Максим Буткевич: До 35-річчя своєї незалежності Україна підійшла в ситуації, коли російська агресія загрожує самому її існуванню. Однак загроза з боку ворога — не єдиний виклик, який стоїть перед нами.
Частина з них пов’язана з війною та її наслідками, інші можна простежити протягом більшої частини новітньої історії незалежності. Які виклики, на які ми маємо знайти відповідь, є найбільш нагальними?
Валерій Пекар: Наш головний виклик на сьогодні — це війна. Все, що ми думаємо про Україну, необхідні зміни, можливе лише після її завершення. Всі інші питання — на другому плані. Якщо війна закінчиться не так, як ми вважатимемо перемогою, все решта просто не матиме значення, а права людини на наших теренах опиняться під великим питанням.
Після війни нам доведеться долати низку системних викликів. Серед них я б виокремив три ключові:
Максим Буткевич: Протягом першого-другого року повномасштабного вторгнення слово «перемога» лунало дуже часто. Згодом воно стало вживатися дедалі рідше, а зараз майже зникло з публічного дискурсу. Чим реалістично зараз є перемога України?
Валерій Пекар: Зникнення слова «перемога» з нашої публічної дискусії — не є добре. Суспільству необхідно розуміти, куди ми рухаємося, чого прагнемо і чим будемо задоволені.
Українцям притаманна риса постійно бути незадоволеними наявним результатом та применшувати власні здобутки. Це пояснюється як залишками комплексу меншовартості, так і психологічним захистом від не справджених очікувань: щоб не розчаровуватися, краще й не зачаровуватися (як це сталося з ілюзіями про «два-три тижні»). У результаті ми просто припинили думати про фінал війни.
Проте якщо ми применшуватимемо власні успіхи, то зрештою нам і тризуб над Кремлем здасться криво повішеним, і сам Кремль палатиме «не так», і шматки розпаденої Росії виявляться «кострубатими». Натомість наш ворог будь-яку свою поразку здатний перетворити у власних очах на «перемогу». Нам важливо не потрапити в цю пастку.
Так що ж таке українська перемога? Минулого року протягом 100 днів — від Дня Незалежності до 1 грудня — близько трьох десятків українських військових стратегів, істориків, філософів, економістів та дипломатів працювали над цим питанням. Головний висновок: перемогу неможливо описати одним простим словом чи лише територіями.
Формула «вихід на кордони 1991 року» некоректна, адже у серпні 2014 року ми вже виходили на цей кордон на сході України, але це не зупинило війну — українські війська просто обстріляли з-за кордону. Війна йде не за території. Росії не потрібні землі, адже у неї достатньо власних занедбаних територій. Вона веде війну за те, щоб нас не існувало, а ми — за власне виживання. Це екзистенційна війна.
У маніфесті «Вижити, вистояти, перемогти» описали перемогу через три ключові колони:
Поєднання цих трьох вимірів — політичного, військового та людського — і є єдино адекватним описом нашої перемоги на сьогодні.
Дарʼя Бура: Зараз ми обʼєднуємося проти спільного ворога. А навколо чого ми будуватимемо єдність після перемоги? Як нам навчитися приймати те, що ми всі різні, хоч і єдині?
Валерій Пекар: Суспільства зазвичай єднаються або проти ворога, або заради спільного бачення майбутнього. Це означає, що чітка візія майбутнього нам життєво необхідна, але на сьогодні у нас її, на жаль, немає.
Головне завдання лідерів у сучасному світі — показати шлях і дати надію. Ті, хто зможе це зробити, і стануть провідниками повоєнної України. І починати формувати цю візію потрібно вже зараз: вона об’єднає людей, спрямує їхню соціальну енергію та згуртує суспільство.
Водночас внутрішні суперечки — це природна частина нашої культури. У своїй книзі «Як зрозуміти українців» Марина Стародубська чудово пояснює, що дискусії для нас — це не просто спосіб випустити пару чи «настукати» на когось, а необхідний елемент спільного мислення.
Дарʼя Бура: А це не роз’єднає нас ще більше?
Валерій Пекар: Усе залежить від характеру конфлікту. У духовних традиціях розрізняють «конфлікт в ім’я небес» та «конфлікт не в ім’я небес». Перший — це суперечка про те, як найкраще досягти спільного якісного майбутнього. Другий — це чвари довкола поділу майна чи ресурсів.
Мовою математики це різниця між грою з нульовою сумою (виграш–програш) та грою з позитивною сумою (виграш–виграш):
Якщо ми сперечатимемося в моделі «виграш–виграш», ми не розсваримося.
Крім того, варто зважати на різницю між віртуальним і реальним життям. Якщо читати українські соцмережі, виникає враження, що ми — найбільше зібрання істериків у світовій історії, яке давно пересварилося між собою. Але якщо подивитися на дані соціології, ми побачимо спокійний, виважений та дуже стійкий народ, який важко, через втрати, але з колосальною внутрішньою силою йде до своєї перемоги.
Я вірю, що ми не пересваримося, якщо матимемо спільну картину майбутнього, у якій виграють усі.
Максим Буткевич: У мене є побоювання, що наша здатність домовлятися про спільне майбутнє підважується нормалізацією насильства під час війни. Там, де немає довіри до правоохоронних та судових органів, конфлікти дедалі частіше розв’язуються за принципом «хто сильніший». Також популяризується практика, коли в побутових суперечках кличуть побратимів чи ветеранів для силового рішення. Чи не загрожує ця нормалізація силового підходу здатності суспільства домовлятися?
Валерій Пекар: Безумовно, загрожує. Але важливо розуміти причину: люди вдаються до «альтернативних» методів тоді, коли не працюють державні інституції. Коли поліція, суди та прокуратура не діють, задіюються позаінституційні механізми, адже запит на справедливість у суспільстві величезний і наразі абсолютно незадоволений. Це стосується всього — від термінів військової служби до будь-яких інших сфер.
Нам критично необхідно, щоб держава побудувала дієві інституції справедливості. Соціологія свідчить, що справедливість посідає друге місце серед базових цінностей українців після свободи. І якщо ці дві фундаментальні цінності є спільними для всіх, у нас вже є міцне підґрунтя для єднання.
Силові конфлікти виникають тоді, коли люди не вміють і не можуть говорити.
Дарʼя Бура: А хто з ким має говорити?
Валерій Пекар: Усі з усіма, адже наше суспільство розділене багатьма розломами. Ми живемо в різних соціальних бульбашках — ветерани, підприємці, митці, священники, громадські активісти. Щоб розуміти одне одного, ці спільноти мають перетинатися, «ходити в гості» та діалогувати.
Тут має діяти принцип, який завжди нас рятував: «Твій біль — це мій біль». Якщо ви чуєте про проблему іншої спільноти, правильна реакція — не радіти, що це вас оминуло, а запитати: «Чим я можу допомогти?».
Звісно, за такого підходу може здаватися, що ти пропускаєш крізь себе весь біль світу і від цього можна вигоріти. Ресурс кожної людини сприймати чуже страждання та вислуховувати обмежений. Проте, якщо цей ментальний простір є, варто вислуховувати. Адже це відкриває можливості для взаємодопомоги та солідарності.
Діалог між різними бульбашками та регіонами — це те, що рятуватиме нас як під час війни, так і після її завершення.
Дарʼя Бура: Мені здається, нам важливо принаймні навчитися чути один одного. Повертаючись до тих же соцмереж, звідки багато хто черпає інформацію або намагається зрозуміти суспільні настрої: ми всі зараз із дуже загостреними почуттями, і іноді здається, що перебуваючи в різних бульбашках, ми взагалі не чуємо інших. Нам усе одно доведеться прописувати певний загальний суспільний договір.
Валерій Пекар: Суспільний договір — це не папірець із підписами громадян. Це насамперед неписані правила, які постійно змінюються та формуватимуться саме через суперечки й пошук компромісів. Суспільний договір — це те, що люди вважають справедливим і про що вони здатні домовитися як про норму.
Взяти, наприклад, нещодавні вуличні протести. В їхній основі лежали два фундаментальні чинники:
Коли немає можливості реалізувати цей запит через вибори, він трансформується у вимогу відкритішої влади. Суспільство прагне бачити у керівництві країною професійних людей зі власною позицією, а не лише лояльних виконавців — людей, здатних сказати: «Ні, пане президенте, це погана ідея», і публічно пояснити свої рішення. Незадоволення цього запиту й породжує нинішнє відчуття несправедливості.
Досвід усіх українських Майданів свідчить: українці ніколи не виходять на вулиці за конкретні особистості чи навіть через жахливі політичні скандали.
Суспільство виходить тоді, коли з’являється гостре відчуття, що на тлі великої несправедливості у нього крадуть майбутнє. Так було у 2004 році, так було у 2013-му, так відбувається і зараз під час виступів громадянського суспільства.
Політикам варто триматися осторонь таких ситуацій та не допускати їх виникнення — тоді в Україні буде більше громадянського миру та менше неприємних несподіванок.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі