Як навчитися жити поруч з людиною з аутизмом, не втрачаючи себе?
Віола Бурда: Що проживає родина, в якій є дитина з інвалідністю або дитина, у якої виявили аутизм? Чи можна це вважати травмою для батьків?
Марина Сила: Це сприймається як криза, як руйнація власних уявлень про материнство, батьківство, очікувань від дитини. На початку це криза, але якщо батьки в цьому застрягають, то це перетворюється на травму. Йде інвалідизація і порушення відносин, емоційних зв’язків одне з одним. Це порушення емоційного зв’язку між батьками, між батьками та дитиною. Батьки включаються в проблематику, забуваючи про те, що поряд з ними є дитина, про те, що у неї є інтереси й у них також. Все це відходить на задній план. Ми займаємось лікуванням, відновленням, корекцією, адаптацією дитини. Батьки зникають з поля одне одного як чоловік та жінка.
Віола Бурда: Що відбувається емоційно, психологічно всередині людини? Вони ж залишаються людьми для себе?
Марина Сила: Знаєте, вони не залишаються і для себе. Ця потреба виходить на задній план, бо здається що ще трохи – і все буде добре. Це трохи – рік, два, три — й ти забуваєш, як нормально жити, що це таке. Починається емоційне виснаження, вигоряння. Це призводить до депресії. Перебуваючи всередині цієї ситуації, ти не розумієш, наскільки ти загруз у цьому всьому.
Віола Бурда: Хто може звернути увагу батьків на їхній стан?
Марина Сила: Було б добре, якби спеціалісти, до яких звертаються батьки за реабілітацією могли б сказати їм, що перше, на що варто звернути увагу – це на себе. Якщо цього не робити, не буде нормальної реабілітації дитини. З власного досвіду скажу, що часто люди погоджуються з тим, що їм потрібен час на себе, але роблять по-своєму, бо страх за дитину сильніший.
Віола Бурда: Чи пропонують державні центри, які працюють з дітьми з аутизмом, послуги психолога для батьків?
Марина Сила: Про державні центри мені невідомо. Я пропонувала безоплатні групи підтримки для батьків, але звернень було нуль. Не сформована історія про те, що потрібно дбати про себе в принципі. Материнство чомусь досі – це переконання про те, що ти маєш присвятити себе дитині. Не жити разом з дитиною щасливим життям, а присвятити себе, забути про себе. Тут навіть питання не про гроші, немає звички помічати себе. Дитина щаслива поряд з щасливим батьками, дитина все це відчуває.
Віола Бурда: Чому важливо піклуватися про себе, якщо поруч дитина з аутизмом чи дитина з інвалідністю?
Марина Сила: Діти з аутизмом – високочутливі й дуже добре зчитують емоційний фон, який створюють батьки. Фон створюється з внутрішнього відчуття батьками самих себе. Якщо вони нещасливі, дитина відповідно почуває себе так само, щоб ти не робив. Напруга батьків впливає на дитину. Культури дбати про себе немає.
Віола Бурда: Я думаю, є різниця між тим, як сприймають дитину з інвалідністю в родині тато і мама. Чи звертаються до вас чоловіки?
Марина Сила: За 12 років практики було 2 випадки, коли прийшов батько дитини й звернув увагу на те, що щось не так. В основному це роблять мами. Я прошу, щоб первинний прийом приходили й батько, і мама. Я опитую їх окремо і батько, як правило, каже, що все нормально. Це захисна реакція.
Якщо жінка більш чутлива до свого емоційного фону, то чоловік соціально навчений не сприймати, не помічати свій емоційний фон. Ми отримуємо емоційну відстороненість батька, бо йому важко і страшно зіштовхуватись зі своїм болем. Це страх, що якщо він розповість дружині про переживання через дитину, він ніби порушить її стабільність, тому потрібно триматися з усіх сил. Насправді все інакше: жінка і чоловік самотні у своїх переживаннях, почуваються незахищеними. Чоловік може тікати в роботу, не звертати увагу, дистанціюватись. Це може призвести до розлучення.
Віола Бурда: Як в такому випадку налагоджуються стосунки батька та дитини?
Марина Сила: Функціонально. Якщо жінці вдається довірити чоловікові дитину, то в нього буде можливість налагодити відносини з дитиною. Жінці це страшно, бо основна мета — адаптувати дитину. Вона несвідомо може блокувати взаємодію батька з дитиною.
Віола Бурда: Чи часто чоловіки розлучаються з дружиною через те, що є проблеми з дитиною і руйнується оцей емоційний зв’язок?
Марина Сила: Я не дивилась статистику, але таке трапляється. Якщо ми говоримо про народження дитини з інвалідністю, то якщо люди прожили перші 2-3 роки, значить теоретично можуть прожити й далі, якщо спробують збудувати довірливі відносини.
Віола Бурда: У ситуації, коли є дитина з інвалідністю, яка потребує багато зусиль, емоційних і фінансових ресурсів, на що можуть спиратись батьки? Чи є тут взагалі ресурс?
Марина Сила: Потрібно помітити, що попри те, що в дитини є особливі потреби, вона така ж дитина, з нею може бути весело і цікаво. Варто перемкнути батьків на те, що у них є багато цінного навіть в тому, що є зараз. Батьки зможуть видихнути. Також чоловік і дружина можуть спиратись одне на одного. Це дуже важливо.
Віола Бурда: Чи легше для родини, якщо є ще одна дитина, нейротипова?
Марина Сила: І так, і ні. З одного боку легше, з іншого – ти порівнюєш цих двох дітей. Виходить велике навантаження на нейротипову дитину, бо вона дуже залучена в процес. Нейротипові діти допомагають «витягувати» дітей з особливими потребами. Водночас до них більше вимог від батьків. Вона має відповідати очікуванням, допомагати. Така дитина вигоряє набагато швидше, ніж батьки. Це не дуже добре. На це варто звертати увагу.
Повну програму слухайте в аудіофайлі
Проєкт створено за підтримки бренду Sleeper
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS