«Він є для мене, доки житиму» — бабуся про онука, який загинув в АТО

Обставини жахливої аварії на трасі між Артемівськом та Слов`янськом, в якій загинуло 12 військовослужбовців, не розслідували як слід. І причин, а також винуватців ДТП не встановили і досі.

Тарас Герасимюк повернувся з АТО до своїх рідних у пам`ятних дошках в школі та рідному селищі, де він проживав. А також в книзі спогадів про нього. Його бабуся Ольга Макарівна дуже хотіла, щоб про її онука знали всі.  І згадує ці жахливі події, не приховуючи сліз:

«Я його виховала, бо мама була  на роботі, скрізь відлучалася. Я його вчила, я його одягала. Він був для мене, є і буде дорогим, коханим, поки я буду жити.  Я його відвідую. Не похоронили там, де я хотіла. Я тоді після такої хвороби, після двох інсультів привезли мене на могилки до онука. Відразу не сказали мені, що його немає вже в живих». 

Бабуся Ольга каже, що він завжди знав, ким хоче бути в житті і за правду боровся ще зі школи. Це й підштовхнуло його потім до активної участі в Революції Гідності та поїздки в АТО добровольцем.

«Школу закінчив і сказав, що хоче поступати і вивчати правознавство. Я кажу, що може то не така професія, а він мені : «Я хочу!». І поступив в Суми в школу міліції. Я була там. Йому відкрили пам`ятну дошку . Я дуже вдячна всім, хто прийшов сьогодні вшанувати його».

З початку Революції Гідності  Тарас  був на Майдані, брав участь в найжорстокіших протистояннях. Разом з побратимами у Києві вони перебували біля бочки поблизу стели, яку самі ж майданівці назвали «Пекельною». А він себе називав Тарас Одиночка. Про те, що після Революції він з друзями  уже добровольці, рідні дізналися пізніше – з новин АТО.

Заступниця директора Луцького коледжу рекреаційних технологій і права Наталія Пилюк згадує його чесним студентом:

«Хотілося б сказати, що в майбутньому, якби склалась доля по-іншому, якби Тарас вивчився, то це був би юрист для людей. Бо згадуючи навчальні заняття, він найбільше цікавився соціальними питаннями. Тобто коли людина в нашому житті мала якісь проблеми».

А тому його рішення, каже Наталія Пилюк,  скрізь бути першим – їхати на Майдан, потім в АТО, було очікуваним.

Для того, аби пам`ять про Тараса та його побратимів не зникала, волинська письменниця Надія Корнійчук написала книгу. Жінка писала все зі спогадів близьких людей Тараса. Та найбільше про свого онука розповідала бабуся Оля:

«Я перейнялася болем за Тараса. З бабусею ми познайомилися біля стели. Я принесла квіти. І після цього мені так стало боляче, ніби це моя дитина, мій онук, тому що це цвіт нації. Це нове покоління, яке віддає на благо своє життя, щоб чогось досягти кращого в країні. То як можна оминути цю тему? Звичайно, я написала. Знаєте, таке народне горе чи народний біль – то мій біль».

Кілька примірників книги «Мамо, не плач» вдалося видати за підтримки видавництва «Надстир`я». Фінансово погодилась підтримати Горохівська районна рада та виділила кошти на друк.

Бабуся Ольга мріє, аби про її онука ніколи не забували. А письменниця Надія Корнійчук пише наступну книгу про друга Тараса Одиночки – Романа Зубчука або як його називають друзі – Марімана, який теж загинув в ДТП 5 січня.