Історії поранених українських героїв вже стають не просто нашими спільними словами про допомогу чи підтимку, не просто хронікою війни, але й цілими документами окремих героїв цієї війни. Валентин Бородін – це один з багатьох свідків та поранених поблизу Ілловайська. Валентин Бородін з серпня 2014 року рятує свої скалічені ноги. Скалічені під час бою 31 серпня поблизу Ілловайська.
Валентин Бородін був мобілізований 11 березня 2014 року. Тоді ще не було війни. Тоді ще навряд чи хтось міг спогнозувати майбутнє. Він знав своє село, свою родину, свою роботу. Звичайний український селянин. На яких тримається країна.
«Народився там де і живу, Житомирська область, Коростенський район, селище Ушамбр(?), там зараз і проживаю. Сім’я у мене – дружина і двоє дітей 8 і 12 років.
Працював на лісозаводі, що у нашому селі.
Відслужив в армії, одружився і працював на лісозаводі.
11 березня я вже був мобілізований на збори навчальні, а потім оголосили мобілізацію так я залишився, і так і залишаюся на службі далі».
Валентин Бородін навряд чи міг так спрогнозувати своє майбутнє. В 30 й механізованій бригаді проходив тренування в Новоград Волинську. Але вже з 17 липня опинився з своєю бригадою на Сході в зоні бойових дій.
«Думок тоді не було ніяких поганих, ні про війно, ні про що. Просто ми їхали, як на збори на 10 днів, потім вже було трошки боязно, коли оголосили мобілізацію. Що ж зробиш? Два рази в госпіталі лежав.
Та які думки?Думки були різні, страшно просто було, ніхто в такій ситуації не був. Стріляли на полігоні по мішенях, а так в людину ніхто ніколи не стріляв. Дуже страшно було, але їхали, стріляли і відвойовували села.
Були ми в селі Степановка, там де Савур – Могила, спочатку ми зачистили це село, там і зупинилися. Перебували там 2 тижні, окружні села теж ми зачищали. Так ми і жили, потім рухались у Міусінськ, там теж закріпились, на охороні села стояли.
Це було 31 серпня, рухалися ми колоною в селище Успєнка проїжджали і почався обстріл мінометний. Наш водій-механік різко загальмував, щоб десант розгрузився і зайняв до оборони. Останній не встигає, збиває наше БМП, я падаю і третій, що об’їжджав переїжджає. Ломає таз, нічого не відчував. Боліло, але я навіть не знав, що у мене таз зламано. Права нога була 90 градусів під коліном – перелом. Хлопці вкололи мені знеболююче, порівняли ногу, загрузили в машину і в селище Побєда повезли в наш мобільний госпіталь і там мені вже зробили операцію, поставили стяжний апарат на ногу і вже 2 числа я був в Харкові. Там лікували мене 2 тижня, потім переправили в Київський госпіталь. Тут я пробув півроку, дружина біля мене відсиділа, як то кажуть від а до я. Потім нас виписали, вже ніби все затяглося, рани зажили, нас виписали. Тут знов заболіла нога, напухла. Подзвонили в госпіталь, лікар сказав – приїжджайте, подивилися мене».
Валентин Бородін згадує, що найголовніше на цій війні – це чоловіча дружба. Й допомога людей.
«Є звичайно, цього не відібрати у українців, один за одного, як горою. Під обстрілами ховалися, накривали один одного.
Звісно ж розуміли, заради чого, щоб до дому повернутися, до дітей, до сім’ї живими і здоровими. Хто вернувся здоровий, хто загалі не вернувся, хто як я, каліка.
Ставлення звичайно змінилося в кращу сторону до людей. В госпіталі побачив, як просто чужі люди приходять і приносять гроші, їсти. Вони не знають ні мене, ні жінку, просто так дуже приємно було.
Побажати. Не скажу, щоб не боялися, бо нема такої людини, що не боїться на війні. Страшно, але ж потрібно комусь захищати. Всім страшно, мені було страшно. Щоб не боялися. Якщо не мобілізують, не всіх туди посилають одразу, просто навчають. В резерв якийсь ставлять. Беруть вже хлопців таких, що научені, пройшли спеціальні війська.
Від початку ми боронилися … В нас не було чим боронитися, бо вже 24 роки Незалежності армію знищували , не було чим воювати. Спільними зусиллями і волонтерськими вже є чим воювати.
Запитайте у лікарів чи волонтерів: “ Чи знаєте Валентина Бородіна, й у відповідь отримаєте: “ Аааа, це Валентин плюс Валентина! Звичайно, знаємо.” За більш ніж півроку лікування це подружжя отримало грайливо – нижне ймення “Валентин+Валентина”.
Я ніколи не звертав уваги на те, що ми Валентин і Валентина, а тут нас так вже розрекламували. Разом 15 років.
Ніколи в житті не думав, що таке може бути. Але я знав, що вона ніколи мене не покине, вона приїхала одразу у Харків, знайшли і квитки і гроші. Глава сільської ради , всі отправили її, вона одразу приїхала. Цілий день відсиділа в приймальному, тому що я на операції був. Вже ввечері, коли закривалося відділення їй подзвонили, щоб я побачив, що до мене хтось приїхав. Побачила мене на другий день вже, цілий день біля мене була».
8-ми річний та 12-річний сини Валентина та Валентини поки мало чують від батька розповідей про війну. НЕ може він ще все пережите скласти в слова та й ще розповісти своїм синам. Він радше хоче це забути.
«Діти звісно кажуть, що тато герой. Вдома вони від нього не відходили, а зараз, коли сюди приїхали вони розстроїлися, почали вдома плакати, питаються, коли ми вернемося додому.
Я рахую, що ця війна нікому не потрібна, я не знаю для чого ця війна, за що бідні хлопці страждають. Він остався інвалідом, а є ж такі, що зовсім не повернулись. Який не є, але він є мені чоловіком, а дітям батьком».
«Хочу сказати велику поляку всім людям, якби не людям, я не знаю, щоб було з цими хлопцями. Завдяки людям і волонтерам, які допомагають, їм великий уклін. Вони герої, що допомагають».
Кому і як допомагати з наших українських поранених – обирати Вам, дорогі слухачі. Історія порятунку Валентина Бородіна триває вже дев’ять місяців. Родина вдячна за вже надану допомогу. Але Валентин ще не встав на ноги. Однак, має, може й точно встане. Бо він наш український герой. Одни із шляхів допомоги – через картку. Всі дані – на сайті Громадського радіо. Валентина Бородіна надала згоду на публікацію її номеру картки та свого телефону. Шукайте на сайті Громадського Радіо. За проханнями наших слухачів я й називаю ці дані. Картка в Приватбанку за номером 6762468319030163
Телефон Валентини Миколаївни Бородіної 0987482445 . Номер карточки 6762 4683 1903 0163
Це була програма Громадського радіо Українські герої. ЇЇ автор та ведуча Лариса Мудрак. Мені допомагає Дар’я Куренная. Звукорежисер програм «Українські герої» Ігор Онисенко. Історія важкопораненого Валентина Бородіна – на сайті Громадського радіо.
