Максим Буткевич: Говоритимемо про проєкт нового Цивільного кодексу. Узагалі Цивільний кодекс — це великий, фактично фундаментальний документ, який регулює значну частину нашого повсякденного життя: питання власності, сім’ї, шлюбу, різних правових відносин і особистих справ. І цей проєкт викликав доволі різку реакцію громадськості.
Чому так сталося?
Оксана Гузь: Тому що його зміст виглядає досить дивно. Документ складається з дев’яти книг, майже двох тисяч статей, які мають регулювати наше життя. І в дуже великій кількості цих статей червоною ниткою проходять кричущі обмеження прав жінок, дітей і ЛГБТ-спільноти.
Дарʼя Бура: А навіщо переписувати Цивільний кодекс саме зараз? Чинний кодекс існує вже давно і, здається, більш-менш працює. Для чого виникла ідея його повністю переписувати?
Оксана Гузь: Цивільний кодекс, який зараз пропонують, фактично має об’єднати положення одразу кількох сфер: цивільного права, сімейного права, приватного міжнародного права, а також частини господарського законодавства. Водночас чинна система працює вже близько двадцяти років. Звісно, ми розуміємо, що певні проблеми є.
Загалом ідея оновити законодавство, щоб воно відповідало нормам європейського права — логічна, адже Україна рухається до Європейського Союзу. Але головне питання — у якості того документа, який пропонує законодавець.
Максим Буткевич: Перейдемо до конкретних положень, які викликали найбільше критики. Вони, звісно, не єдині, але в тексті нового законопроєкту з’являється низка змін, що стосуються прав жінок — зокрема у шлюбних відносинах і репродуктивних правах.
Якими можуть бути наслідки таких нововведень?
Оксана Гузь: Якщо коротко — нам може стати жити гірше. Особливо якщо говорити про права жінок. Наприклад, раніше існувала норма, яка забороняла розривати шлюб під час вагітності і протягом одного року після народження дитини. Наскільки мені відомо, у 2024 році цю норму виключили, тому що вона була нелогічною і шкодила жінкам. Жінка повинна мати право розірвати шлюб — так само, як і чоловік. Але новий проєкт Цивільного кодексу фактично повертає цю норму.
І виникає питання: навіщо? Якщо її вже скасували, якщо громадські та правозахисні організації пояснили, чому це неправильно, то чому вона знову з’являється в новому проєкті?
Дарʼя Бура: Чи не створює це ситуацію, коли, наприклад, людина, яка переживає домашнє насильство, може бути обмежена у своїх правах?
Оксана Гузь: У проєкті є певні застереження. Але тут виникає інша проблема. Домашнє насильство в Україні може розглядатися у кримінальному або адміністративному процесі. І в кодексі, як правило, згадується саме кримінальна відповідальність. Тобто ситуації, коли поліцію викликають через домашнє насильство, але справа не доходить до кримінального провадження, фактично залишаються поза увагою. Це перша проблема.
По-друге, ми зараз говоримо лише про насильство, але шлюб може завершуватися і з інших причин. Люди можуть просто не хотіти більше бути разом — незалежно від того, чи є вагітність, чи народилася дитина.
Йдеться не тільки про насильство, а й про право людини ухвалювати рішення щодо власного життя. Якщо я більше не хочу бути в шлюбі з цією людиною, я повинна мати можливість його розірвати.
Дарʼя Бура: До речі, цей варіант Цивільного кодексу зачіпає і репродуктивні питання. Зокрема, пропонується дозволити використання допоміжних репродуктивних технологій лише за медичними показаннями.
Чи означає це, що самотнім жінкам стане складніше скористатися такими можливостями?
Оксана Гузь: Це дуже важливе питання. Зараз порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій регулює окремий наказ Міністерства охорони здоров’я України. Фактично цей документ передбачає кілька варіантів лікування. Якщо уважно його читати, там прямо не написано, що самотня жінка не може скористатися такими технологіями. Тобто прямої заборони немає. Більше того, серед медико-соціальних показань є формулювання про те, що жінка бажає мати дитину, але не може цього зробити природним шляхом. Тобто таке бажання саме по собі вже враховується.
Натомість новий проєкт Цивільного кодексу говорить лише про медичні показання. І тут виникає проблема ієрархії нормативних актів. Якщо кодекс буде ухвалений, то він матиме вищу юридичну силу. У правовій системі це виглядає так: Конституція, потім кодекси, далі закони і вже після них — підзаконні акти, зокрема накази міністерств. Відповідно Міністерство охорони здоров’я буде змушене змінювати свої накази і внутрішні порядки так, щоб вони відповідали Цивільному кодексу.
Саме тому ми бачимо ризик, що жінка, яка хоче мати дитину, але не має чітких медичних показань, може опинитися обмеженою в доступі до таких технологій. Наприклад, якщо вона захоче завагітніти за допомогою донорської сперми.
Максим Буткевич: Тобто фактично ці документи можуть вступити в конфлікт, і кодекс, як акт вищої юридичної сили, матиме пріоритет над підзаконними актами.
Оксана Гузь: Так.
Дарʼя Бура: Якщо цей Цивільний кодекс буде ухвалений, то не лише Міністерство охорони здоров’я має переписувати свої акти. Судові рішення, наприклад, також спираються на норми кодексу. Тобто це може вплинути і на судову практику?
Оксана Гузь: Суди працюють у межах процесуальних кодексів. Водночас під час ухвалення рішень судді користуються і нормами, зокрема Цивільного кодексу або Сімейного кодексу. Наприклад, коли суд встановлює факт шлюбних відносин або вирішує сімейні спори, він звертається саме до цих норм.
Зрозуміло, що рішення судів, які вже ухвалені, ніхто переписувати не буде. Але новий кодекс може суттєво змінити практику правозастосування. Тобто суди будуть змушені враховувати нові норми у тих рішеннях, які ухвалюватимуть у майбутньому.
Максим Буткевич: Існує норма, яка визначає небажання мати дитину як одну з можливих підстав для розлучення. Наскільки я розумію, ця норма вже існує і її залишили в новій редакції.
Оксана Гузь: Так, вона є у чинному законодавстві, і її справді залишили в новій редакції Цивільного кодексу.
Але тут можна подивитися на ситуацію ширше. Якщо ми говоримо про євроінтеграцію і прагнемо, щоб наше законодавство відповідало європейському праву, то зовсім не обов’язково переносити до нових нормативних актів усі старі положення, особливо ті, які виглядають застарілими або дивними.
Насправді у таких ситуаціях усе значно простіше. Якщо, наприклад, я одружилася, а згодом виявилося, що чоловік не хоче дітей, тоді як я хочу, і ми розуміємо, що не можемо продовжувати спільне життя, — ми просто розлучаємося. Для цього не обов’язково прописувати конкретну причину.
Тому те, що норма про небажання мати дитину або неможливість мати дітей є окремою підставою для розлучення, виглядає як відкат дуже далеко.
Оксана Гузь: Держава завжди прагне контролювати — певною мірою це пов’язано зі стабільністю її самої. Але зміни до законодавства мають покращувати ситуацію, враховувати сучасні обставини, а не ускладнювати життя людям.
У цьому випадку спроба ще глибше втрутитися у приватне життя двох людей виглядає доволі необґрунтованою. Це радше нагадує бажання держави контролювати те, що відбувається в сім’ї.
Максим Буткевич: Деякі нововведення в проєкті Цивільного кодексу стосуються також прав і обов’язків дітей. Що саме там пропонується і які ризики це може створити?
Оксана Гузь: З того, що ми аналізували, наприклад, пропонується дозволити дітям уже з шести років користуватися банківськими картками і здійснювати платежі, при цьому фактично не нести за це відповідальності.
Я розумію, що, ймовірно, будуть прописані якісь процедурні моменти. Але все одно виникає питання: чи може шестирічна дитина повністю усвідомлювати, що вона робить? Одна справа — піти до магазину й купити хліб чи молоко. І зовсім інша — користуватися банківською карткою в умовах поширеного інтернет-шахрайства. У такій ситуації ризики, зрештою, можуть лягти на батьків.
Максим Буткевич: Там є ще одна норма — про те, що діти мають поважати батька і матір.
Оксана Гузь: І тут ми знову повертаємося до поняття доброзвичайності. У родині й так існують певні права та обов’язки чоловіка, дружини і дітей. А коли в законі з’являються формулювання на кшталт «поважай батька, поважай матір», це вже виглядає як зайве законодавче втручання. Для мене це навіть трохи тхне ладаном.
Бо повага дітей до батьків — це насамперед питання виховання в родині, а не норма, яку потрібно прописувати в кодексі. І знову виникає відчуття тієї самої тенденції: максимально зафіксувати в законі, як саме повинні будуватися відносини всередині сім’ї.
Максим Буткевич: Один із пунктів критики стосується аліментів і можливості в певних обставинах уникнути їх сплати.
Оксана Гузь: Там є доволі «цікаві» норми. Для мене це виглядає навіть не як спроба ухилитися від аліментів, а як законодавче врегулювання можливості їх не платити. Йдеться про положення, за яким платник аліментів може звернутися до суду з проханням звільнити його від їх сплати, якщо отримувач має вищий дохід або достатньо коштів для покриття своїх потреб. Але важливо пам’ятати, що аліменти в більшості випадків — це гроші дитини, а не доходи одного з батьків.
Уявімо ситуацію: пара розлучилася, дитина живе з матір’ю, яка працює і має стабільний дохід. Батько, наприклад, не працює або має значно менший дохід. І він може сказати: «Вона може забезпечити себе і дитину, а я — ні, тому я аліменти платити не буду». Але ж ідеться про інше. Це про обов’язок батька або матері утримувати свою дитину — незалежно від того, проживає вона з ними чи ні. І саме тому така норма створює доволі спірну ситуацію щодо батьківських обов’язків.
Максим Буткевич: Перейдемо до ще одного блоку — прав ЛГБТІК+-людей. Як у цьому проєкті Цивільного кодексу вирішується питання прав одностатевих пар на створення сім’ї? Чи відбувся якийсь прорив у цьому напрямку?
Оксана Гузь: Скажімо так: якщо порівнювати зі звуженням прав жінок і дітей, про яке ми говорили раніше, то жінкам і дітям навіть трохи більше пощастило. Бо для ЛГБТІК+-спільноти фактично обрізаються майже всі шанси на правове визнання. Не те що як подружжя чи партнери — вони взагалі зникають із поля зору держави.
Зараз у нашому законодавстві сім’я визначається як шлюб між чоловіком і жінкою. Водночас у судовій практиці вже з’явилися випадки, коли встановлюється факт спільного проживання однією сім’єю. Тобто суди поступово почали рухатися цим шляхом.
Але якщо новий Цивільний кодекс буде ухвалений у такій редакції, встановити факт сімейного союзу для одностатевої пари фактично стане неможливо. А це автоматично означає обмеження в дуже багатьох сферах: спільне майно, успадкування, право ухвалювати рішення у випадку хвороби партнера, питання лікування, поховання, навіть базові речі, пов’язані зі спільним життям і вихованням дітей.
Звісно, можна припустити, що через 10–15 років ми знову змінимо судову практику і знайдемо якісь обхідні механізми. Але так працювати не повинно. Є велика кількість одностатевих пар, у яких люди кохають одне одного, мають ті самі життєві проблеми, що й гетеросексуальні пари, — але при цьому не мають базових прав.
І тут варто пам’ятати, що Україна рухається до Європейського Союзу. У нас є Угода про асоціацію, є дорожня карта щодо верховенства права. І в ній прямо зазначено, що держава бере на себе зобов’язання розробити і прийняти законодавство про реєстровані цивільні партнерства. Не шлюб — але хоча б цей формат.
Зараз Україна каже: «Ми ж розробили». Але ж питання не лише в розробці, а й у прийнятті. І якщо в дорожній карті держава бере на себе такі зобов’язання, а в Цивільному кодексі фактично ставить на цьому хрест, тоді виникає питання: наскільки наші законодавці справді готові рухатися в бік Європейського Союзу.
Максим Буткевич: Власне, законопроєкт про цивільні партнерства вже розроблений. Здавалося б, до його ухвалення залишилося не так багато. Чому ж у новому кодексі це знову стає каменем спотикання?
Оксана Гузь: Це питання, мабуть, варто ставити тим, хто розробляв цей кодекс упродовж шести років. Мені це трохи нагадує історію з дискусіями про поняття гендеру. Тоді теж було багато розмов і страхів. Хоча насправді все досить просто: у кожної людини є гендер і сексуальна орієнтація. Вони можуть бути різними — але вони є у всіх.
І те, що одностатеві пари отримають хоча б якісь базові права, ніяк не вплине на кількість гетеросексуальних пар. Вони від цього нікуди не зникнуть.
Дарʼя Бура: Це вже виглядає як певна просвітницька тема. Принаймні в моїй інформаційній бульбашці про це говорять уже багато років. І все одно незрозуміло, чому виникають ці постійні камені спотикання. Чому депутати, які працюють над кодексом, або закривають на це очі, або свідомо ігнорують, або, можливо, сподіваються, що ніхто не зверне уваги.
Мені здається, що як суспільство ми вже пройшли етап, коли можна сказати: «Ой, ми просто не подумали про цих людей». Це вже не працює.
Оксана Гузь: Ні, я думаю, тут якраз усе продумано. Просто рішення ухвалили не в той бік, у який варто було б. І ви дуже влучно сказали про «бульбашку». Мені, чесно кажучи, було б цікаво подивитися зсередини на бульбашку депутатів, які переконані, що цього робити не можна. Бо вони ж, напевно, якось це для себе пояснюють.
Можливо, вони бояться втратити частину електорату. Але ж у політиці завжди так: якщо одна частина виборців відходить, з’являється інша — та, чиї права ти готовий підтримати.
Оксана Гузь: Зараз в Україні шлюбний вік встановлений на рівні 18 років. Водночас існує норма, за якою суд може дозволити одруження з 16 років — якщо це відповідає найкращим інтересам дитини. І ця норма, загалом, зберігається і в новому проєкті.
Але там з’являється ще один блок. Формально шлюбний вік залишається 18 років, з можливістю зниження до 16 за рішенням суду. Проте додається положення, що якщо дівчина у 14 років вагітна або вже народила дитину, то шлюбний вік для неї фактично може становити 14 років.
І тут виникає велика проблема. Ми підняли судову практику навіть щодо шлюбів із 16 років і побачили, що вже там є багато суперечливих випадків. Якщо читати судові рішення — стає зрозуміло, що чоловік часто значно старший за дитину, якій 16 років. Тобто ми вже бачимо проблеми на рівні 16 років. А тепер пропонується фактично легалізувати шлюб із 14.
Якщо дивитися на це в контексті Кримінального кодексу, то виникає ще один ризик: це може стати способом уникнути кримінальної відповідальності. Умовно кажучи, людина може сказати: «Ми просто кохаємо одне одного. Мені 30, їй 14. Так буває. Вона вагітна, я її забезпечуватиму». Але насправді це не нормально. Чотирнадцять років — це дитина. Дівчинка, а не жінка. Вона не може повною мірою нести відповідальність за свої рішення, давати усвідомлену згоду на такі речі.
Ми також дивилися статистику щодо вагітностей і пологів серед підлітків. І вона, на жаль, доволі стабільна: щороку близько тисячі дівчат до 18 років народжують дітей. І значна частина з них — у віці від 14 до 16 років. І це точно не та ситуація, яку варто закріплювати або нормалізувати через законодавство.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі