Єлизавета Цареградська: Пані Ганно, постать Ігоря Шамо про яку величину — хто для вас ця особистість?
Ганна Карась: Я вважаю, що Ігор Шамо — видатна постать в історії української музики. Навіть якби він не написав нічого, крім «Києве мій», вже би увійшов в цю історію.
Для мене ця творча особистість близька і тим, що з дитинства я чула у виконанні нашого Гуцульського ансамблю пісні і танцю пісню «Де синії гори, де гори Карпати…». Цей гуцульський ансамбль ще в 60-х роках співав цю пісню, співає і до нині.
Єлизавета Цареградська: Важливо розповісти, зокрема, як Ігор Шамо формувався як музикант та композитор. Якраз київська історія, українська частина його ідентичності є дуже важливою. Він народився у Києві, в єврейській родині. Що ще маємо про нього розповісти?
Ганна Карась: Він народився в єврейській родині і, здавалося б, що йому була близька єврейська ідентичність. Однак, як сказав відомий виконавець, соліст Національного театру опери і балету України Анатолій Мокренко:
«Знаючи, що Шамо не етнічний українець, я щиро дивувався, як треба проникнутися українським мелосом, яку треба мати любов у серці до того, що ти оспівуєш, щоб створити таку розкіш саме українського чуття».
Тобто, у Шамо було це чуття українського духу, українства. Він народився у єврейській родині в Києві, був киянином. Він дуже любив Київ, до речі, багато екскурсій проводив для музикантів, які приїжджали до міста.
Але маємо розуміти, що людина, народжена в сталінську епоху, так чи інакше мусила бути в цій системі, а якщо ні — система знищувала її. Він формувався як музикант в спеціальній музичній школі імені Лисенка в Києві. І вже в 12 років навіть написав свій перший твір. Було велике майбутнє у нього як музиканта, але починається Друга світова війна.
У 16 років він добровольцем йде на війну. Як багато наших хлопців сьогодні, він йшов боронити свою державу. Ігор Шамо пройшов шлях війни з 1942-го року, був двічі поранений. І, власне, його військове загартування було своєрідним захистом в тій системі.
Повернувшись із війни, вступає до Київської консерваторії, де навчається у одного з найпровідніших композиторів та педагогів — в класі Бориса Лятошинського. І саме з нього, людини, яка також зазнавала утисків від системи, але не зламалася, він брав приклад. Це сформувало його як митця, що працював в різних жанрах музики. У нього є симфонічні твори, квартети, твори для хору, ансамблю, соло-співи і навіть фольк-опера.
Фактично, він є зачинателем нового жанру. Фольк-опера була написана ним за мотивами наших купальських, язичницьких традицій — «Ятранські ігри». Ця опера була написана для солістів, квартету, хору без супроводу симфонічного оркестру.
Він був новатором у цьому жанрі, і маємо йому дякувати, що, власне, це стало стимулом для творчості інших композиторів, його співкурсників, трошки молодшого Євгена Станковича, який також написав фольк-оперу «Коли цвіте папороть».
Єлизавета Цареградська: Доба, в яку живе і творить Ігор Шамо, очевидно, є дуже складною — це сталінські часи. І ось цей момент також є важливим, тому що, насправді, від народження Ігор Шамо мав інше ім’я — його назвали Ісаєю. Чому він не залишився з тим імʼям, яке йому дали при народженні?
Ганна Карась: Я думаю, що так, як і інші представники цього етносу змінювали своє ім’я — щоб менше привертати увагу до свого етнічного походження, щоб мати можливість жити і працювати.
Єлизавета Цареградська: Є дуже цінний, як на мене, запис. На Youtube є невеличкий шматочок, де Ігор Шамо та Дмитро Луценко, автор слів «Як тебе не любити, Києве мій», розповідають про історію цієї пісні та свою творчу співпрацю.
І там важливий момент про ідентичність сформовану, зокрема, в часи війни, тому що пан Ігор називає пана Дмитра своїм «творчим побратимом». Мені це так врізалося, бо здавалося, що в радянські часи послуговуватися поняттям «побратим» доволі непересічно.
Наскільки його вдача або, можливо, риси, які виховує військо та війна, впливали на роботу? Адже, я знаю, що він був дуже організований, прискіпливий, завжди все робив вчасно.
Ганна Карась: Він дійсно працював дуже багато, настирливо, зрештою, він би не досягнув того всього, про що ми сьогодні говоримо, аналізуємо, якби не ця праця.
Вона закладалася, власне, в консерваторії. Знаємо, що Лятошинський був дуже вимогливим педагогом, змушував кожного тижня, від вівторка до п’ятниці приносити 25 сторінок партитури написаної. А партитура — це величезне нотне полотно з розписаними партіями, це дуже складно. І, власне, оця праця, ще в консерваторії під керівництвом Лятошинського, спонукала цього чоловіка працювати постійно.
Потім у нього вже була сім’я, треба було дбати, а це повоєнні, голодні, складні роки. Він розривався між творчістю, працею на заводі «Арсенал», писав музику для кінофільмів.
Коли говоримо про побратимство — Дмитро Луценко, його найближчий, дійсно, співавтор, з яким він написав найбільше творів, в тому числі пісню «Києве мій». Вони обидва фронтовики, а нічого так не єднає людей, які пройшли спільну війну.
І, власне, коли говорити про цю епоху, то краще, ніж сказав Дмитро Луценко, я не скажу: «Ми не прислужувалися моді, в яку бездушні ритми час заплів, шукали завжди у народі скарби прониклих мелодій і хлібне поле повнозерних слів, п’янило нас в годину пізньо, і жар калини, і запашний чебрець, і ми сповна навіки й прісно, обігрівали кожну пісню любов’ю рознуртованих сердець».
Розуміємо, що вони мусили працювати в цій складній сталінській та постсталінській тоталітарній державі. Частина творів у Шамо є на прославлення комсомольців тощо, але він не писав на прославу партій, Сталіна, Леніна. Тобто, він знаходив ніші, де б ніби відгукувався на оці вимоги соцреалізму, але разом з тим не писав трафаретні речі, а робив це від серця, писав те, що оспівує молодість, звитяжність, кохання, і тому його лірика надзвичайно прониклива.
Єлизавета Цареградська: Постаті, які впливали на Ігоря Шамо. Очевидно, що це його майстер, вчитель Борис Лятошинський, але також, я знаю, він захоплювався Бахом. Які ще особистості, саме з точки зору мистецької ваги, музичного впливу ми можемо відстежити в його творчості?
Ганна Карась: Йоганн Себастьян Бах — перший композитор, до якого найбільше був прихильний Ігор Шамо, і навіть в спогадах описується, що, коли в розбомбленому німецькому містечку вцілів орган, то Ігор Шамо грав на ньому саме токкати і фуги Баха, чим дуже дивував як своїх побратимів-фронтовиків, так і німецьких жителів того міста, де він власне був.
Безперечно, що вплив Баха буде відгукуватися в багатьох творах, навіть в одному із цикличних творів є арія — це наслідування тих форм, які сповідував Йоганн Себастьян Бах. Також величезний вплив на формування Ігоря Шамо мали і російські композитори.
Але, я би сказала, що, все ж, він намагався особисто пізнати народну творчість, український фольклор різних регіонів, фольклор народів тодішнього СРСР, зокрема, Молдови, Прибалтики, Вірменії, фольклор словаків, поляків. Він не просто пізнавав його, а, вивчаючи, вводив ці інтонації у свої твори.
Єлизавета Цареградська: Наскільки можемо сказати, що Ігор Шамо був своєрідним бунтарем свого часу в музиці?
Ганна Карась: Не можу сказати, що він був бунтарем, тому що його твори знаходилися в руслі соцреалізму, а свої інтенції, переживання, все ж, я би сказала, в першу чергу, він передавав через лірику.
Бунтарем, на мій погляд, Ігор Шамо не був, але його творчість лишається дійсно яскравою — доки буде Київ, доки він буде співати «Києве мій» — пісню, яка була народжена в складних умовах.
У 1962 році його викликали до міністра культури і сказали негайно, за одну ніч, написати твір. Знаєте, це дуже складно написати за одну ніч твір. Але він це зробив і першим його виконавцем був Юрій Гуляєв.
Готуючись до нашого інтерв’ю, я знайшла в Youtube перше виконання Юрієм Гуляєвим на фоні Києва 1962 року. Дивишся на наш улюблений Київ, улюблену столицю, чуєш цю пісню, з якою любов’ю, теплом до цього міста оспівана…
Єлизавета Цареградська: Дуже важливим є аспект і народження, і розвитку, і проживання протягом усього життя в Києві Ігоря Шамо. Я знаю, що йому надходили пропозиції про переїзд до Москви, щоб мати кращу посаду — чи відомо, чому він не погоджувався?
Ганна Карась: Я думаю, що людина, яка цінує своє місто, місце народження, де їй комфортно, ніколи не поїде в інші світи.
Як багато сьогодні українців не їдуть, як і я, ми не їдемо зі своєї землі на інші континенти, де безпечно, де краще, тому що ми тут народилися, це наша земля.
І я думаю, він відчував, що ну хто він буде в Москві? Якийсь тисячний музикант? А в Києві він, все ж, був визнаний. Не забуваємо, що він був і народним артистом України, і лауреатом Шевченківської премії. Він мав визнання, Україна його визнавала. Він усіма фібрами любив Київ.
Єлизавета Цареградська: Щодо подальшого творчого життя Ігоря Шамо, аж до часу, коли він пішов у засвіти, адже він хворів, мав рак та помер в 1982 році. Як відбувалося його творче життя? Тобто, він постійно активно та наполегливо працював?
Ганна Карась: Він прожив дуже мало, 57 років. Для такої особистості це зовсім малий вік.
Але, якщо поглянемо на інтенсивність його праці, то бачимо, що цей творчий доробок дуже великий. І сам композитор казав: «Ні дня без праці». Він кожен день працював, без вихідних.
Готуючись до цього інтерв’ю, я із здивуванням прочитала про те, що він писав без інструмента, тобто настільки треба бути добрим музикантом, щоб писати свою музику без інструмента, не награвати собі на клавіші, а мати в уяві цей звук, чути та писати його. Це вражало багатьох людей. Перед ним завжди був приготовлений чистий папір, і він завжди писав.
Його твори виконувалися багатьма співаками, хорами, вони звучали в кінофільмах, драматичних виставах — це свідчить про їхню популярність.
Свідченням того, що він працював інтенсивно, є його результат творчий та кількість творів. Написати музику до 40 фільмів, 40 театральних вистав, це тільки вдуматися, який це великий обсяг роботи. Найголовніша ознака, як сказав видатний диригент Вадим Гнєда, що він озвучив епоху. Так, він озвучив епоху зламу — 50-ті, 60-ті, 70-ті роки.
Він не був дисидентом, але його музика допомагала утверджувати саме українство, українську ідентичність, хоча, як ми вже сьогодні підкреслювали, він не був етнічно українцем. Однак, він зробив для України багато, і ми маємо його шанувати.
І, власне, я би хотіла знову ж звернутися до поезії Дмитра Луценка, який сказав: «А він уже в сузір’ї Ліри, звідкіль нема нікому вороття. Живим лишив свої клавіри — літописи любові й віри, в яких струмує вічний пульс життя». Це найбільша подяка йому за те, що його твори живуть і сьогодні.
Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.