Антон Бондаренко/Фото з сайту censor.net
Влад Бундаш: Я думаю, що насамперед варто розповісти нашій аудиторії, хто, можливо, вперше почув про цю стрічку, загалом, ким був Антон Бондаренко? Можливо, розкажеш більше про його шлях у війську, так? І, можливо, той момент, коли ти вирішив зробити про нього фільм.
Григорій Пирлік: Одразу скажу, що я особисто до того, як Антон, на жаль, загинув, не був із ним знайомим. Мені вже запропонували зробити фільм, коли стало відомо про його загибель.
Із того, що важливо про нього пам’ятати і що важливо про нього знати. По-перше, ця людина дуже молода. Коли він загинув, йому було 26 років. Це на 10 років менше, ніж мені зараз. Але за свої 26 років він дуже багато встиг. По-перше, він встиг вивчити чотири мови іноземних. Англійська, французька, іспанська. І, і це вражає найбільше, коли хтось про нього чує, — латину. Він не просто знав латину, він володів навичкою нею розмовляти.
Тобто не просто читати з книжок, а вільно висловлювати свої думки. І це вражало навіть викладачів університету, бо не всі викладачі в університеті Шевченка, — а вони самі зізнавалися, — мали такі навички. Навіть ті, хто працює безпосередньо на кафедрі цих класичних мов.
Плюс до того, як пішов у військо, Антон встиг побути трохи нашим колегою, бо він працював фіксером для іноземних журналістів.
Поясню аудиторії, що фіксер — це людина, яка допомагає іноземним знімальним групам організовувати зйомки на місцях, домовлятися зі спікерами, перекладати там, де це потрібно. Тобто, дуже важка, насичена робота.
Також деякий час він викладав у школі, до того, як став фіксером, був волонтером, збирав гроші і на «мавіки», і, зокрема, на початку повномасштабного вторгнення, коли була евакуація з Ірпеня і Бучі, він зустрічав людей на Академмістечку і далі розвозив вже Києвом, куди їм було потрібно.
Тобто дуже активна людина і дуже свідома. Справді, у мене самого таке відчуття, що він за свої 26 років встиг прожити кілька життів. Але попри те, що йому обіцяли, його заохочували вступати на аспірантуру, він обрав інший шлях, він пішов добровольцем до бригади «Хартія».
Він рвався на штурми, і, на жаль, у вересні 2025 року загинув під час виконання бойового завдання. Так, я тут зазначу, що Антон Бондаренко якраз загинув, ведучи в бій іноземних бійців.
Влад Бундаш: Ось, коли ти, Григорію, готував цей фільм, збирав кадри, свідчення, коментарі про Антона, що тобі найбільше запам’яталося? Яка історія, яка, можливо, найбільше вражає?
Григорій Пирлік: І, що мене особисто вразило, що, в принципі, виявляється, за такий короткий час, який відведений у житті, можна встигнути так багато. Це раз. І, по-друге, я вважаю, що Антону дуже пощастило за життя з тими людьми, яких він завдяки своїм талантам, завдяки своїй харизмі, відкритості гуртував довкола себе.
Бо нам випало з цими людьми вже познайомитися. Ми знімали фільм кілька днів, і перше інтерв’ю ми записували в день похорону. Але все одно вразило, наскільки ці люди відкриті, готові до співпраці, готові розповідати не якісь такі клішовані фрази, а ділитися, наскільки Антон був яскравою людиною, непересічною, розповідали про нього навіть якісь смішні історії.
І ми це теж вкладали в фільм. Я в промові перед показом фільму згадував, що є такий вислів англійською мовою, celebration of life, якщо дословно перекладати це, святкування життя. Але коли йдеться про людей, яких із нами немає, це така зміна акценту від туги, жалоби до вдячності за те, що ці люди були в нашому житті, і ця вдячність може бути світлою.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі