Олександр Павліченко: Коли говоримо про пенітенціарне населення, то можна сказати, що Україна провела певну еволюцію, починаючи від 2000-х років, умовно 1995-1999-й роки — коли постало питання щодо реформування пенітенціарної системи, виведення її з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ.
Раніше пенітенціарна система була під МВС. Усі, хто там працювали, були службовцями Міністерства внутрішніх справ. Це було однією із проблем при вступі до Ради Європи, яку було покликано вирішити передачею до цивільного відомства всієї цієї системи — власне говоримо про Міністерство юстиції. Але цей процес затягнувся.
Спершу було створено окрему Державну пенітенціарну службу як окремий орган, адже була неузгодженість між Міністерством юстиції і МВС.
На той час у пенітенціарній системі було 220 000 засуджених осіб або тих, хто перебував на етапі досудового і судового розгляду. На сьогодні кількість осіб, які перебувають в місцях несвободи, становить близько 50 000 осіб, причому із них засуджених було близько 30 000 осіб.
Тобто, відбулося скорочення пенітенціарного населення в, умовно, 8-9 разів. Завдяки цьому вивільнялися заклади. Згадаємо, що були законсервовані, закриті низка закладів Державної пенітенціарної служби. Частина з них була потім переобладнана під табори для утримання військовополонених.
Нагадаю, на сьогодні є п’ять таких таборів. Усі вони відкриті на базах виправних колоній.
Є ще і виправні центри — де відбувають вироки з можливістю виходити назовні, але там обов’язкова праця на відповідних об’єктах. Це, як правило, швейні, будівельні або інші об’єкти, що забезпечують працею і контролем за перебуванням осіб.
Дарʼя Бура: За рахунок чого аж настільки скоротилася кількість пенітенціарного населення?
Олександр Павліченко: Перше — вироків, які стосувалися позбавлення волі, стало набагато менше. Україна має ще й перекіс у кількості тих же довічників, тобто засуджених до довічного позбавлення волі.
Смертна кара в Україні існувала де-факто до 1997 року, а де-юре до 1999 року. Знаємо ці лихі 90-ті роки, середня статистика була такою — близько 200-220 осіб на рік засуджувалося до смертної кари. Їх розстрілювали. Після припинення приведення вироків у виконання, такі особи продовжували отримувати вироки, але вони були замінені на довічне позбавлення волі.
Україна мала близько 2 000 таких осіб, станом на 2010 рік. Це, мабуть, найбільша в Європі кількість довічників. Я вважаю, декілька десятків осіб може бути, до сотні, але не більше. Решта вироків має бути переглянута і, відповідно, мають бути інші програми або заміна покарання.
Є довічники, які перебувають понад 35-37 років в місцях несвободи. Уявіть собі, у нас максимальний термін позбавлення волі без довічного — 15 років. Тобто, особа перебуває вже два максимальних терміни і продовжує відбувати покарання без, на сьогодні, реальності вийти живим, бо зараз може бути заміна на термін, який починається з 15 років.
Максим Буткевич: Тобто, плюс ще 15 років.
Олександр Павліченко: Мінімум.
Олександр Павліченко: По-перше, є питання щодо коректної кваліфікації вчинених злочинів, за які можна отримати саме довічне покарання.
Йтиметься про справу Панасенка проти України, вже в Європейському суді була вона. Досить відома львівська справа, коли було закладено вибухівку під джип, уявно, з метою підірвати машину та знищити конкурента, одного з власників ринку «Шувар», відбувається вибух. Конкурент цілий і неушкоджений, але в цей час проходила повз дівчинка, яка отримала важку травму, тоді швидка приїхала десь за 30-40 хвилин. Дівчинка гине через втрату крові, тобто ненадання своєчасної медичної допомоги. Після слідчих дій встановлений нібито замовник цього вбивства, якого судять, і він отримує довічне та позбавляється права власності, тобто виводиться один з власників з цього ринку. Справа Панасенка була сфальсифікована. Чому я знаю? Тому що юридичний супровід здійснювався Українською Гельсінською спілкою. У нас є матеріали цієї справи, і там є дуже багато зшитого білими нитками, навіть покази тих, хто свідчив проти Панасенка, які потім відмовлялися від цих свідчень, тому що це були вразливі особи, які свідчили під примусом.
Але, якщо навіть уявимо, що це він був реальним замовником у цій справі, то, перше — був лише замах на вбивство. Друге — постраждала невинна жертва, яка загинула через надання медичної допомоги. Тобто, умислу на вбивство цієї дитини не було. І навіть все це разом не тягне на довічне позбавлення волі, але потрібно було людину, скажімо так, ізолювати, забрати бізнес. Для цього це було і вчинено.
Такий випадок не один і на етапі, коли існувала смертна кара, на жаль, ці всі історії закінчувалися дуже погано для тих, кого обвинувачували і засуджували до смертної кари.
У США до 3% переглянутих вироків тих, кому дають максимальні терміни покарання, суд визнає, що вони помилялися.
В Україні — Панасенко зараз знаходиться на свободі, на щастя, але він звільнений за станом здоров’я. Це була інша процедура, через яку він вийшов. Але, як на мене, тут певна справедливість була відновлена, однак він не вийшов за переглядом цієї справи — це було б неможливо.
Є низка справ, які так само, я, звісно, не можу виступати тут суддею, але навіть при приблизному огляді не тягнуть на довічне позбавлення волі.
Були, наприклад, вбивства вчинені в стані афекту. Молодий військовослужбовець, знаємо, що раніше в армію ходили з 18 до 20 років, приходить у відпустку, а його дівчина вже з іншим. Він в стані афекту вбиває обох, отримує довічне позбавлення волі та з 19-20 років сидить до сьогоднішнього дня без можливості звільнитися.
Тут ми зараз не говоримо про те, наскільки це справедливо, правильно і чи має бути перегляд — перегляд має бути, до речі, адже він здійснюється у всіх цивілізованих державах.
Давайте згадаємо Брейвіка — більше 100 вбитих — і який термін позбавлення волі у нього? 19 років. Максимальний термін, який може бути в Норвегії, адже у них немає пожиттєвого позбавлення волі.
Максим Буткевич: Оця практика країн, де максимальне покарання — наприклад, 20 років. Наскільки, за їхнім досвідом, вона виправдовує себе, якщо тут взагалі можна оперувати такими поняттями?
Олександр Павліченко: Тут ми вже підходимо до оцінки інших правових систем, які функціонують в інших умовах та з іншими модальностями, ресурсами, логікою.
Ми спілкувалися з норвезькими представниками пенітенціарної служби щодо їхньої системи утримання засуджених осіб і піднімалося питання щодо Брейвіка. Я не буду розкривати їхню відповідь, але є перспективи, що він не вийде після 19 років позбавлення волі. Тобто, скоріш за все він буде продовжувати перебувати в пенітенціарній системі, а як це буде зроблено, на яких засадах — вже інше питання.
Водночас, коли йдеться про ординарні злочини, то та ж Норвегія відрізняється обов’язковим переглядом вироків за певний час відбування покарання. І, якщо немає суттєвих заперечень з боку суддів, прокурорів, то, фактично 80-90% випадків задовольняються поданням клопотання щодо зменшення терміну відбування покарання особі.
Це абсолютно позитивний стимул. Тобто, особа, яка перебуває в місцях несвободи, які нагадують нам, скажімо, якісь санаторно-готельні умови, намагається звільнитися з них, тому що для неї основне — свобода.
Повертаючись до півтори тисячі довічників, фактично те, що відбулося — можливість замінити термін пожиттєвого позбавлення волі на якийсь інший на сьогодні стосується більше тих, кого нещодавно засудили до такого покарання.
Тобто, особа після 15 років відбутого покарання має право звернутися до суду, щоб було переглянуто її вирок. І вона тоді отримує ще від 15 до 25 років. Тобто, можна отримати, скажімо, 30 років, 40 років, 45 років. Ну, але після 40 років уже можна тоді сподіватися вийти. Тобто, ті, хто у нас відбув зараз 37-38 років позбавлення волі, уже б мали можливість по відбуттю 40 років вийти, але зараз це для них нереально, тому що вони отримають ще новий термін від 15 до 25 років.
Олександр Павліченко: По-перше, мабуть, треба виходити з логіки, яка була побудована ще в СРСР, де оця система таборів була орієнтована на рекрутизацію безкоштовної робочої сили.
Наприклад, Полтавська виправна колонія стоїть біля підприємства, яке вже не працює. Майже кожна колонія була розташована біля достатньо великого промислового підприємства, де працювало до тисячі осіб. Це була безкоштовна рабська праця, яка забезпечувала виготовлення певного виду продукції. Це, мабуть, продовження того радянського ГУЛАГу, яке було розраховане на те, що в системі мало перебувати близько 200 тисяч осіб, які працювали безкоштовно на державу.
До речі, ця система не є виправною, тому що виправлення як такого вона не передбачає — це просто відбуття певного часу за вироком з можливістю ранішого звільнення, за певних умов. Цими умовами є умовно-дострокове звільнення або ⅔ чи ¾ відбутого покарання, в залежності від тяжкості вчиненого злочину.
Також говоримо про зменшення кількості тих, хто отримував вироки, пов’язані з позбавленням волі. Більше того, були численні процеси зменшення пенітенціарного населення через амністії, які відбувалися регулярно до 2016 року. Причому, амністії скорочували на декілька тисяч осіб пенітенціарне населення, підпадали під таку категорію — за віком, станом здоров’я або, коли треба був догляд за кимось із родини.
Нагадаю, що від 2016 року амністії не було — не було ні закону про амністію, ні її самої. Відбувалося помилування, але воно стосувалося, фактично, одиниць.
Я, до речі, член комісії з питань помилування при президентові. На сьогодні комісія розглядає справи, ухвалює рішення, але у виключних випадках застосовує рекомендацію щодо помилування осіб. Як правило, це стосується тих, хто має статус учасника бойових дій, є ветераном. Але, знову таки, це колегіальний орган і враховується дуже багато факторів, чинників. Кількість тих, кого рекомендують до помилування, не вимірюється навіть десятками осіб, якщо кажемо про річну статистику.
Олександр Павліченко: Є дві категорії, одна з яких — ті, хто вже є засудженими і вирок щодо них вступив в законну силу. Вони можуть бути звільнені, фактично, помилувані на підставі того, що дають згоду перейти до лав ЗСУ. Така процедура існує, нею скористалися вже достатньо велика кількість засуджених осіб.
Ті, щодо кого вирок не ухвалений — позбавлені такої можливості, вони не можуть перейти до ЗСУ.
Була процедура передачі тих, хто воював на боці Росії, тоді ще не визнавався статус військовополонених. Пам’ятаємо великий обмін 2019 року. Частина з тих, кого передавали на російську територію ще не мала вироків. Комісія з питань помилування збиралась, щоб ухвалити рішення про помилування, тому що це була так звана правова очистка. Треба було підготувати подання до президента, він підписував і тоді ці вироки скасовувалися. Тоді ще була затримка в тиждень чи півтора з тим, щоб дочекатися, коли буде прискорене рішення суду, щоб цей вирок вступив в законну силу і його можна вже було потім розглядати на предмет скасування через помилування. Були такі кроки, тому що є процедурні правила, які мають відбутися. І тут так само.
Підозрюваний перебуває під судом, який має завершити цей процес, і тільки тоді особа має право податися за процедурою звільнення від відбування покарання, адже не засуджений, фактично, не є винуватим.
Олександр Павліченко: Треба розрізняти категорії пенітенціарного або в’язничного населення. Ті, щодо кого вирок вступив в законну силу, можуть бути переведені до виправних колоній. Є різного типу колонії, вони можуть мати досить гарні умови, але жорстокий режим тримання. Є колонії для вперше засуджених, туди не мають права скеровувати тих, хто вже є рецидивістом, тобто друге і далі засудження, відповідно. Також там немає, як правило, особливо тяжких злочинів, тобто, вважається, що в таких колоніях має відбуватися перевиховання, щоб особа вже не мала стимулу повертатися до кримінального життя. Ще є виправні заклади середнього чи максимального рівня безпеки. Всередині закладів є, так само, дільниці максимального рівня безпеки, де можуть утримуватися, наприклад, засуджені до довічного позбавлення волі.
Я багато відвідував виправних колоній, їхні умови справді різні. Є цікаве, коли багатші чи впливовіші мають кімнату, скажімо, з плазмою на півстіни, а поруч буде кімната майже з обірваними ліжками і матрацами, в якій знаходяться 8-10 осіб.
Був також вражаючий випадок у СІЗО Дніпра, ми заходимо в камеру, де все по-багатому. Поруч бідолага, який немає коштів, і целофаном ногу, яка гниє, собі замотує, щоб вона, не смерділа, тому що другий, який живе в камері, просто не може витримувати, там обідрані стіни і все решта. А коли питаєш у начальника колонії, а як це так, то відповідають, що так вийшло.
Медична допомога — окрема тема. В’язнична медицина була виведена офіційно з підпорядкування пенітенціарній службі. Тобто, фактично, її повинні були передати МОЗу — чого не відбулося — починаючи від 2016 року, та зробити незалежною. Вважалося, коли медична служба підпорядкована керівництву колонії, то вона не буде належним чином реагувати і надавати допомогу. Це теж досить непросте питання, тому що в багатьох випадках керівництво допомагає, оскільки вони зацікавлені в належному забезпеченні охорони здоров’я, навіть за рахунок ресурсів колонії.
Раніше також були колонії, де утримувалися засуджені з інвалідністю. Причому це були люди навіть з інвалідністю першої групи. Там перебували люди на кріслах колісних, лежали післяінсультники, які не могли навіть говорити. Їх треба було обслуговувати, це робили інші засуджені. Вони виконували роль тих же патронатних братів, сестер. Стимулом було те, що вони отримували позитивну характеристику і мали можливість виходити на умовно дострокове звільнення.
Зараз, після незавершеної передачі до МОЗу, створений окремий Центр охорони здоров’я ДКВС України, який функціонує в Міністерстві юстиції. Тобто, в’язничне здоров’я керується Міністерством юстиції, це поки проміжний період.
Були дуже серйозні проблеми в 2016-17 роках, коли одномоментно втратилися всі ліцензії на здійснення оперативного втручання, післяопераційні знеболювальні, тому що там нарковмісні препарати. Тоді, фактично, була велика проблема через необдуманість системи виведення з підпорядкування Міністерства юстиції до Міністерства охорони здоров’я. На сьогодні, можу сказати, що ситуація є керованою, але не дуже задовільною.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі