Єлизавета Цареградська: Пане Євгене, про що для вас постать Олександра Галича?
Євген Захаров: Його п’єси йшли у театрах усієї країни, фільми за його сценаріями були популярними, він навіть отримав премію КГБ в 1964 році за сценарій фільму «Державний злочинець».
Однак, будучи багатою за радянськими мірками людиною, він усе відкинув та віддав перевагу зовсім іншій творчості — поезії, яку він виконував під гітару. Це не були пісні в прямому сенсі слова, це був речитатив — він мелодекламував, скажемо так.
Сам спосіб виконання поезії під гітару відносив його у людській свідомості до бардів, авторської пісні. Він був популярним, як і тодішні барди. Окуджава, Висоцький, Галич — можливо, найбільш близькі за своїми темами, ставленням до героїв тощо. І навіть часто їх розглядають як єдиний культурний феномен. Вони багато в чому були схожі, і ставилися, до речі, один до одного з великою повагою.
Галич у своїй творчості був непримиренним, він писав те, про що волів — про злочини радянської влади, про те, що злочини комунізму треба засудити. Такі мотиви в його піснях можна побачити в дуже різних циклах, зокрема і в «Літераторських містках».
Крім того, це дуже різні пісні, де він показує радянський побут, його фігури. Він пише про всіх та кожного разу використовує відповідний стиль та словник.
Варто також сказати, що він збирав вуличні пісні. Це було одне з його захоплень. Цим він відрізняється від усіх бардів.
Ледь не кожна його пісня — окрема п’єса, побудована за законами жанру. Він постійно користується характерними прийомами для кіно та театру.
Коли він виконував пісні — фактично грав кожного свого героя. Галич від народження мав акторські здібності, робив акторську кар’єру, але вирішив віддати себе драматургії, писав п’єси і сценарії.
На початку 60-х вийшла його перша пісня «Лєночка», з якої він починає свою нову творчість. Відтоді він все більше і більше займається цим. Оскільки пісні були по-суті антирадянські — за їхнє зберігання, переписування переслідували в кримінальному порядку. Він зміг виступити тільки на двох великих фестивалях самодіяльної пісні у Петушках та Новосибірську. Після того його ледь не вигнали з Спілки письменників і він пообіцяв більше публічно не виступати.
Публічно Галич більше не виступав, але дуже охоче і багато співав по квартирах, іноді навіть виїжджав в інші міста, щоб робити записи. Мав приїхати до нас у Харків, але так сталося, що захворів не приїхав. Однак вдома зробили первинний запис і потім з нього у Харкові всі копіювали його пісні.
Його пісні були дуже жорсткі і відверті, тому за ним почали стежити в КГБ. За тими, хто його пісні розповсюджував теж стежили, робили обшуки, вилучали записи.
Єлизавета Цареградська: Хочу допомогти нашій аудиторії зорієнтуватися у часових проміжках. Говоримо про народження Олександра Галича в 1918 році Катеринославі (нині Дніпро). Буквально за кілька років, в 1921 році, родина переїжджає до Сімферополя і згодом вони їдуть у Москву, коли він був ще дитиною. Він народився у єврейській сімʼї.
Мене цікавить процес формування ідентичності та особистості людини, котра стала дуже популярним бардом і, власне, мусила виїхати свого часу з СРСР через переслідування. Але ж, так було не завжди.
Власне, він робить кар’єру драматурга та в кіно, але в якийсь момент відбувається злам, і він починає говорити про те, що насправді думає. Де відбувається цей злам? Знаємо, в який момент це стається і які обставини це спричинили?
Євген Захаров: У цьому сенсі його доля типова. Після 20-го з’їзду КПРС, під час відлиги з’явилась можливість говорити про те, що раніше заборонялося. Він це добре відчував і став писати пісні. Галич вирішив, що це для нього важливіше, ніж драматургія і кіносценарій. Хоча мушу сказати, що сценарії були в нього зовсім непогані.
Пісні початку 60-х про табори — його двоюрідний брат Віктор 24 роки провів у ГУЛАГу — це дуже вплинуло на Галича. У нього доволі багато пісень на цю тему, навіяних розповідями брата. Ті, хто публікували ці тексти за кордоном думали, що сам Галич сидів. Коли вперше «Хмари» надрукували, то писали, що автор колишній увʼязнений, хоча він навпаки був абсолютно благополучним у цьому сенсі.
Це, до речі, ледь не єдиний письменник, який так змінився. Багатий, п’єси йдуть по всій країні, хто тільки його не ставив, популярні фільми, сценарії. Ще слід сказати, що в молодості — завдяки родинним зв’язкам, а його рідні і по материнській, і по батьківській лінії входили до культурної еліти столиці — для нього не було проблемою мати квиток на будь-яку прем’єру, спектакль. Він входив до «золотої молоді», знав багатьох людей, які потім стали дуже відомими.
Він був дуже привітним, був сибаритом по натурі, любив благополуччя, дорогі речі, знався у винах, дуже гарно розумівся в живописі, скульптурі, фарфорових виробах, любив купувати речі старі, старовинні меблі, дуже любив класичну музику і мав слухати її тільки на найкращій техніці.
Євген Захаров: Тим не менш він пішов, розуміючи, що все це може бути перерване. Почав співати пісні, відчув, що це його, що це для нього головніше.
У ньому було велике співчуття до тих, хто страждав, до простих людей, яких радянська влада ганьбила. Це теж одна з його тем, яка проходить буквально через усе, причому в найрізноманітніших варіантах.
У нього є пісня «Старательський вальсок». Він починав будь-який концерт саме з неї. Чому? Тому що там абсолютно чітко розглядається ця дилема: якщо є зло, хтось чинить злочин, а ти це бачиш і мовчиш — ти співучасник. Він дуже жорстко ставився до людей, які не хочуть визнавати правду, не хочуть говорити, тих, хто підлабузнюється, є конформістом і звикає добре жити за радянської влади, не називаючи речі своїми іменами.
Так він став дисидентом. Це люди, для яких бажання називати речі своїми іменами важило більше, ніж почуття самозбереження. Конфлікт між моральним комплексом і самозбереженням вони вирішували на користь першого — і називали зло злом.
Таке ставлення до радянської влади, до тих, кого вона переслідує, до тих, хто не хоче з цим миритися, і привело його в дисидентські кола. І все закінчилося тим, що його, звичайно, теж почали переслідувати.
У 1972 році його все ж вигнали з Спілки письменників та Спілки кінематографістів, фактично позбавили права на заробіток, вигнали й з Літфонду. Він і далі мешкав у СРСР, продовжував писати, співати по квартирах, а жив на те, що продавав. Він продавав дуже класну, першокласну техніку для прослуховування музики, міняв її на середню, потім продавав середню — міняв на звичайну. І доволі довго він жив на це.
Галич не хотів виїжджати, вважав, що має залишатися тут. Як дисидент він усе глибше входив у рух, дедалі частіше підписував листи на захист і своїх друзів, і інших людей — навіть незнайомих. Але йому створювали абсолютно неможливе життя: з постійним прослуховуванням, стеженням… І фактично сталося так, що його випхали з СРСР.
Його, наприклад, в Норвегію запросили, для прочитання курсу лекцій — не випустили, не випустили і в Штати, пропонували одне — щоб їхав в Ізраїль як єврей за ізраїльською візою. Ну і він був змушений, причому говорив: «Я не виїжджаю, це мене випхали, винудили виїхати. Я цього не бажав».
У нього вже був виписаний Нансенівський паспорт і одразу, як тільки перетнув кордон, він отримав його у посольстві Норвегії. Спочатку поїхав у Франкфурт, а звідти — у Норвегію, де мешкав певний час. Потім переїхав у Париж і там працював. Галич поїхав, але залишився собою: вів передачі про авторську пісню на Радіо Свобода, був дуже популярний як диктор, але трагічно загинув. Це сталося 15 грудня 1977 року. Йому було 59 років
Є різні версії на цю тему. Одна з них — що його вбили. Є навіть відомості про нібито витік з КДБ, що це вбивство дуже добре підготовлене. Але багато хто вважає, що це неправда і що він усе ж загинув від нещасного випадку.
Він тоді придбав «Грюндіх» — дуже гарну штуку для прослуховування музики. На наступний день мав прийти спеціаліст, щоб його підключити. Але він нетерплячим був і вирішив зробити це сам, встановив антену у місце, куди не можна було, де була висока напруга, від сильного струму і загинув. Його рідні та друзі, які першими прийшли й побачили вважають, що це був нещасний випадок.
Єлизавета Цареградська: Пане Євгене, в інформації про Олександра Галича майже скрізь зазначено, що він українсько-єврейський поет, драматург. Зазначаючи цю ідентичність, наскільки ми чіткі у цьому визначенні? Тому що може здатися, що це типова радянська або ж навіть російська людина?
Євген Захаров: Я не думаю, що його можна назвати українсько-єврейським. Так його називають тільки тому, що він народився в Україні та мешкав 5 років тут до переїзду в Росію.
Він майже не знав української мови, вважав себе російським літератором. Що стосується його єврейства, то він вважав, що євреї мають асимілюватися. Він узагалі прийняв християнство — охрестився під впливом священника, з яким товаришував.
Галич був хрещеним євреєм і вважав себе російським письменником — російський письменник-дисидент, письменник-правозахисник, у якого абсолютно чітко можна побачити дисидентську етику, пріоритет прав людини і принципів прав людини.
Наприклад, була стаття, де він писав, що принцип «ціль виправдовує засоби» абсолютно жалюгідний і підступний, що його не можна приймати за жодних умов. Тобто, для нього те, як щось робиться, було завжди не менш важливим, а може, навіть важливішим за те, що робиться. Він відкидав добрі справи, зроблені поганим шляхом, це для нього було абсолютно неприйнятно.
Він був християнином, але таким, який не бажав пробачати радянській владі її злочини. Це теж можна сказати цілком чітко — і це видно з його творчості. Співчуття до того, хто страждає, у нього було справді християнським — це можна побачити в дуже багатьох його текстах.
Євген Захаров: Звичайно, у його творчості були й єврейські постаті.
Є одна цікава історія, яку знають не всі. Після вбивства Соломона Міхоелса, Галич був надзвичайно вражений. Він вирішив, що має прийти до єврейської секції Спілки письменників і брати участь у її роботі. Нею керував Перец Маркіш.
Це якраз був час убивства Міхоелса, усіх справ про «космополітизм», і Галич дуже гостро це відчував. У нього почалися проблеми як у драматурга: п’єси почали знімати з репертуарів театрів і так далі. Тож він став ходити на цю єврейську секцію. І звідти його вигнав її очільник — відомий єврейський поет Перец Маркіш. Причому вигнав грубо й демонстративно, хоча ще буквально вчора, позавчора був добрим і привітним. Галич був змушений піти — усе було сказано в такій формі, що він не міг залишатися, і дуже образився. Але трохи пізніше він зрозумів, що Перец Маркіш фактично врятував йому життя. Бо вже за кілька років усі члени Єврейського антифашистського комітету, вся ця єврейська секція Спілки письменників, були повністю розстріляні — зокрема і сам Перец Маркіш. Дуже мало хто вцілів. Фактично Маркіш урятував його тоді, розуміючи, до чого все йде як людина розумна й дуже досвідчена. І Галич, безперечно, згодом це зрозумів. Він не міг це не враховувати.
Взагалі, якщо він колись і думав про асиміляцію, то вже потім відчував своє єврейство, хоч і став православним, але тим не менше це в нього і в творчості було.
Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.