Українські біженки за кордоном могли тижнями не виходити зі своїх кімнат — психотерапевтка

Із психотерапевткою Тасею Осадчою говорили про досвід біженства і травму після пережитого

Ведучі

Анастасія Багаліка

Гостi

Тася Осадча

Українські біженки за кордоном могли тижнями не виходити зі своїх кімнат — психотерапевтка
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/Podkast-ZHinky-bizhenky.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2022/11/Podkast-ZHinky-bizhenky.mp3
Українські біженки за кордоном могли тижнями не виходити зі своїх кімнат — психотерапевтка
0:00
/
0:00

24 лютого 2022 року українці прокинулися у війні. Ми всі пам’ятаємо той ранок, коли наша реальність і долі кардинально змінилися через російське вторгнення. Мільйони людей постали перед вибором: стати біженцями чи залишитися у небезпеці. У ті лютневі дні мільйони жінок, часто з дітьми чи з літніми родичами, ухвалили нелегке рішення поїхати за кордон, аби врятувати життя. Зараз українці та українки за кордоном і всередині країни проживають багато у чому спільний, але все ж різний емоційний досвід. У цій розмові ми говоритимемо про емоційний досвід біженок. Що відчувають українки поза межами Батьківщини? Які проживають емоції? Якими необережними словами їх можна ранити у розмові?

Початок війни

Наша героїня — психотерапевтка Тася Осадча. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, вона з донькою була у відпустці в Єгипті:

«Ми полетіли в Єгипет 19 числа. І 24 лютого я підскочила з ліжка в готелі, хоча навколо все було тихо. Я зайшла у Facebook і зрозуміла, що за 20 хвилин до того були перші удари по Україні, по Києву. Рівно з цього моменту до мене швидко прийшло розуміння, що я ще дуже довго не попаду додому. І одразу з’явився величезний страх, що я тепер ніби назавжди розділена з більшістю українців, тому що перебуває у зовсім іншому контексті, щонайменше у фізичній безпеці.

Перші два тижні ми були вже не у статусі туристів, нас покидали по різних готелях. Весь час казали, що будуть евакуаційні рейси, але куди — невідомо. Ми з донькою з Бучі, вона була окупована. Це був початок березня. Було незрозуміло, що буде з іншими містами. Я розуміла, що невідомо куди їхати — не варіант. Що я буду робити в літньому одязі на вокзалі зимової Варшави? Тому я прийняла рішення залишитися. Ми зняли квартиру і місяць жили в Єгипті».

Українки з дітьми перетинають кордон

Пізніше, через толерантність до Росії серед єгиптян, Тася з донькою вирішили перебратися в Іспанію. Наприклад, єгиптяни могли вивішувати поруч український та російський прапори на знак підтримки й не розуміли, чому це недоречно. Хоча розуміли біль війни, оскільки нещодавно пережили свою, додає Тася.

«Питають, які були критерії вибору? Та ніяких не було. Я розуміла, що фізично не можу знаходитися поруч із людьми, які толерують Росію і мені треба звідти тікати. Єдине, що в Іспанії у мене є троюрідна тітка і я могла до неї на перші кілька тижнів приїхати, поки не знайду житло», — каже Тася.


Слухайте також: «Рятує не слово «тримайся», а розуміння, що люди поруч переживають щось подібне» — дружини військових про свої емоції під час війни


Досвід біженства

Попри те, що мільйонам українців довелося поїхати зі своїх домівок, багато хто з нас все ж не має досвіду біженства. Найважче в ньому дається те, що треба жити на дві реальності.

«Мабуть, перший час в Іспанії найскладнішим було те, що я перебувала в серйозному стресі. Постійно щось відбувається в Україні і фактично в цей момент мені треба вміщати в собі дві реальності. Перша реальність — це те, що відбувається в Україні, де перебувають мої батьки, сестра з новонародженою дитиною, мої друзі, сусіди в Бучі, коли ще була окупація. І весь цей час, на 70-80%, я була саме в цьому контексті.

З другого дня війни я почала на волонтерських засадах працювати з людьми. Я повністю була там, з головою. Я мерзла в теплих країнах так, неначе я в березневому Києві. У кризових консультаціях я, наприклад, допомагала людині зрозуміти, як і куди їй рухатися. А в другій реальності, де я була, мені треба було розібратися з яким-небудь документом іспанською, яку я не розумію, йти в супермаркет, спілкуватися з соціальним працівником. Утримувати в собі ці дві реальності часом бувало настільки нестерпно, що хотілося іноді бігати вулицями і кричати: «Ау, люди, зробіть щось з цим, це неможливо витримати!», — каже жінка.

