переселенців

Реутових з Авдіївки місце проживання, хай і тимчасове, довелося змінювати тричі впродовж року. Пані Тетяна говорить, коли взимку 2015 року загострилася ситуація в Авдіївці, вони переїхали до Бахмута, але туди, за два місяці через обстріли в Дебальцевому, почали прибувати військові. Вони знову злякалися з сином і поїхали до Дніпродзержинська, але там не було роботи, за кілька місяців опинилися у Костянтинівці. Дитині 4 рази змінювала школу. Тетяна переживала за сина-третьокласника.

«В Артемівську клас був невеликий, учителька молода, все було добре. У Дніпроздержинську, коли ми приїхали, наче спочатку добре було, подружився, хтось списувати просив, хтось цукерками пригощав», — говорить Тетяна.

Одного разу був випадок у Дніпродзержинську, коли хлопець у класі назвав її сина сепаратистом.

«Ігор здивувався, він і слова цього не зрозумів. Я підійшла до завуча з виховної роботи, конфлікт цей «розрулився». Ми приїхали з Донецької області, а не залишилися там, ми приїхали на українську територію, прийшли до вашої школи, живемо тут і хочемо бути разом. І той хлопець потім став найкращим другом Ігоря», — згадує жінка.

Хоча війна і страшна річ, але вона мобілізувала. Люди стали ближчими та ріднішими. Родині Сьомушкіних з Авдіївки притулок надала незнайома жінка з Костянтинівки, яка згодом стала наче рідною. У дитини міг бути психологічний зрив, донька Настя боялася вийти з підвалу. Треба було вибиратися.

«Друзі друзів підказали, дівчина нас прихистила, у неї свій будинок, ми зупинилися у неї, подружилися, вже сім’я. Серед навчального року прийшли до школи, прийняли нас чудово, хоча жодних документів ми не мали, через обстріли залишили вдома», — розповідає Валентина.

Її донька Анастасія каже, що у класі зустріли привітно.

«Діти хотіли усі зі мною познайомитися і подружитися, пограти в ігри. Учителька Зоя Володимирівна добре мене прийняла, допомагала постійно, якщо я чогось не розуміла, залишалася зі мною після уроків і пояснювала», — говорить школярка.

Сьогодні Настя разом з іншими переселенцями бере активну участь у волонтерському проекті «Вишиті мрії». Роботи продають на виставках, за продані вироби кожен учасник отримує гроші. Настя вже має близько 500 гривень, збирає собі на планшет.

А переселенка Світлана цієї осені збиратиме сина до школи, тут її Богдан ходив до дитячого садка, подружився з усіма. Нині готується стати першокласником. Шестирічний хлопчик дуже активний, відвідує усі патріотичні заходи, займається у кількох гуртках.

«Коли ми поїли, сказали, давайте знайомитися усі. Цю медаль я отримав у 15 школі, там був конкурс з усіх міст, давали медалі переможцям, ми танцювали і наше місто перемогло теж», — говорить Богдан.

Саме така активність хлопця допомогла йому. Горлівку залишали під обстрілами. Богдан і до того мав вади мовлення. Після того, як у нього на очах зруйнували будинок, стало гірше. Тож пішли до логопеда», — каже Світлана.

«Переживала дуже, коли ми прийшли, нам казали залишати дитину на годину-дві, поки адаптується. Я дзвонила виховательці, питала, як себе веде. Він з першого дня залишався до обіду, я приходила пізніше, забирала, потім став залишатися на весь день. Він досить швидко адаптувався до дитсадка» , — говорить Світлана.

Нині переселенці гуртуються разом, вони точно знають, що пережити важкі часи легше саме так. А головне — спілкуватися, не замикатися на своїх бідах і проблемах. Також закликають місцевих до активного життя, спрямованого на те, аби змінити, у тому числі і спільними зусиллями, життя навколо.

Наталя Поколенко з Донеччини для «Громадського радіо»