Поговорили із госпітальєркою і медіатренеркою Іриною Цибух.
Ірина Цибух: Відтоді як я почала вивозити поранених, я постійно наголошую на тому, яку ціну ми платимо за перемогу, що вона ще не настала, і про те, що цих хлопців, яких ми вивозимо, потрібно кимось міняти.
Мені дуже важко бути в гарному стані увесь час, і буває заздрісно, коли я потрапляю у суспільство, яке вже все перемогло, якому вже все вдалося. У цьому суспільстві люди не бачать того потоку поранених, не бачать поранень, які з хлопцями стаються. Я закриваюся і думаю, що не буду про це розповідати, що не маю права людей засмучувати, хоча насправді я хочу, щоб ми були на одній хвилі в цій темі і усвідомлювали те, наскільки все серйозно.
Приблизно лише 30% тих, кого ми вивозимо, згодом повертаються на передову. А інші 70% не зможуть більше повернутися, вони отримають інвалідність. По-перше, на їхнє місце повинен хтось прийти, тому що ці люди фізично утримують фронт. А по-друге, це велика трагедія для їхньої сім’ї, тому що людина змінюється назавжди, адже з інвалідністю теж потрібно вчитися жити.
Третя сторона — це загиблі. У мене окрема історія, тому що я є командиром екіпажу, я констатую смерть, передаю цю інформацію начмеду і командиру роти. І це той момент, коли я повністю можу відчути, наскільки ця втрата торкнеться різних груп людей — від базової статистики, коли ця бойова одиниця вибула назавжди, до того, що я приходжу в кімнату з сильними чоловіками, які чекають від мене якоїсь хорошої новини, а отримують трагічну звістку. Я знаю, що цю звістку вони передадуть далі, зокрема, і рідним цього хлопця. Потім доганяє якась історія, що він мав ось-ось одружитися, або що його чекає трирічна дочка, і це кожного разу досить особиста штука.
Складна робота. Хотілося, щоб суспільство теж усвідомлювало. Я розумію, чому Офіс президента і Генштаб не оголошує цифри, але я дуже розраховую на те, що вони все-таки рахують, і ми після війни зможемо знайти всі тіла і зможемо всіх вшанувати якісно. Бо зараз цього трохи бракує, і цього бракує сім’ям, які втрачають своїх бійців на передовій.
Ірина Цибух: Зокрема, пораненнями. Найчастіше зустрічаються осколкові поранення. Раніше вони були максимум від 120-х мін, зараз ці осколки можуть бути від обстрілів шрапнеллю ГРАДами або від чогось серйознішого.
Категорично відрізняється фантастичність цієї війни. Раніше здавалося, що обстріл — це страшно, ти знав, скільки він триватиме, ти знав, що через «Мінські домовленості» навряд чи буде щось більше, ніж 120-ті міни, і для того часу це вже було досить серйозно. У 2018-2020-му роках було набагато спокійніше.
Зараз це абсолютна фантастика, бо важко вірити в те, що ти бачиш в небі. У те, що над твоєю точкою евакуації розвертаються три російських винищувачі, які щойно обклали своїми снарядами наші позиції. І ти сидиш і розумієш, що зараз прийде інформація про поранених. Але, зціпенівши, сподіваєшся, що вони не влучили. І це така дитяча надія, яка дуже часто буває, коли ти на фронті.
Хаосом з російського боку відрізняється війна. Ми намагаємося зрозуміти логіку дій з російської сторони, якої дуже мало. Вони витрачають неймовірну кількість БК на дуже дивні задачі.
Останнім часом ми працювали на Донеччині. Важливо зрозуміти, що тут дуже інший фронт. Здебільшого Росія перейшла наші укріпрайони, і у неї є дві лінії оборони — чудово сконструйовані за час війни на Донеччині і Луганщині. Це укріпрайони їхньої першої лінії і нашої першої лінії, і вони обидва ці райони пройшли. Тому зараз лінія працює не на нашу користь. І це сильно все змінило. Тому їм набагато простіше, ніж нам. Відтак, не буде так просто щось відвоювати. Треба усвідомити, що лінію фронту на Донеччині і Луганщині ми втратили.
Ірина Цибух: Холод — це час, коли ти втрачаєш усі сили. Ти втрачаєш моторику рук, тепло рук, і в холоди набагато простіше втратити бійця. Тому ми готуємося для того, щоб зберігати тепло людини після втрати крові. Ми зараз збираємо гроші для того, аби мати зарядну станцію, для того, аби мати можливість обігрівати інфузії. Так само нам потрібно зігрівати себе — нам потрібна термобілизна, хороші шкарпетки, хороший теплий одяг.
Ірина Цибух: Потрібно довіряти науковим дослідженням і навчитися читати англійською мовою тим, хто приймає рішення. Я розумію, що у нас вже велетенський досвід ведення війни, але хотілося б, щоб ми не вигадували своє колесо, а довіряли науковим дослідженням, тому, що проводилося до нас, і просто приймати ті системи, які працюють.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS