Інформатор. 1930-ті
За сто років з другої половини XIX століття і до післявоєнних часів провінційне містечко перетвориться на одне з найбільших українських міст і отримає нову назву. Разом з ним змінюватиметься і повсякдення та образ міста. Спочатку Катеринослава торкнеться промислова революція. Саме у таке місто приїде єврейський підприємець Мойсей Карпас, який змінить громадське життя Катеринослава, на його кошти, наприклад, збудують будинок для “Товариства допомоги бідним євреям”, де у 1920-ті працювала найбільша єврейська благодійна організація “Джоінт”. Сам Карпас не дожив до цих часів, а помер навесні 1917 року, коли революція лише починалась.
Проте вже наступного року в місті опинилась інша людина, яка працюватиме вже радше у Дніпропетровську і стане головою єврейської громади та допомагатиме місту у часи, коли на цих землях панував голод. Обидві ці історії про сучасне місто Дніпро. Про Мойсея Карпаса ви могли чути минулого разу. А про те, ким був лікар Борис Ханіс та де опинилась його сім’я після сталінських репресій нам розповіла наукова співробітниця українського інституту вивчення Голокосту “Ткума” Ірина Радченко.
Ірина Радченко: У тому безладі, який творився, у громадянській війні, як вона відома в радянській історіографії, євреї шукали кращого місця для проживання. Катеринослав, можливо, не був у цьому випадку найкращим місцем, проте кілька місяців громада жила спокійно. Потім починається інший етап, коли тут і петлюрівці, і махновці й інші сили. У цей момент Борис Ханіс мав обирати, кого підтримати. Так він обрав більшовиків.
Андрій Кобалія: Я правильно розумію, що він брав участь у єврейській самообороні? 1918-1919 асоціюються з погромами. Нещодавно була сота річниця єврейського погрому в Проскурові, зараз це Хмельницький. Чому Ханіс обрав саме більшовиків?
Ірина Радченко: Можемо припустити, що він обрав більшовиків через те, що була більша підтримка цієї сили серед оточення та загалом району, де він мешкав.
Андрій Кобалія: Окей, він прийняв радянську владу. Радянська держава виникла у 1922 році і від початку була знищена через попередніми конфліктами та війною, у нашому випадку це ще і УНР та Держава Скоропадського. І організація “Джоінт” мала би допомогти відновити ці землі. Що це за організація і як з нею був пов’язаний Ханіс?
Ірина Радченко: Ханіс перед тим, як стати представником “Джоінта” в Україні та особливо на Дніпропетровщині, був представником Американської адміністрації допомоги, яка активно допомагала євреям та ширше усім, хто постраждав від голоду 1921-1923 років. Як представника цієї організації та лікаря, а він очолював декілька лікарень у місті, тобто він стояв у витоків єврейської охорони здоров’я. Пізніше ці лікарні лікували усіх, без прив’язки до національності. Проте з 1924 року розпочинається новий етап – з’являється “Агроджоінт” – філіал міжнародної благодійної єврейської організації “Джоінт”, яка була заснована ще у 1914 році в США. Тоді організація поставила собі ціль допомогти усім нужденним євреям. “Агроджоінт” виник як гілка цієї корпорації через те, що СРСР на початку 1920-х вирішив піти на підтримку єврейський національних районів та колгоспів.
Андрій Кобалія: Все це на тлі політики коренізації…
Ірина Радченко: Так. Розпочався цей глобальний проект заселення певних територій євреями з різних регіонів СРСР. Ханіс став уповноваженим цієї організації з 1929 року, після свого арешту.
Андрій Кобалія: Що цей “Джоінт” робив у Дніпрі? Бориса обрали через досвід?
Ірина Радченко: Його обрали особливо через те, що він ще й мав медичну освіту. Ці організації перетинались із Ханісом ще під час голоду початку 1920-х, тобто там його вже відзначили. “Агроджоінт” на Дніпропетровщині розподіляв усі фінансові кошти, які надсилали до євреїв, які мешкали у цих національних районах. Зокрема на теренах нашої області розташовувався Сталіндорфський район. Саме у цьому районі реорганізували життя євреїв. Вони отримали змогу займатись сільским господарством, на яке отримували кошти і техніку із США. Головну роль у цьому відіграв “Агроджіонт”. Соціальне життя також організували так, як це бачили представники організації.
Андрій Кобалія: І от 1929 рік – Ханіса заарештовують ті ж більшовики, яких він сам підтримував десять років тому. Що це була за справа? Це ж ще не кінець 1930-х і початок масових репресій. У чому його звинувачували?
Ірина Радченко: 1929 рік – це закриття єврейського культурного проекту і згортання їдишизації. До євреїв вже немає особливого ставлення.
Андрій Кобалія: Тобто так звана “юдофілія” і лояльне ставлення 1920-х закінчилось.
Ірина Радченко: Кінець 1920-х – це спроба шукати неіснуючих шпигунів і початок перших процесів. Згадаємо ще і “Шахтинську справу”. Ханіса у цей час звинувачують у шпигунстві. Начебто він працював з американськими структурами. Нічого тоді не довели. Це була спроба знайти грунт для подальших утисків.
