Дмитро Бєлобров
Юрій Білак
У проєкті «PLUS 1» ми розповідаємо історії військових, які для багатьох залишаються просто цифрами — Присяжнюк
Говоримо про мистецький проєкт «PLUS 1» з фотографом Юрієм Білаком та автором Мар’яном Присяжнюком.
Мар’ян Присяжнюк: Назва «PLUS 1» зрозуміла не для всіх. Ми намагалися заховати її максимально глибоко, щоб людина зрозуміла ідею, досліджуючи цю назву.
У 2014-2015 році я возив гуманітарку на Донбас для армії. Вже тоді спостерігав за тим, як гинуть люди, але про них нічого невідомо, вони залишають просто цифрами. Для близьких це не цифри, це втрата цілого всесвіту, а для великої частини людей це просто ранкові новини перед кавою. Тому ми думали, як максимально широко і глибоко розказати про плюс ще одну людину, яка стала українським захисником, розповідаючи їхню просту людську історію. Художня ідея полягає в тому, що більшість історій, які ми відібрали, про людей які ще вчора не були військовими. Вони були айтішниками, будівельниками, журналістами, митцями, але сьогодні стали військовими. За допомогою їхніх сімейних реліквій, їхніх занять, розповідей про те, що вони любили, про що мріяли, ми розказуємо історію їхнього життя.
Юрій Білак: Коли заходиш до такої родини, то як фотограф маєш слухати історію. Я зазвичай фотографую людей, а тут я маю фотографувати відсутність. Для мене це був челендж — не виходити за межі якогось болю. Час був досить обмежений, адже ми їхали по Україні тисячі кілометрів. Потрібно було експромтом знайти якийсь елемент, витягнути його і показати цю відсутність. Я був шокований кожного разу, коли слухав ці історії.
Про різницю сприйняття проєкту у 2016 році й зараз
Мар’ян Присяжнюк: Комусь боляче від новин з фронту, комусь не дуже. Це проблема. Досі є люди, які ностальгують за союзною державою чи спокійно ставляться до Російської Федерації. У 2016 році, коли ми починали, все було дуже інтуїтивно. Коли я починав, то не знав, куди ми прийдемо. Я перестав допомагати армії, хотілося робити щось, але я не знав що.
За ці 4 роки я бачу, що градус напруги, градус тривоги спав так, ніби це нікому не треба. Можливо, це ок, бо жити у війні багато років неможливо, психіка почне захищатися. Ми маємо величезну колективну травму, яку, можливо, поки що боїмося проговорювати.
За 4 роки ми зібрали весь матеріал, підготували сайт, зробили проморолики й все інше, виготовляємо стенди. Проєкт присвячений пам’яті. Це не буде резонанс на всю державу, але він важливий для людей.
Ми хочемо сформувати з Міністерством у справах ветеранів модерний образ українського військового. Також ми хочемо, щоб парламент прийняв зміни до гуманітарного і кримінального законодавства для покарання росіян за їхні воєнні злочини. Ми будемо працювати з правозахисниками, парламентарями, щоб цієї осені прийняти ці зміни. Є втрати, є загиблі, але немає винних за це. Можливо, наше суспільство отримає принаймні якусь сатисфакцію після цього.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
