«Громадське радіо»
Два роки на лінії вогню. Василіса на власні очі бачила зруйновані домівки та скалічені життя. Вона була однією з перших, хто відправився на фронт у 2014. Дівчина згадує, що спочатку мирне населення з повагою ставилося до волонтерів та бійців АТО, але згодом ситуація змінилася.
«Поки ми були в умовах 14-15 року, ми майже не з’являлися вдома, не знімали форми, то ми для всіх були святими. Потім ти повертаєшся. Починаються претензії з серії «Ти поїхала чоловіка шукати». Ми майже всі були успішними людьми. Всі колишні держслужбовці. У мене все складалося добре в кар’єрі та в іншому. Ти повертаєшся в своє життя.
У тебе є гарні туфлі на підборах. У тебе є дорогі брендові сукні. А суспільство тебе пам’ятає тільки ці 2 роки. Воно не пам’ятає, чим ти займалася до цього. І люди кажуть: А чого вона повернулася? Чому ходить у сукні? Якщо людина успішна після війни, то суспільство поводиться дуже дивно. Тут вийшла одна книга, потім друга в співавторстві. Я живу нормальним звичайним життям, а мені кажуть: «В Україні війна, а ти все нажила на війні. Якби війна, ти була би ніким», — розповідає Василіса.
Дивне ставлення суспільства до жінок-ветеранів АТО — не єдина проблема, з якою стикнулася дівчина вдома. Після повернення на мирну землю Василіса ще декілька місяців звикала до іншої реальності.
«Я на той момент зібрала речі і сиділа вдома, були фінансові проблеми. Місяць побула в Патрульній і не прижилася. Поїхала до Києва, довго там не могла знайти роботу. Був розібраний стан, як зламане піаніно.
Основні труднощі – це внутрішні: дезадаптація, то, що ти була в одній реальності, тепер в інший, що тут не так все просто – купа інтриг, купа фраз і дій за спиною. До цього потрібно звикати. Вчитися жити в цих умовах. Плюс тиск суспільства, яке хоче тебе насильно вилікувати, відправити до психолога, а ще краще до психіатра, а ще краще обійняти і плакати. А якщо тебе не треба обіймати і не плакати і у тебе все починає виходити, то вони кажуть, що без війни ти й копійки не вартуєш», — каже дівчина.
За словами Василіси, «ліками» від труднощів та проблем можуть стати позитивні емоції та зустрічі з іншими жінками, що були на війні. Також неабияку роль у адаптації ветеранів АТО грає мистецтво.
«Людина повинна боротися сама хорошими думками, добрими фільмами, хорошою музикою. Чимось для себе, чимось допомагаючи іншим. Не закриватися у власну мушлю. Потрібно насичувати себе прекрасним: людьми, емоціями, візуальними речами, власними досягненнями», – додає Василіса.
У середньому адаптація може тривати від місяця до кількох років. Василіса змогла повністю повернутися до звичайного життя за півроку:
«За півроку я отямилася — книжки, друзі, прекрасні люди, які мене оточували. І в якийсь момент я зрозуміла, що все, мене нічого не тримає. Те, що вже є і обгоріло – воно не відновиться. Але все інше воно може прекрасно функціонувати, жити і не дивитися назад кожного разу.
Ми маємо повне право повернутися. Я не люблю людей, які тикають нам, що ми веселимося, а в країні війна. У нас багато всередині болить, кипить і горить. І не їм судити. Люди, які повернулися — це ті, хто був на межі життя і смерті. І коли вони повернулися, я думаю, що право на це життя у них забирати не треба».
Євгенія Москалець, Дніпро