Мітинг українок та українців в Іспанії/Фото: Посольство України в Іспанії

Нова реальність

Зараз розрив у реальностях наша героїня навчилася долати:

«Зараз його вдається набагато краще поєднувати. Моя персональна залученість в інтенсивність подій вдома не така, як була в березні. Тоді була Буча в окупації, моя подруга ніяк не могла звідти виїхати, на очах у няні моєї дитини, під її домом, розстрілювали людей. І це все неможливо було тримати в голові поряд з умовним садівником, який обстригає квіти. Зараз це якось краще вдається. Хоча я не знаю людини, яку б події 10 жовтня не вибили у стан, який був подібний на перші кілька тижнів».

Попри стереотипні уявлення, що життя за кордоном безтурботне й просте, українські біженки часто обирають відгородитися від обох реальностей, в яких перебувають, і можуть тижнями не виходити зі своїх кімнат у соціальному житлі, говорить Тася Осадча.

«Ми з дочкою прожили півтора місяця у таборі для біженців. Там були дівчата, теж із дітьми, які з кімнат не виходили по кілька тижнів. Їм було настільки нестерпно бачити цю реальність, що вони відмовлялися її сприймати. Дехто не міг їсти, прямо до фізичного виснаження. Про це не пишуть і не говорять. Відчуття провини дуже велике у багатьох, тому що в Україні лишаються сім’ї, рідні, у декого вони в окупації знаходяться. Звичайно жити у такій розірваній реальності дуже складно. Але і відмовитися від котроїсь з них неможливо. Або можливо теоретично можна порвати всі контакти. Але чи можливо це якщо тобі, приміром, хоча б років 25 і у тебе є друзі, інші соціальні контакти? Це можна робити до певної міри», — зауважує жінка.

Різний досвід

Ми можемо не усвідомлювати, що відчувають люди поза межами країни, а вони — бояться говорити про свої переживання, бо вважають, що не мають на них право.

«Мабуть, найбільш тяжко, до фізичного болю, мені давалося відчуття різного досвіду. Перші кілька тижнів я думала, як я тепер взагалі можу існувати як українка? Це було настільки гостро, що як психотерапевтка я не придумала нічого краще, як зробити групу підтримки для тих, кого війна застала за кордоном. І чесно написала, що відчуваю, що не маю морального права робити цю групу відкритою для всіх. Ця перша група відбулася 25 лютого. Вмикаються 18 екранчиків в Zoom і один на одного абсолютно перелякані очі загнаних у кут людей. І говорити людям починають про одне і те саме: що відчувають себе так, ніби не мають права відсвічувати своїм існуванням і переживаннями в просторі інших українців, бо їм зараз настільки жахливо, що ми просто не маємо право. Але ж ці переживання кудись треба подіти.

Я пам’ятаю, як я давала інтерв’ю 25 лютого про відчуття провини вцілілого. У мене плуталися думки, мене трусило не від того, що я не знаю про що говорити, а тому, що мені здавалося, що взагалі не маю права відкривати рота в цій ситуації. Я пам’ятаю, що коли постила цей матеріал, написала великий пост з вибаченнями, що взагалі посміла це зробити. І була дуже здивована, що люди, які перебували в цей момент в Україні не закидали мене камінням і не сказали взагалі нічого такого, тобто нічого, чого я боялася.

Буча. Перші дні після деокупації/Фото: Настя Горпінченко, Громадське радіо

Різниця у реаліях життя не завадить людям почути один одного, якщо вони хочуть почути і зрозуміти, говорить Тася. Вона знає це на прикладі своєї терапевтичної групи, де зібралися дуже різні люди:

«Для мене надзвичайно важливо, що на цю мою групу прийшла моя колега, яка як раз була в Києві з першого дня. Я боялася і мені було перед нею соромно. Я її багато разів перепитувала, чи їй ок і вона мені писала, що їй ок і для неї це важливо. І саме завдяки моїй колезі я через два тижні наважилася розширити групу для всіх, тобто для всіх людей з різним досвідом. Я змогла зрозуміти, для чого мені це потрібно. Для того, щоб хоча б на цьому маленькому майданчику, між цими 15 людьми не залежно від досвіду, почути краще один одного і зрозуміти переживання. Наприклад, зараз у нас у групі є ті, хто почали війну перебуваючи за кордоном, а зараз вони в Україні, а навпаки ті, які потім тільки виїхали, є дружини військових, є дружини військових, які в полоні. І різність контекстів навпаки дозволяє нам підтримувати один одного. Коли в одного закінчується ресурс, то в іншого він може бути, бо в нього інший контекст. Це дивовижно працює. І я розумію, що якщо це можливо в такій маленькій групі, то це можливо і в ширшому колі. Для цього треба мати тільки здатність і готовність чути один одного».


Слухайте також: Якщо батьки знервовані, то і дитина, яка навіть не чула вибухів, буде знервованою — психологиня про допомогу дітям під час війни


Біженство = відпустка?

Попри спільне горе війни фізична віддаленість між людьми і реаліями, в яких вони живуть, все ж часто приводить до непорозумінь. Часто це відбувається у соцмережах, де люди не готові слухати. Тася Осадча говорить, що найбільше її ранив коментар, де їй сказали, що вона не має право писати про свої переживання, бо не була в окупації.

«Дуже часто у мене складається враження, що коли говорять про досвід біженства, то думають, що це як виїхати у відпустку, але це не відпустка. Була одна репліка моєї знайомої, яку вона сказала, не подумавши, і без злого підтексту. Просто так склалося, що я зараз у країні, де є море. І вона сказала мені: «Ой, ну ти вже на морях набулася». І я в цей момент не знайшла, що відповісти. Я розумію, з чим асоціюється море у переважної більшості українців. Але якщо дуже-дуже м’яко висловитися, це зовсім не те. Сторонні люди до мене чи не дуже підходять чи я до цього не чутлива. Але у мене був досвід із родичами. Моя дальня родичка написала, що я маю заткнутися і «їсти» все, що на мене звалюють, тому що я не маю досвіду перебування під бомбардуванням, в окупації. І це виглядало так, ніби вона мені бажала бути у Бучі. Цей коментар вона написала ще тоді, коли Буча була окупована. Мабуть, найбільше задівають такі речі, коли тобі говорять, що ти не маєш права сказати про щось своє, бо не був в окупації. Ніби це забирає у тебе всі інші права. На жаль, така ідея у певної частини людей є», — зазначає Тася.

Якщо вам роблять боляче коментарі у соцмережах, то Тася, як психологиня, радить обмежити спілкування з людиною, яка завдає болю:

«Якщо я розумію для себе, що ця людина не є для мене важливою і цінною, а пише щось, що мене задіває, то я можу заблокувати цю людину. Це можна порівняти з тим, що коли людина захворіла, наприклад, на бронхіт, то в цей час не треба бувати довго на морозі, або занурювати себе в екстремальні умови навіть якщо зазвичай тобі це ок. Пройде час і можливо це можна буде сприймати інакше, але якщо є підвищена чутливість, то зараз не найкращий час її випробовувати».

Біженці-українки в Іспанії

У майбутньому українцям і українкам з різним досвідом війни треба буде порозумітися. Що для цього потрібно? Вміти слухати один одного і розуміти, що цей досвід не буває гірший чи кращий, а просто інакший.

«Я дуже довго думала над цим питанням для себе. Ви зараз робите дуже велику роботу в цьому напрямку. Якщо хоча б частина людей займаючись своїми буденними справами послухає, про що говорять люди з різним досвідом, то у нас збільшаться шанси просто допускати, що досвід може бути не гірший чи кращий, чи достойний-недостойний, а інакший. Ми маємо починати говорити в діалозі, мати можливість поставити запитання і отримати відповіді. Це гігантський шматок роботи. Мені здається — це наша Вавілонська вежа».


Читайте також: «Годинник зупинився у мить обстрілу»: як театр у Миколаєві створив сцену в укритті і продовжує працювати


Психологиня Тася Осадча говорить, що одним із симптомів того, що людина має постравматичний розлад після пережитого є думки на кшталт «моя травма настільки велика і непосильна, що ніхто з нею не справиться і ніхто мене не зрозуміє». Це свідчить не про те, що з вашою травмою неможливо працювати, а про те, що вона у вас є. Однак з травмою чи ні, всім нам варто пам’ятати:

«Ніяка психологічна травма не виправдовує хамства або зневаги в бік інших людей. Якщо йдеться про психологічну травму, це не може слугувати виправданням. Це привід звернутися по допомогу, але не виправдовувати свої вчинки чи грубість тим, що я маю такий досвід, я маю травму».

Анастасія Багаліка для Громадського радіо

«Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

 


Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS