Мар’яна Чорнієвич: Кожен з нас має мати право на поховання належним чином і, звісно, в першу чергу на це право заслуговують ті, хто захищають наш спокій і нас від ворога — наші військові.
Нова хвиля обурення стосовно Національного меморіального кладовища сколихнула українське суспільство. Сталося це тому, що Верховний Суд визнав виділення землі незаконним і напередодні була опублікована обґрунтована позиція щодо заборони створення меморіального кладовища на заповідних землях біля селища Мархалівка у Київській області.
Поясніть, будь ласка, у чому суть цієї судової справи?
Тетяна Козаченко: Ми з вами зараз говоримо на надзвичайно чутливу тему, яка обговорюється під час воєнного стану. Є безперечним те, що шана нашим військовим і тим, хто загинув, повинна відбуватися з великою шаною від народу і повинна здійснюватися виключно в правовому полі.
Питання зараз в тому, що зміщаються акценти і заради справедливості або уявлення про неї утворюються, скажімо так, суспільні резонанси щодо зміни, можливо, навіть не законодавства, а уявлення про те, як повинна працювати держава. Проблема, яка виникла, утворилася не через Верховний Суд України, саме Касаційний адміністративний суд, який виніс рішення, а — внаслідок рішення Київської обласної військової адміністрації.
Військова адміністрація змінила призначення землі, хоча на це є пряма заборона закону. І таким чином вони створили юридичний документ, який дав право не просто створювати меморіальний комплекс на заповідних зонах, а й вже почати здійснювати там реальні поховання. І саме громадські організації звернулися до суду і рішення всіх інстанцій підтвердили, що таке рішення саме військової адміністрації було незаконним.
Проблема в тому, що державна інституція — військова адміністрація — незаконно своїм рішенням змінила статус земель. Чому це небезпечно? Тому що природоохоронні зони, які лишилися в Україні — це спадщина, те, що належить майбутнім поколінням, і говорить про те, що ми маємо зберегти ці зони. Зміни можуть впливати, зокрема, на те, як розвивається природа України. Ми не можемо змінювати майбутнє.
Коли штучно, неправильно, поза законом змінюється статус природоохоронної зони, це означає, що там можна створювати будь-що на незаконних підставах. Щодо будь-якого рішення будь-якого органу влади — воно повинно здійснюватися виключно в рамках закону. Навіть коли ми кажемо, що це може бути найдобріша мета, то це означає, що будь-яку іншу зону можна так само змінити всупереч діючому законодавству, обґрунтовуючи це гарною метою.
Для будь-якої гарної мети повинні бути використані виключно законні процедури. Тому рішення Верховного Суду є насамперед законним. Треба повернутися та правильно поставити акценти щодо того, яким чином військові адміністрації всупереч законодавства України, Конституції, міжнародних договорів, приймають рішення…
Як із цього виходити? Повинна бути знайдена дійсно належна земельна ділянка, мають бути здійснені належні перепоховання, але ми можемо зіткнутися з іншою проблемою.
В Україні навіть наявність судового рішення не гарантує його виконання. Тому що на перепоховання потрібні гроші, нова земельна ділянка, потрібні рішення.
Більше того, використання суспільної думки, хейт, залучення військових, інших громадських організацій для того, щоб змістити акценти — реальні інформаційні війни, які відбуваються всередині, і які також нам шкодять. Тому що вони реально підвищують градус обговорень, і тут дуже важливо правильно розставляти акценти.
Тому ця ситуація буде погіршуватися, але проблема не в Верховному Суді, який захищає Конституцію і законодавство України.
Мар’яна Чорнієвич: Абсолютно, не у Верховному Суді. Але поки будуть шукати винних, і, я сподіваюся, що їх знайдуть, як бути? Хто має вирішувати та брати на себе відповідальність?
Це таке важке і максимально чутливе питання для нас, і, на жаль, воно далі в скандалах і всьому цьому розвивається.
Тетяна Козаченко: Проблема створена державною інституцією. І на рівні цієї інституції вона не може бути вирішена.
Тому, вже на рівні держави, можливо, у зв’язку з тим, що це величезний резонанс, вирішення і знайдення відповідної земельної ділянки може вирішити це питання. Але для того, щоб це не стало, скажімо так, проблемою на майбутнє, для того, щоб посадові особи, які приймали такі рішення на майбутнє розуміли ризик, який вони несуть не просто законодавству України, а природоохоронним землям, а це означає ще й майбутньому України — це, взагалі, підстава відкриття кримінального провадження, якщо внаслідок таких дій вже була нанесена шкода конкретній земельній ділянці.
Але, тут питання не тільки знайти винних, а й знайти те рішення, яке під час воєнного стану могло би збалансувати інтереси суспільства…
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі