Єлизавета Цареградська: Пане Іване, для вас постать, образ та взагалі величина особистості Якова Оренштайна про що? Хто це такий?
Іван Монолатій: Це людина, яка себе ніколи не вважала українцем, і, до слова, навіть — видавцем, а лише торговцем або купцем. Але ця постать є визначальною в тому, як можна промотувати українську культуру в умовах бездержавності — не лише на Галичині, а й на європейському континенті, зрештою — у Канаді та США.
Це приклад людини, яка сама себе створила, вела ефективну видавничу політику, мала свої принципи добору авторів і редакторів.
Також це людина, яка завжди перебувала на межі політичних режимів. На жаль, Яків Оренштайн загинув у Варшавському гетто. Можна лише здогадуватись, що б він іще міг зробити для української культури, якби пережив лихоліття Другої світової війни.
Видання Якова Оренштайна — це своєрідний «палімпсест», який проступає крізь роки, епохи й покоління. І свого часу відомий український письменник Роман Іваничук зауважував, що кожен порядний українець повинен мати у своїй книгозбірні хоча б одну книжку, видану Яковом Оренштайном.
Єлизавета Цареградська: Яків Оренштайн народжується 25 лютого 1875 року в Коломиї. Де він зростає та в яких умовах?
Іван Монолатій: Це незаможна єврейська родина. Його мама походила з містечка Кути на Гуцульщині, а батько — чи то з Коломиї, чи приїхав туди як комівояжер, торговець книжками, папером і різноманітним канцелярським приладдям.
Вочевидь, Яків Оренштайн зростав у традиційному єврейському культурному та освітньому середовищі.
Вважається, що він закінчив традиційну єврейську школу, чи навчався у Коломийській гімназії — досі точаться суперечки. Водночас відомо, що його діти були вихованцями Коломийської гімназії — це підтверджують звіти початку ХХ століття.
Перші десятиліття життя і діяльності Якова Оренштайна залишаються малодослідженими. Немає достовірних документів, які б однозначно свідчили, чи він постійно перебував у Коломиї, чи подорожував тогочасною Галичиною. Відомо, що його дружина була з Ряшева. Після військової служби він опинився там, одружився з нею (хоча шлюб уклали в Коломийській синагозі), а на межі ХХ століття повернувся до Коломиї й розпочав видавничу діяльність.
На початках його видання мали патронажно-клієнтальний характер, адже заможні коломийські євреї співфінансували ці проєкти. Він брався за різні формати: друкував поштові картки, бланки, видавав польськомовну бібліотеку для шкільної молоді, де з’явилося кілька книжок.
Згодом Оренштайн усвідомив, що польський проєкт та загравання з російською окупаційною владою під час Першої світової війни не віщують нічого доброго. Він переходить до українського проєкту, який реалізує у форматі «загальної бібліотеки» — дешевої книжкової серії, спершу не надто ошатної через якість паперу.
Пізніше, вже в Берліні та Лейпцигу, ці видання набувають значно кращого вигляду. Загалом їх налічують до пів тисячі. Це були твори української та світової літератури, драматургія, праці із соціології, історії, етнографії, а також історичні карти. Усе це Якову Оренштайну вдалося реалізувати, зокрема завдяки підтримці коломийської інтелігенції.
Саме в цьому середовищі визріла ідея створити видавництво, яке популяризуватиме українську мову та літературу.
Єлизавета Цареградська: Ви у своїй статті про Якова Оренштайна на «Історичній правді» зазначили, що йому вдалося вирватися з «мурів» традиційної єврейської громади. Я сприйняла це як абсолютно непересічне явище для того часу.
Який загалом був контекст? Наскільки складно було стати тим, ким став Яків Оренштайн?
Іван Монолатій: Вочевидь, Яків Оренштайн передусім побачив у тогочасній європейській культурі шлях до власного зростання. Йдеться про становлення як видавця літератури європейськими мовами. І досі залишається парадоксом теза, яку неможливо ні довести, ні спростувати: за роки своєї діяльності Яків Оренштайн не опублікував жодної книжки чи брошури єврейськими мовами — ані івритом, ані їдишем. Це загадка для книгознавців.
Водночас цілком обґрунтовано вважається, що Яків Оренштайн був українським видавцем, а не «видавцем-євреєм української книжки». Я, зокрема, стверджую це у своїй книжці «Виконавець слова. Яків Оренштайн: український видавець на перехрестях культур, ідеологій та політики». Адже він фактично монополізував українську видавничу культуру — принаймні на рівні такого середнього галицького міста, як Коломия. Варто пам’ятати, що тоді за етнічним складом населення єврейська громада в Коломиї переважала і поляків, і українців. Саме в такому «тиглі народів», у взаємодії культур, очевидно, і сформувалося розуміння необхідності промоції української культури.
Яків Оренштайн значною мірою постає як архітектор порозуміння — передусім єврейсько-українського. Таких постатей на той час було небагато. Адже над діячами культури й політики тяжіли і національна, і конфесійна належність — і справді потрібно було «вийти з цих мурів».
Тож в основі видавничої діяльності Оренштайна, як на мене, лежала ідея міжнаціонального порозуміння — зокрема через українську книжку.
Єлизавета Цареградська: Як гадаєте, що було запорукою або рушієм формування саме таких цінностей та оптики? Адже в ті роки, не думаю, що це було аж настільки вигідно — чи я помиляюся?
Іван Монолатій: Важко сказати однозначно. Думаю, певною мірою це було вигідно, адже дослідники погоджуються, що матеріальна складова у видавничій діяльності Оренштайна таки була. Безумовно, він не заробив величезних статків, але важливою передумовою його успіху стала підтримка українського середовища. На його перші видання одразу звернули увагу непересічні книгознавці й бібліографи.
Поступово Яків Оренштайн приходить до ідеї дешевої книжкової серії — бібліотеки, доступної для широкого кола читачів: і селян, і містян, і тих, хто не мав значних статків, але прагнув читати українське слово. У 1909 році він запускає свій знаковий проєкт — «Загальну бібліотеку». Водночас це не було чимось унікальним: формат дешевих кишенькових книжок уже існував у європейському культурному просторі. Саме ця ідея принесла йому успіх. До початку Першої світової війни він видав понад 150 випусків, які часто об’єднувалися в томи (наприклад, «том перший–другий» або «перший–третій»). Через це й досі складно точно визначити загальну кількість видань — підрахунки різняться.
Після Першої світової війни Оренштайн продовжив цю справу вже у форматі видавництва «Українська накладня» в Лейпцигу та Берліні. Водночас з’являлося чимало книжок і поза межами цієї серії.
Важливою постаттю поруч із ним був Богдан Лепкий — колега і натхненник, який підтримував його видавничі ініціативи. Він працював як під власним ім’ям, так і під псевдонімами, допомагаючи формувати редакційну політику. Зокрема, залучав молодих людей, які знали іноземні мови й могли якісно перекладати.
Яків Оренштайн активно комунікував з українцями різних політичних орієнтацій. Зокрема, підтримував контакти з Євгеном Коновальцем, зустрічався з представниками Української військової організації в Берліні під час резонансної «справи Штайгера» 1924–1925 років, коли єврея Станіслава Штайгера підозрювали в замаху на польського президента Станіслава Войцеховського у Львові.
Втім, якщо відкинути політичний вимір, Оренштайн постає першорядною фігурою української культури першої третини ХХ століття. Його розвиток як видавця значною мірою зупинили історичні обставини: лихоліття Першої світової війни, посилення антисемітизму та прихід до влади нацистів у Німеччині. Сьогодні дослідники говорять про застосування щодо нього так званого культуроциду: нацистська влада прямо заперечувала право євреїв на творення культури.
Єлизавета Цареградська: Пане Іване, хочу окремо зупинитися на цьому періоді життя: як і за яких обставин Яків Оренштайн виїжджає й опиняється у Відні, а згодом у Берліні? Що відбувається далі? Наскільки це вплинуло на його роботу і наскільки було важливим для України того часу?
Іван Монолатій: Я вважаю, що Яків Оренштайн може вважатися своєрідним «мандрованим видавцем». Він реалізує модель видавця у вигнанні, адже виїжджає з Коломиї у липні 1917 року — і фактично починається його європейська одіссея. З багатьох причин він уже не може повернутися до Коломиї після встановлення польської влади в Галичині: місцева адміністрація прямо заявляє, що не допустить його повернення. Спершу він перебуває у Відні, згодом — у Берліні.
Водночас є показовий епізод українсько-єврейської культурної взаємодії: у 1918 році Оренштайн переїздить до Києва, оселяється на сучасній вулиці Терещенківській і підтримує контакти з інтелектуальним середовищем, зокрема довкола видавництва «Друкар». Він пропонує свої видавничі послуги, матеріальну підтримку, готовий фінансувати український проєкт. На той час він також виступає представником Української держави Павла Скоропадського під час поїздок до Австрії та Німеччини; згадується і Швейцарія, хоча документального підтвердження цьому немає.
Згодом Оренштайн оселяється в Німеччині, де знаходить відповідну поліграфічну базу — хоча, що важливо, власної друкарні він ніколи не мав. Це, до речі, цікавий момент: подібно до деяких сучасних видавців, він міг працювати без власної інфраструктури, але створювати якісні книжки. Саме тут починається його німецький період — надзвичайно цікавий, хоча й складний. Український уряд, розуміючи фінансові труднощі, зокрема інфляцію, гіперінфляцію і ризики банкрутства, підтримує Оренштайна. Зокрема, Симон Петлюра дає вказівку закуповувати його книжки, щоб таким чином допомогти видавцеві. Еміграційний уряд УНР навіть надає йому будинок у Берліні для облаштування видавництва. У 1920 році тут постає «Українська накладня» — видавництво, метою якого, згідно зі статутом, було поширення україніки у світі. Йшлося не лише про книжки українською мовою, а про ширше представлення української культури — як у Європі, так і в Новому світі.
Оренштайн активно реалізує цю місію: у 1920–1921 роках подорожує Канадою і США. Водночас перебуває під постійним наглядом польської поліції та дипломатичних служб Другої Речі Посполитої, які вважають його неблагонадійним. Тут проявляється певна суперечність: для українців він — популяризатор культури, натомість польська сторона звинувачує його в антидержавній діяльності.
Є й маловідомий факт: Оренштайн фінансував закупівлю кількох військових літаків для авіації УНР в Німеччині. Це підтверджується архівними свідченнями. Щоправда, літаки так і не дісталися України — їх розподілили як репарації після Першої світової війни у Веймарській Німеччині.
Отже, саме німецький період був, на мою думку, найпродуктивнішим: він забезпечив Оренштайну широкі контакти, мережу зв’язків і активну взаємодію з українськими еміграційними колами.
Єлизавета Цареградська: Як сталося, що людина, яка стільки мандрувала й, очевидно, добре розуміла, що відбувається в країні та у світі, не виїхала? Нацисти вбили Якова Оренштайна у Варшаві у 1942 році.
Іван Монолатій: Від 1933 року, коли до влади приходять нацисти, а особливо після 1937-го, коли з’являються задокументовані свідчення культуроциду і спроб відібрати видавництво, Оренштайн змушений залишити Німеччину. Йому прямо вказують, зокрема представники гестапо, що він має закрити видавництво і передати його в «арійські руки».
Він виїздить до Варшави, де на вулиці Бельгійській (ця вулиця існує й нині, і будинок зберігся) мешкає разом із сином і донькою Регіною. Від 1938–1939 років він фактично постійно перебуває у Варшаві.
Час від часу Оренштайн їздить до Львова, де живе його інша донька Аделіна. Там мешкає і його зять, а також онука Міра (Міріам), про яку відомо небагато. Вочевидь, вона, як і її мати Аделіна, загинула у Львівському гетто 1943 року.
Це надзвичайно складний період. Як згадував український книгознавець Лев Биковський, Оренштайн свідомо вирішив розділити долю своїх одноплемінників. Маючи, ймовірно, можливість виїхати з Варшави — зокрема до Львова чи Коломиї, — він цього не зробив і добровільно опинився за брамою Варшавського гетто.
На сьогодні достеменно відомо, що 12 вересня 1942 року Яків Оренштайн загинув разом зі своєю дружиною і донькою Регіною у Варшавському гетто.
Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу.