Лариса Мудрак
Українські герої. Бабченко Олександр
Бабченко Олександр – сумчанин, боєць 92-ої окремої механізованої бригади, пережив клінічну смерть. Олександрові ампутували ліву ногу
Ведучі1
Олександр Бабченко отримав повістку під час першої хвилі мобілізації. Йому 34 роки. Він із Сумщини. Розповідав волонтерам про свої містичні відчуття. Сказав, що для нього число 6 – особливе число. 6 серпня Олександра Бабченка мобілізували, 6 вересня відправили в зону АТО, а 6 жовтня під час бою він отримав поранення.
Олександр Бабченко – боєць 92-ї окремої механізованої бригади. Й хоча повістку отримав під час першої хвилі мобілізації, йому подзвонили з воєнкомату лиш під час третьої хвилі – тобто вже у серпні.
Потрапив до розвідувальної роти, в 92-ту окрему механізовану бригаду. Навчали бійців у Харківській області. Годували й готували дуже добре, як він говорить. За місяць Олександр Бабченко дізнався більше, ніж за два роки строкової служби. Але головне – за цей час рота стала єдиним організмом,який розуміє один одного з півслова.
Олександр Бабченко служити потрапив до Луганської області, в селище Щастя. Олександр відверто говорить, що воювати всім важко: «Страшно бачити смерть і тим, хто сильніший, і тим, хто слабший. Смерть важко бачити завжди». Це його слова.
Олександр Бабченко був розвідником. 6 вересня йому потрібно було вивести хлопців з поля бою. Потрапили під мінометний обстріл. У п’яти метрах від Олександра вибухнула міна. Вся сила удару припала саме на Олександра. Всі довкола кричали: “Біжи!” А як бігти, якщо ноги відбиті? Олександр Бабченко пригадує, як відповз в посадку на ліктях. Однополчани витягли Олександра. Мінометний обстріл тривав, але хлопці повернулися за ним. Це його спогади. У момент небезпеки людина справжня, всі маски спадають. Завжди видно, хто є хто. Епер це його пам’ять на все життя.
Олександра Бабченка спочатку рятували в Харківському військовому шпиталі. Там йому ампутували ногу. Там у нього була клінічна смерть. Потім його відправили до Київського військового госпіталю.
Лариса Мудрак:Про Олександра Бабченка, про проблеми українських героїв і в Київському військовому шпиталі, і поза ним, про те, як поранені герої намагають далі жити, ми гооворимо з волонтером, відомим телевізійним продюсером Тетяною Ляховецькою, яка з перших днів війни в госпіталі й допомагає нашим українським героям. Пані Тетяно, що ви знаєте про теперішній стан Олександра Бабченко?
Тетяна Ляховецька: Олександр лише нещодавно виписався зі шпиталю. Треба сказати, що він такий гордий, сильний чоловік. Говорить, що у нього все нормально. Але знаєте, вони всі говорять, що все нормально, але як далі жити? Це питання не лише Олександра, а усіх хлопців. Це проблема отримання інвалідності. Бо коли треба йти воювати – то йди воюй, а коли повертаються хлопці, то всім на них байдуже і треба доводити, що ти дійсно інвалід. І коли, скажімо, немає руки, немає ноги, дають другу групу інвалідності, і то на рік лише. А далі як? Далі що, ця нога, рука з’явиться? Як працювати, куди влаштовуватись? Наприклад, немає ноги, не може повернутись на ту роботу, на якій працював раніше. Або немає руки, а людина працювала будівельником. Як далі бути? На роботу не беруть. Хто має за це воювати? Вони чи ми, волонтери…
Лариса Мудрак: Всі разом. За бажання всього можна досягти, незважаючи на те, який тяжкий шлях зараз проходить держава: і реструктуризація державних органів, і війна, і та ситуація, що у нас дійсно немає коштів, як звідусіль чуємо. Я переконана, що пріоритетом мають бути саме українські герої, зважаючи на те, який подвиг вони здійснили. Мені б дуже хотілося, аби на території шпиталю були консультанти від державних органів, щоб хоча б раз на тиждень їх можна було знайти. А не продовжувати жити в старій системі координат, коли рідні чи волонтери мають бігати, шукати, пояснювати, збирати безліч довідок. Весь державний сервіс має йти на зустріч людині, а, в першу чергу, родинам поранених українських героїв. Повертаючись до теми Олександра Бабченка, хочу сказати, що йому досі потрібна допомога. Ми спілкувались з його дружиною, і знаємо, що навіть після виписки з шпиталю, Олександр буде на реабілітації ще як мінімум півроку, а його родина потребує підтримки. Картковий рахунок ви зможете знайти на сайті «Громадського радіо». А ми продовжуємо розмову з волонтером Тетяною Ляховецькою. Ми говоримо про загальні проблеми, які накопичуються довкола продовження життя, такого вже рутинного, українськими героями. Це і добровольці, і мобілізовані, і кадрові військові. Власне, з категорією мобілізованих і кадрових військових трохи менше проблем, як ми чуємо в шпиталі. А у добровольців є три рівня проблем: неможливість отримання довідки про участь у бойових діях, неможливість отримати соціальну допомогу і відсутність можливості отримати довідку про інвалідність. Які Ваші бачення з цього приводу?
Тетяна Ляховецька: Ще багато проблем є. Наприклад, як мені сказали добровольці, на сьогоднішній день діє наказ №402 від 2008 року. При ньому дуже важко отримати інвалідність або бути списаним з армії, щоб бути непридатним до служіння. От сьогодні говорила з одним добровольцем, у якого розбите коліно. Його не можуть списати, бо, за цим законом, він ще має продовжувати службу. А як він може йти на цій нозі. Навіть без навантаження, до вечора ця нога розпухає. А це ж ще бронежилет треба і рюкзак з боєприпасами. Він каже: «Як я з таким навантаженням ходитиму, якщо я без навантаження не можу йти?» 2008 – це одна ситуація, а зараз вже 2014, завтра 2015. Люди повинні бути захищеними. В АТО не будуть запитувати, за яким ти наказом.
Лариса Мудрак: Дякуємо за інформацію. З нами в ефірі була волонтер, відомий телевізійний продюсер, Тетяна Ляховецька. Будемо сподіватись, що голоси волонтерів, журналістів, а головне – голоси наших українських героїв будуть почуті.
ДОПОМОГА КОШТАМИ:
Картковий рахунок Приватбанку: 5168 7572 7230 9230 на ім’я Бабченко (Куценко) Ганна Володимирівна (дружина)
Програма «Українські герої» на Громадському радіо підтримана Канадським фондом місцевих ініціатив.