Андрій Кобалія: А чи збереглись документи, де написано, що Борис Ханіс зробив це і ось це?
Ірина Радченко: Справа в тому, що у нашому архіві цих документів немає. Деякі з них у Центральному фонді ФСБ Росії. Тобто є ще багато невідомих сторінок стосовно сталінських репресій. Особливо стосовно 1929 року. Але ми знаємо, що його доправили до Карелії у табір, де він пробув менше року. А як він повернувся сюди ми не знаємо.
Андрій Кобалія: Історикиня Ірина Радченко розповіла, яким був Дніпро у кривавих 1930-х.
Ірина Радченко: У 1930-х розгорнулась діяльність Ханіса як представника “Джоінту” у регіоні. Він брав участь у тому, щоб профінансували соціальні проекти. І мова йде не лише про Сталіндорфський районів, бо у цей час Ханіс очолював товариство “Допомога” – об’єднання професійних лікарів.
Андрій Кобалія: Яка саме це була допомога?
Ірина Радченко: Це різні лікарні та профілакторії. У 1920-х х заснували шкірно венерологічний диспансер, налагодили систему лікарень для дітей та мережа аптек. Спочатку усі ці заклади створили для євреїв, але ми знаємо, що пізніше все це використовувалось усіма. Тобто далі Ханіс окрім роботи на “Джоінт” займався роботою і у цій галузі.
Але є ще одна сторінка його діяльності, яка тісно пов’язана з його арештом у 1937 році. Після встановлення нацистського режиму у 1933 році багато євреїв емігрували з Німеччини туди, де їх приймали. Існувала така система і в СРСР. Багато євреїв через політику коренізації розглядали цю державу як місце, де їх примуть завжди. Так Ханіс налагодив контакт з німецькими лікарями і навіть допоміг двом десяткам переїхати до СРСР.
Андрій Кобалія: А під час репресій звинуватили, що все це шпигуни?
Ірина Радченко: Так, шпигунство та робота на Гестапо. Це основна стаття його вироку. Вирок закінчився розстрілом та конфіскацією майна. Проте не лише його звинуватили. Також репресії торкнулись дружини. А старшого сина Олександра, студента 4-го курсу Транспортного інституту, звинуватили у тому, що він начебто після арешту батька пригрозив помститись.
Андрій Кобалія: Окей, Ханіс займався допомогою з переїздом циї німців до СРСР. Більшість вироків і справ у 1937-1938 року – це абсурд, але в нас немає ніяких доказів, що ці люди були пов’язані зі шпигунами? Бо Райх вважав СРСР своїм ворогом, але і співпрацював з ним в рамках навчань якраз у 1930-х.
Ірина Радченко: Справді, у 1934-1935 між СРСР та Німеччиною відбувалося тісне співробітництво. Тому еміграція з Німеччини розглядалась у рамках цього співробітництва. Проте справа 1937 року стосувалась не лише цієї діяльності Ханіса, а й троцькістської змови. Це типа стаття для тих років.
Андрій Кобалія: Я бачив копію справи проти сина Олександра. Там стверджувалося, що він, 1917 року р.н., тобто йому було трохи більше 20 років, сказав у розмові з друзями, що хоче помститись за репресії проти батька. І у справі фігурують такі собі Грінберг та Слобідська. Це ті, хто здали його. Чи ми знаємо, хто це?
Ірина Радченко: Це були знайомі родини. Роза Слобідська не була великим другом сім’ї, просто знайома. Тобто це був звичайний наклеп. Мотивів ми не знаємо. Але можемо припустити, що все це через ту систему, яка склалась у 1930-х, коли кожен проти сусіда та друга писав наклепи. Хоча там можуть бути й інші мотиви.
Андрій Кобалія: Отже Олександра розстріляли, а другий син – Юрія, 1924-го року народження, здали у дитячий притулок, бо він був неповнолітнім. А дружину Сіму відправили у табори. Але у 1956 році реабілітували в рамках лібералізації Хрущова. Що ми знаємо про долю Сіми та молодшого сина?
Ірина Радченко: Сіма Соломонівна була направлена до Акмоленського табору дружин зрадників батьківщини, так званий “Алжир”, де вона провела більше 8 років. Тривалий час працювала лікарем в Узбекистані, оскільки також мала медичну освіту і спеціалізацію бактероілогія. З 1953 року вона просила, щоб її та родину реабілітували. Після смерті Сталіна це таки сталось. Після цього її сліди втрачені. Ми знаємо, що вона у 1956 померла. Одразу після реабілітації.
Молодшого сина Юрія взяли під опіку близькі родичі Ханісів. Але ми не знаємо, хто саме. Хтось із Рогінських, гілка Сіми Соломонівни. Також знаємо, що він брав участь у Другій світовій та отримав поранення. Далі його сліди загубились. Але ще на початку 2000-х мої колеги з “Ткуми” знайшли адресу родичів Ханісів. Нам сказали, що він живий. У 2004-2005 ми змогли з ним зв’язатись. Він надіслав нам унікальні фотографії родини. Зараз не знаємо, чи він досі живий. На той час у нього була власна родина. І у розмовах він завжди підкреслював, що дуже хоче, щоб про його батька та рід загалом не забували.