Максим Буткевич: Ще рік тому ви перебували в окупованому Криму. Що сталося протягом цього року? Як сталося оце диво?
Поліна: Мене просто дістало перебувати в Криму, якщо чесно. Мене дістало те, що я не можу повноцінно ні на що впливати. Я вирішила, що буду значно ефективнішою всередині України.
Максим Буткевич: Ефективнішою в якому розумінні?
Поліна: Хочу вступити до армії. Я думаю, що зараз найбільшу ефективність зможу показати саме на війні.
Дарʼя Бура: Коли почалася війна у 2014 році, вам було вісім років. У одному з ваших інтерв’ю ви сказали, що пам’ятаєте весну, початок так званої «русской весни», коли росіяни зайшли в Крим. Ви пам’ятаєте, що було ніби два табори людей: одні за Росію, інші за Україну. Але 8–9 років — це ж дитячий вік. Звідки у вас з’явилися переживання щодо того, що відбувається? І взагалі — які були відчуття й емоції?
Поліна: По-перше, у мене вже тоді, напевно, було достатньо сильно сформоване проукраїнське розуміння себе. Тобто, я загалом світ оцінюю більш ідейно, державно — не з точки зору людських стосунків. Для мене так простіше. Я достатньо добре розуміла, що таке Україна для мене. Вона була важливою частиною мене самої.
Тому коли прийшла Росія, я розуміла, що в мене відбирають частину мене. Саме з цієї точки зору я оцінювала окупацію. Тут варто зазначити, що фактично це почалося не навесні. Росіяни почали «закидати свої лапи» ще взимку. У січні це було менш помітно, а вже в лютому вони почали активніше просувати свої ідеї. І навесні суспільство було, напевно, вже достатньо підготовленим, «розігрітим» до того, що вони зрештою зробили.
І так, тоді суспільство дуже сильно поділилося. Я це добре пам’ятаю. Пам’ятаю, який бік зайняла — український, бо Росія для мене — це зовсім чужа країна за своїми звичаями, поняттями, діями. Це не ті, з ким я хотіла б бути і не ті, на чиєму боці я хотіла б стояти. Так було тоді — так залишилося і зараз.
Після того як я прожила в окупації більшу частину свого життя, можу сказати, що добре розумію: я не хотіла б прожити там ще хоча б один день.
Дарʼя Бура: Для того, щоб таке розуміння зростало в дитині, потрібна якась підтримка. Хто був поруч із вами? Хто посіяв ці паростки та підтримав вас?
Поліна: Я переважно формувала свою думку самостійно, не люблю покладатися на інших у формуванні особистої позиції. Мені не подобається прислухатися до батьків — я вважаю, що вони неправі. Я не люблю прислухатися до вчителів, дуже швидко зрозуміла, що це люди, які несуть повну маячню.
Для мене формування думки відбувалося через те, що я бачила перед собою. Якщо бачу, що відбувається щось не те — забороняється мова, культура, забороняється бути собою — я розумію, що це не те, що повинно існувати в суспільстві. Мені таке не подобається, і я буду діяти проти цього.
У дитячому віці просто всередині себе намагаєшся побороти будь-яку проросійську точку зору. А коли дорослішаєш — з’являється можливість щось робити, діяти, висловлюватися. Ти, звичайно, розумієш, що можуть бути наслідки, але якщо це може комусь допомогти — це потрібно робити.
Максим Буткевич: Коли ви вирішили, що не залишитесь в окупації, і коли почали планувати виїзд?
Поліна: Виїзд я почала планувати тоді, коли зрозуміла, що не можу вчинити в окупації нічого з того, що планувала від початку. Я не буду розповідати, що саме, але в мене були певні спроби «дестабілізувати ситуацію» в Криму — як це люблять називати на російських каналах. Коли зрозуміла, що це вже не вдається — зібралася, дочекалася поки мій друг відпрацює кілька місяців на роботі і ми виїхали.
Ця ідея в мене була ще з 2022 року, але це був радше план Б. Коли план А остаточно перестав працювати, я на це пішла. Бо якщо в Криму не можеш зробити нічого, якщо немає повноцінної інформації з українського боку про те, що саме можна робити — умовно є якісь боти, куди можна щось злити, але це максимум — мені цього було недостатньо. Я вирішила, що приїду сюди, здобуду навички й буду значно кориснішою.
Максим Буткевич: Ви виїздили через Казахстан і вам довелося долати не лише географічні, а й бюрократичні перепони. Це вас не відштовхнуло, не стало несподіванкою, не розчарувало? Чи ви були готові до такого?
Поліна: Ми всі розуміємо, як у нас у певному сенсі працює держава, але я вважаю, що ми повинні це реформувати. Якщо хтось бачить, що відбувається щось не те, він повинен сприяти змінам. Якщо бачимо, що консульства не працюють, що ДМС нормально не функціонує, що немає процедур для повернення людей — ми повинні це змінювати.
Зараз ми бачимо, що була ухвалена постанова №1709. За нею через ДП «Документ» люди з окупованих територій можуть за кордоном проходити процедуру ідентифікації. Це добре, але цього недостатньо, бо ДП «Документ» немає, наприклад, у Казахстані чи Вірменії — країнах, які межують із Росією. Про гуманітарний коридор через Білорусь знають не всі. Фактично зараз людей можна спрямовувати лише до Молдови.
Зміни є, але вони рухаються не в тому напрямку, у якому хотілося б. Дуже важливо, щоб у державах із найбільшим потоком людей з окупації працювали установи, які можуть проводити ідентифікацію та оформлювати документи. І загалом потрібні перевірки в консульствах — надходить дуже багато скарг від людей, які повертаються.
Я, напевно, вже сумарно про 15 скарг особисто чула — великих звернень від людей. І зараз люди, які нещодавно виїхали, знову до нас звертаються. Наразі шестеро звернулися до пані Наталі Лютікової. Вона каже, що знову люди поїхали у Вірменію, і знову вірменське консульство нічого не робить і взагалі не йде на контакт.
Тобто консульства не змінюють свою політику. Що стосується ДМС, то хочеться вірити, що зараз піде певне «налаштування» цього відомства, бо загалом вони не дуже хочуть працювати з тими, хто повертається з окупації.
Поліна: Багато людей, які виїжджали до мене і до Дмитра, який виїхав переді мною, мали серйозні проблеми. Деякі з них були змушені доводити свою належність до українського громадянства через суд — а це довга процедура, і люди надовго залишалися без будь-яких можливостей якось розвиватися в країні.
Тобто, навіть без грошей та допомоги — грошової допомоги немає для людей, у яких ще немає паспорта і банківського рахунку.
Дарʼя Бура: У вас теж не було українських документів?
Поліна: Так. У мене довгий час не було і грошей, але зараз я знайшла собі роботу. Але так, якщо людина приїжджає, вона не може влаштуватися на нормальну роботу — може працювати тільки неофіційно. І це теж величезна кількість перепон.
Поліна: Я обожнюю нашу мову. Це щось таке, що зберігаєш всередині себе, щось дуже внутрішнє, що не хочеться відпускати. Це частина мене, яку я постійно намагалася розвивати — багато читала, співала пісень. Зазвичай дивлюся кіно в українському дубляжі — це щось неймовірно прекрасне. Немає жодного дубляжу настільки емоційного і якісно перекладеного з точки зору діалогів і культурних відсилок.
Українська мова — справді надзвичайна річ. Вона дуже пропрацьована, витончена, попри те, що її понад сто разів забороняли. Проти неї виходило багато указів і рішень, але вона збереглася та зберегла свою цінність — можливо, не для всіх, але ми повинні розуміти, що це настільки рідкісна річ, що, якщо ти говориш українською мовою, вважай, що в тебе вдома є частина «золотого запасу» країни.
Це щось неймовірно важко збережене, за що було покладено стільки життів і стільки свобод, що не можна просто взяти і «забити» на мову, яку ти маєш змогу вивчати і яка дається тобі від народження.
Поліна: Освіта змінилася повністю, перетворилася радше на табір перевиховання. На сьогодні я не можу назвати це повноцінною освітою, бо вони можуть «запхати» пропаганду навіть у математику і роблять це без жодних проблем.
Географія, наприклад, у нас була за підручниками, де два класи вивчалася виключно географія Росії, не було інших країн. Вони розповідали про Росію і постійно підкреслювали, що Крим — це «російська територія».
Що стосується інших предметів, зокрема історії, — там навіть нема чого коментувати, вони просто «пхали» пропаганду в підручники. Коли починаєш сперечатися з учителем, він каже: «Ну, якщо вам щось не подобається, ви можете не ходити».
Дарʼя Бура: У школі так говорили? Зазвичай вони ж хочуть максимально «промити мізки» дитині.
Поліна: Залежить від дитини.
Є кілька речей, які мене найбільше зачіпали. По-перше, російська мова там викладається як «рідна», і є два окремі предмети: «російська мова» і «рідна російська мова».
Різниця тільки в назві — щоб в атестаті було написано «рідна мова — російська». Це був такий собі факультатив підготовки до єдиного державного іспиту, але я туди не ходила.
Загалом вони постійно намагаються показати, що «Захід — поганий», «бандерівці на Україні», що немає хороших людей, окрім росіян. У них така логіка: «ми славимо Бога і будемо вбивати всіх незгодних». Ось така система.
Це насправді жахливо. Перебувати на таких уроках — це як бути в секті, де людей піддають якимось ритуалам.
Поліна: І ще в них були «разговоры о важном». Це окремий предмет, який з’явився після 2022 року, майже одразу після початку повномасштабної війни. Це буквально окремий урок для промивки мізків.
Раніше це були класні години, а тепер — окремий предмет із власною назвою.
Якщо не прийти, можна потрапити до директора. Я завжди пропускала, але одного разу натрапила на директорку — вона викликала мене та батьків до себе. Я там влаштувала сильну істерику, після цього мені сказали, що я можу не ходити на «разговоры о важном». Якщо показувати опір, вони не завжди йдуть проти нього — розуміють, що до них може прийти ФСБ і запитати: «А чому ви людину не «виховали»?».
На цих «разговорах о важном» роздають теми, а потім ти виходиш і читаєш доповідь. Я потрапила на два таких уроки. Перший — коли вони розповідали про «Азов» і загалом про наші бригади, але вони найбільше бояться саме «Азову», тому про нього говорять найчастіше.
Потім був ще один урок — про «поганий Захід», «нас з усіх боків оточили і хочуть вбити». Це, звичайно, повна маячня. Коли це слухаєш, просто думаєш: якщо людина на це ведеться, їй би варто пройти тест на IQ.
Поліна: У них зараз є «Артек» — це не просто організація, а жах, там відбувається повне перевиховання. Є також «движение первых» — теж секта, ще й мілітаризована. І часто люди, коли туди йдуть, не повністю розуміють, куди саме вони потрапляють, а після великої кількості пропаганди справді стають більш проросійськими.
Навіть якщо людина не потрапляє в подібні організації, вона все одно вбирає частину ворожої пропаганди. Але якщо в людини є критичне мислення, її можна витягнути назад. Потрапити під російську пропаганду не означає стати ідіотом. Просто потрібно показати людині, де вона була неправа.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі