Сьогодні в програмі «Українські герої» ми поговоримо про молодого хлопця, добровольця, бійця Добровольчого Українського Корпусу ПС Олексія. З ним ми познайомилися в опіковому відділенні лікарні №2, що у Дніпропетровську. Під час запису програми, Олексій просив не повідомляти його прізвища. Незважаючи на численні поранення, отримані неподалік села Пєски та Донецького аеропорту, він залишається добродушним та оптимістичним. Але зараз він потребує нашої з вами допомоги.
“Накрили, скоріш за все САУ, тому що вибухи були досить точні і дуже великого калібру. Нас було близько 70 чоловік, виконували бойові завдання на позиціях і почали обстрілювати. Двоє одразу загинули на місці, а мене ще з одним побратимом доставили до Красноармійська. Він отримав дуже складну черепно-мозкову травму, я взагалі думав, що він помре. Коли я його витягував, то було багато крові, велика дирка в голові. Намагався забинтувати і сам потрапив, накрило мене наступною міною” – розповідає він.
Олексій був тяжко паранений. Основний удар припав на ноги, в наслідок чого у нього відірвало частину лівої ноги. Він отримав численні забиття всього тіла, поранення в живіт. Як говорить наш герой, сам здивувався, що залишився живим.
“У мене перелом п’яток ступні обох ніг, перелом руки зараз гіпс, спиці, забиття живота, багато синців. В основному найбільша травма – на лівій нозі відірвало, по суті, кусок ноги, ногу також з кістками відірвало. Я думав, що втрачу ногу, але, дякувати Богу, лікарі, сподіваюся врятували” – сказав Олексій.
За допомогою величезних зусиль лікарям вдалося скласти ногу, але небезпека ще зберігається. За словами Олексія, лікарі зробили просто неможливе, за допомогою апарату Алізарова склали ногу, причому зробили це якісно та уміло. М’які тканини, частина яких була відсутня, взяли зі спини нашого героя.
“Лікарі просто зробили неможливе з тією апаратурою, що тут є. Під мікроскопом в 2 рази старшим ніж я зшивали судини та вени. І, нарешті, лежу вже і можу ногу підняти, двигати пальцями, тобто потихеньку” – розповів наш герой.
Попереду в Олексія довге лікування та реабілітація, які потребують великих коштів. Найближчим часом він має пройти обстеження, яке покаже результат попередніх операцій. Саме тоді стане відомо чи є потреба в нових операцій. Якщо ж результати будуть негативними, доведеться видаляти частину кістки на нозі та ставити імплант, який коштує величезні гроші.
“Ще дуже довго, я навіть не знаю скільки місяців, але кажуть, що за кілька тижнів можна буде перевестися в лікарню ім. Мечникова, а там будуть дивитися кістки, щоб не було проблем. Як мені пояснили, що коли кістки на відкритому повітрі, то вони втрачають свою кісткову масу, вони руйнуються” – сказав він.
Наш герой з Києва, до АТО працював у відділі сервісу, має 2 вищі освіти. З початком конфлікту на Сході країни почав готуватися до вступу у добровольчий корпус. Не вагаючись пішов захищати сім’ю та свою землю, адже хто, якщо не ми!
“Я з Києва, одружений, працював у фірмі начальником відділу сервісу. Їздив по Україні, за кордон у відрядження. Але після революції ситуація в бізнесі не тільки в автомобільному, а і в багатьох сферах погіршилася. Але навіть справа не в цьому. За країну обідно.
А хто як не ми. Що сидіти і дивитися як хлопців стріляють? Сьогодні вони на Донбасі, а завтра вони в Києві, Одесі чи навпаки. Цих бандитів потрібно виганяти і ніхто, крім нас цього не зробить. Бо ті люди, які сидять перед телевізором і перемикають канали, не дивляться новини, думають, що це нас не стосується, до нас не відноситься. Такі люди були завжди. Кожен для себе робить вибір сам. А в Другу Світову війну були такі, що ховалися по підвалах від німців чи навпаки допомагали їм. Якщо війна прийшла, то потрібно зустріти її високо піднятою головою” – каже Олексій.
Наш герой стверджує, що на полі бою не так страшно, як на хірургічному столі. Там все набагато простіше.
“Я не скажу, що на війні страшніше, ніж по телевізору. Навпаки, особисто для мене, може я в такий підрозділ потрапив чи зустрів таких людей. Для мене страшніше знаходитися тут, і найстрашніше було лягати під ніж хірурга. На війні все просто. Так є друзі, автомат, який захищає тебе, і є вороги. Просто потрібно знати, що треба робити, щоб не загинули твої побратими і ти це робиш. Там не страшно. Просто це залежить від того, хто як себе налаштує. Страшніше тут” – розповів наш герой.
Родина Олексія довгий час не знала де він знаходився. Він навмисне не говорив про це. Справа в тому, що він не проходив строкової служби, тому, скориставшись нагодою, сказав, що йде на перепідготовку. Також не жалкує про те, що не був у армії, адже вважає застарілою систему, яку потрібно негайно ламати.
“Вони до кінця не знали, що я на війні, я не казав їм. Я трішки збрехав, сказав, що йду на перепідготовку так як не служив у армії. Інститут, робота, потім друга вища освіта і якось не довелося мені” – каже він.
Олексій дякує волонтерам та простим жителям Дніпропетровська за допомогу. Розповідає, що завдяки такій підтримці, з’являється бажання захищати свій народ.
“Дуже допомагають волонтери. Я взагалі в місто Дніпропетровськ закохався. Просто йдуть видно не багаті люди. Йдуть і старі і молоді, бабусі, дідусі і просто жінки. Хто як допомагає. Хлопцям, у яких немає можливості, немає батьків поряд. Вони приходять, не соромляться, перестилають постіль, з ранку умивають. Є допомога.
Приносять просто поїсти. Гроші передають. Просто люди приходять, бачать тебе перший раз, дають гроші. Це взагалі дивовижно. Я, чесно кажучи, коли йшов у АТО у мене переповнював патріотизм, почуття гордості за свою країну, націю, що ми так піднялися з колін і дали по зубам тим тиранам. Якщо прийдуть інші, то і їм дамо по зубам. Але коли таке сталося, то трішки втратив орієнтир і починаєш думати, що не так, що ти не так зробив? Взагалі навіщо я це зробив? Кому ця війна потрібна? Своїм дітям, коли вони мене спитають, що я робив на цій війні, зможу відповісти.
А прийду додому, друзі, знайомі, багато таких, що просто не розуміють мого вчинку. І почав сам уже сумніватися. Але, коли ти бачиш таких людей, які приходять також справжні патріоти. Хтось не йде на війну, бо йому не дозволяє його віра, хтось по стану здоров’я. Але вони приходять, хто старший, хто молодший і вони допомагають пораненим. Це я вважаю, дуже благородно. І, якщо би не було такого тилу, то і фронту б не було” – розповідає Олексій.
Наш герой розповідає про листи, в яких дякують солдатам за мир, за те, що вони подарували їм життя без війни. Також він не засуджує тих, хто уникає війни, він дає пораду: їхати де – інде і шукати собі нової батьківщини.
“Люди просто закривають очі, роблять вигляд, що це відбувається не у нас, а тут люди перед фронтом безпосередньо. Вони приходять і кажуть: «Спасибо». У нас тут такі листи, там просто до сліз. Дівчинка 3 клас пише: «Дякую тобі, воїне, що я можу ходити до школи, що у нас немає війни, що я сплю спокійно. Це правда життя, воно вже є. Хтось каже от, за що ми воюємо, хтось поганий, все олігархи тримають. Але ж хлопці, якщо ми будемо так мірятися якимось кишеньковими інтересами і говорити, що це не наша земля і що нам дала ця Україна, то їдьте звідси.
Шукайте де – інде нову батьківщину, шукайте де заробити гроші. Кому ми там потрібні? Нікому! А тут земля наша, наша сім’я. Якщо ми голову не положимо, то наші діти будуть жити як раби. Що це 20 років ми нормально жили? Виживали. Хто, цього не розуміє, то це неосвічені люди, не бачать далі свого носа. Бо всі хочуть, щоб усе було, а для цього нічого не робити. Не ми прийшли зі зброєю до москалів, вони прийшли. Ми вміємо гроші заробляти, ми вміємо все робити, а вони уміють тільки йти і стріляти. Просто потрібно знати історію, бо так завжди було.
Потрібно зробити вибір і йти по життю з ним. Я не жалію не на хвилинку, навіть про те, що я тут зараз. Бо я знаю за що я отримав поранення і мені не буде соромно перед своїми дітьми і внуками сказати, що так, була війна і я впевнений, що ми переможемо, і потім уже сказати, що так, була війна, ми воювали за свою незалежність, за свою гідність. Ми здобули цю гідність у боротьбі, відвоювали і тепер ми можемо жити на своїй Батьківщині – Україні, не соромитися, що ми українці” – сказав він.
Олексій один з тих молодих хлопців, хто ледь не втратив життя у боротьбі за нашу спільну свободу. Йому пощастило, він залишився живим, але потребує нашої з вами допомоги. Допомогти Олексію може кожний, перерахувавши гроші на картку ПриватБанку 5168 7556 1703 7086. Разом ми піднімемо нашого героя з лікарняного ліжка.
Ви слухали програму Українські герої на Громадському радіо. При мікрофоні була Катерина Кадер, звукорежисер програми Ігор Онисенко
