Батьки проти дітей: усвідомити помилки і жити далі

Гостя — психологиня, дитяча психологиня Юліана Маслак.

Юліана Маслак: Я думаю, більшість труднощів, які з нами відбуваються, закладаються з дуже маленького віку. У першу чергу, це наша прив’язаність до батьків. Дуже важливий перший рік життя, стосунки батьків з дитиною. Чи дитина відчуває безпеку, турботу? Наскільки вона має задоволені не лише базові фізичні проблеми, а й психологічні (турбота, відчуття безпеки, автономія, підтримка мами, тата, бабусі)?

• Деякі травми можуть мати настільки великий відбиток в нашій душі, стані, що мають можливість впливати на наше теперішнє життя. Можуть впливати на те, як ми мислимо, що думаємо про інших людей.

Є певні схеми, які формуються ще з зовсім маленького віку: це те, як ми думаємо про себе, про людей і про світ.

Про типи прив’язаності

Є безпечна прив’язаність і є відсутність прив’язаності. Безпечна прив’язаність — це, умовно, щось таке, чого всі прагнуть і всі хочуть. А відсутність її — спектрально протилежна річ. Коли я не маю люблячих очей біля себе, не маю людей, на яких я можу покластися, я не розумію світ, не розумію себе і що відбувається.

У безпечній прив’язаності мама, батько чи інший важливий дорослий (а для старшої людини — це наші партнери) зчитують, розуміють цю потребу. Тоді дитина розуміє: «Ага, є люди, які мене люблять, турбуються, хочуть, щоб я добре почувалася». За відсутності прив’язаності — цього немає. Часто це люди, які виховуються в дитячих будинках, інтернатах, які не мають батьків.

З іншої сторони, є тип уникання прив’язаності. Тоді людина більше схильна до тривоги, переживань. Вона уникає близьких стосунків, тому що це щось страшне. Це люди, які зазвичай мають страхи, можуть не довіряти, мають очікування, що може трапитись якась катастрофа. Тому що в їхньому дитинстві батьки або інші важливі люди мали тривожний розлад або гіперопікали. Такі люди часто не можуть покластися на себе.

Є ще четвертий тип прив’язаності — дезорієнтований, один з найнебезпечніших (крім відсутності прив’язаності). Це про емоційні гойдалки.

• З одного боку, мама дуже сильно мене любить, а з іншого — батьки можуть мене кривдити, бити, відкидати, коли я не роблю те, чого вони хочуть. Це ніби про те, що постійно потрібно заслуговувати на турботу у своєму житті.

«Нащо ти вчиш мене жити»

Я розумію, що я, як людина, не зміню своїх батьків, своїх бабусю і дідусів. Але я можу діяти відповідно до своїх цінностей. Якщо вони мене ранять — я говорю про це. Важливо розуміти, що стратегія сваритися чи уникати — це не дуже добре, якщо хочеться, аби рідні були поруч, мали стосунок до вашого життя.

Можна казати: «Я відчуваю так, ніби мене не чують», «Мені здається, це б було доброю ідеєю…». Стосунки з людьми — це танок. Аби вміти добре його танцювати — важливо багато практикуватися. Якщо батьки готові чути… Якщо дорослі вважають, що переходять їхні межі, важливо вміти казати «стоп».

• Найкраще питання, яке може допомогти: «Як я з цим почуваюся? Чи я хочу, щоб у моєму житті так було?».

‎‎ Повністю програму слухайте в аудіофайлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS