Якими були особливості форми синагог? Чи виконували вони оборонні функції? У чому спостерігається вплив на них української культури?
Про це та інше ми розпитали у кандидатки архітектури, доцентки кафедри реставрації архітектурної і мистецької спадщини Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка» і наукової співробітниці Інституту «Укрзахідпроєктреставрація» Оксани Бойко.
Перша частина розмови: Як і коли з’явилися перші синагоги в Україні і чому це важливий аспект української історії?
Василь Шандро: У попередній програмі ви говорили про досить аскетичний зовнішній вигляд синагоги. Ми говоримо про певні типи синагог чи все ж оця кубічна, досить сувора, непишна зовні і проста форма є типовою?Чи є якісь відгалуження?
Оксана Бойко: Синагога – будівля функціональна. Її кубічна брила виходила з талмудичних приписів – мусила бути вищою від житлових будівель. А те, що ззовні не мала оздоблення, то такі регламентації пов’язані з костельними заборонами. Юдеї мешкали в християнському лоні, де панували свої закони. Отже, давні синагоги на наших землях не мали пишного оздоблення. Однак громада намагалася якимось чином прикрасити свою святиню.
Часто оздоблення стосувалося кам’яного порталу брами-входу, який міг мати гарну ренесансну різьбу. Такий портал, наприклад, мала синагога в Язлівці. Часто над входом був вирізьблений напис, цитата з Псалма: «Тут брама Господня, праведні увійдуть в неї». Такий напис зберігався донедавна над входом синагоги у Підгайцях. На жаль, його хтось викрав і вивіз. Цей напис на івриті мав вигляд дуже гарної різьби в камені.
Василь Шандро: Але базово це таки куб?
Оксана Бойко: Куб, площини якого пожвавлювали лише вікна та вхід. Цей куб в окремих синагогах завершувався оздобним аттиком, який став певною синагогальною ознакою. Але не всі давні синагоги мали аттик.
Василь Шандро: Що таке цей аттик?
Оксана Бойко: Аттик — це стінка з «короною» над вінцевим карнизом, якою завершувалася будівля синагоги. Ця стінка закриває дах. Такий аттик має синагога в Луцьку. Але це не просто стінка. У давніх синагогах аттик мав бійниці, був оборонним елементом з бойовим ходом. Оборонний аттик має також синагога в Сатанові, яку недавно відреставрували, а також синагоги XVIII століття – в Бродах, Сокалі.
Більшість синагог отримали завершення у вигляді аттика пізніше – у XIX столітті — в процесі будівництва чи навіть реконструкції. Аттик набув синагогальної ознаки, позаяк громада хотіла все-таки якось вирізнитися. Наприклад, в середині XIX століття збудували синагогу в Белзі, яка завершувалася аттиком. Кубічна брила давніх синагог була оббудована низькими партеровими будівлями, у яких розміщувалися жіночі молитовні.
Дуже цікаво, що чоловіки і жінки в синагогах моляться окремо. Навіть їхні ходи не перехрещуються, тому мають окремі входи. Окремий вхід мали жіночі молитовні, котрі з’єднувалися з чоловічим молитовним залом невеликими віконцями. Віконця були розміщені високо, тому що жінки не мали права оглядати богослужіння, могли лишень слухати. \
З часом жіночі молитовні почали будували над входовою частиною, прибудованою спереду, із західного боку. Очевидно, влаштування ще однієї жіночої галереї пов’язувалося зі збільшенням громади. Її також з’єднували з чоловічим залом прорубаними в стіні віконцями. Такі віконці в західній стіні можна бачити, наприклад, в давній синагозі в Жовкві. З часом така відірваність відпала. Жіночу галерею відділяли ширмами. Як, наприклад, в дрогобицькій синагозі.
Василь Шандро: Ми знаємо, що церкви часто були і фортецями, бо вони муровані. Тому ми можемо бачити місцями ці віконечка-бійниці, високі мури тощо. Тобто у складних ситуаціях для міста храм міг стати місцем захисту і прихистку. Чи ми говоримо про синагоги в контексті оборонної архітектури? Чи були вони в Україні?
Оксана Бойко: Цікаве питання. Коли ти вже з віддалі часу бачиш, як це все відбувалося, то не можна сказати, що оборонними були тільки синагоги чи тільки церкви. У давні часи, треба собі запам’ятати, коли була небезпека різних нападів, муровані синагоги, церкви і костели будували оборонними будівлями. Всі вони мали дуже грубі стіни — до двох метрів. Мали високо посаджені вікна, дуже міцну браму для того, щоби неприятель не міг потрапити. Я говорила про аттик, який був не у всіх синагогах. Зокрема, в дозволі на будову луцької чи сатанівської синагоги було сказано, що аттик треба, аби громада мала можливість захищатися від неприятеля. Тому аттики в цих синагогах будували відразу оборонним з бойовим ходом та бійницями, крізь які можна було відстрілюватися.
Пізніші аттики, які вже не виконували своєї оборонної функції, влаштовували, як синагогальний елемент. Скажімо, в жовківській синагозі, де він пізніший і вже не оборонний, хоча має бійниці. Але, якщо вилізти на дах, то можна бачити, що він не пристосований до оборони. Бо бойовий хід зависокий, а може бути занизький. Тоді такий аттик є лише декоративним елементом, синагогальною ознакою. Але всі давні сакральні будівлі – і церкви, і костели — були оборонним. Хоча би, скажімо, у Підгайцях.
Василь Шандро: Тобто можна говорити, що планування міста повинно було розташовувати ці будівлі у певний спосіб, щоб вони створювали оборонний ансамбль? Чи це я перебільшую?
Оксана Бойко: Воно десь так і є. Це виходило із засад оборони міста, бо давні міста мали укріплення. Ті укріплення не були такими аж міцними. Це були насипні вали з ровами, заповненими водою. А насипні вали мали оборонну стіну, зазвичай з дильової конструкції, тобто фахверкову – з дерев’яним каркасом заповненим глиною. Місто мало брами, які закривалися наніч.
Як правило, у маленьких містечках були дві брами, часом могло бути й три, якщо було більше напрямків доріг. Львів мав дві основні брами: Краківську і Галицьку. А також дві хвіртки: Єзуїтську і Босацьку. Всі муровані сакральні споруди, які були всередині міста, також, очевидно, були оборонними. Таке будівництво продовжувалося до середини XVIII, аж поки не відпала потреба в обороні. Бо храми різних громад, які будувалися від середини XVIII (синагоги, церкви і костели) вже не потребували грубих стін. Але барокові синагоги з середини XVIII —05802 зокрема, в Бродах, Самборі, Сокалі чи в Гусятині — ще будувалися з грубими стінами.
Василь Шандро: Чи можна говорити про певні впливи чи взаємовпливи в оздобленні? Чи можемо ми на синагогах побачити типову українську орнаментику? Наприклад, десь в Карпатах. Виходячи з того, що майстри могли бути місцеві, які знали місцеві традиції і візерунки, ліпили їх на всіх будівлях, незалежно від релігійної належності. Чи все ж таки була дуже суворо витримана візуальна естетична концепція?
Оксана Бойко: Якщо про подібні впливи і взаємовпливи говорити, то, більшою мірою, це стосувалося дерев’яних синагог. Бо характер архітектурно-конструктивного вирішення дерев’яних синагог формувався під впливом місцевих способів зрубного будівництва. Ми знаємо, що церкви будували зрубними. Навіть житло будували зрубним. Це зрубне будівництво, більшою мірою, було поєднане з крокв’яними дахами.
Подібно до церков, синагоги мали вінцеву конструкцію, яка поєднувалася з українськими формами зрубу — зі складними висячими кроквами, які характерні для західноєвропейського типу будування.
Про вплив традиційного місцевого будівництва на дерев’яні синагоги говорили багато вчених, які спеціально займалися тим будівництвом. Зокрема, архітектор-теоретик Адольф Шишко-Богуш зауважував, що юдейська культура не є настільки сильною, щоб витворити свою власну архітектуру. Але дерев’яні синагоги — то є наша архітектура, юдейським в них є тільки те, що випливало з потреб ритуалу. І якщо ми згадаємо найхарактерніші дерев’яні синагоги, як в Ходорові, Гвіздці, Яблуневі, то це були величезні кубічні брили, накриті дахами, які мали заломи. Конструкцією вони подібні до церков, але якщо церква тризрубна і триверха, то синагога має лише один величезний зруб, вкритий повним дахом із заломами.
Василь Шандро: Пропоную присвятити час, що лишився у програмі, вашій пам’яткоохоронній діяльності. Це стосується, великою мірою, і синагог. ХХ століття принесло багато малоприємних речей щодо архітектури загалом і сакральної архітектури зокрема. Це стосується не лише синагог, а й костелів, і храмів — всього, що стосувалося релігії.
Що відбулося із синагогами — чи їх спіткала доля, подібна до церков — перетворення на музеї, на склади, руйнування, розбирання цегли, каміння, перетворення в інші функціональні приміщення? Що трапилося після Другої світової війни на Західній Україні?
Оксана Бойко: Тут треба почати з Першої світової війни. Війни XX століття принесли страшну руїни Галичині. Ми навіть не усвідомлюємо, що відбулося під час Першої світової. Це величезна кількість невинно загиблих людей, а також тотально зруйновані всі містечка. Зараз є доступ до матеріалів (інтернет дає можливості). Ми можемо бачити багато фотографій того часу, які демонструють ті руїни. Зруйновні містечка були відбудовані у міжвоєнний час. Позаяк синагоги переважно були дерев’яними, а були вони у кожному містечку, то й всі практично були спалені у Першу світову війну. Ті, що збереглися, а таких було небагато, згоріли у Другу світову.
Що сталося з тими синагогами, які вціліли після Першої світової війни? Більшою мірою збереглися муровані будівлі. Вони були знищені в Другій світовій війні. Зокрема, у Львові гітлерівці цільово знищили всі знакові давні синагоги. Були підірвані Велика передміська синагога, Велика міська, синагога реформованого юдаїзму Темпель. На жаль, збережені руїни тих будівель розібрали у повоєнні роки. Найдавніша синагога «Золота Роза» збереглася в руїні. Ті будівлі, які збереглися, пристосували під різні функції. Очевидно, що наповнення інтер’єрів розграбували, залишилися голі стіни, часто без даху. У кращому випадку збереглася ліпнина чи розписи.
Під що ж пристосовували збережені будівлі? Під спортивні зали, під клуби, кінотеатри і житлові будинки. У будь-якому разі це було добре, бо вони вже не руйнувалися. Навіть, якщо це був склад, якому потрібен був дах.
Ситуація була невтішна зі всіма сакральними об’єктами. Навіть з церквами, які також руйнували в «совєцький» період. Їх закривали для богослужінь, вони стояли неужитками, часами пристосовували під якісь склади. Невтішна доля спіткала також костели. У 1946 році практично всі поляки виїхали, костели залишилися порожніми. Їх також пристосовували до різних невідповідних потреб. Тому це була велика руїна. Звичайно, що ті церкви, які перевели на православ’я, функціонували. Це було добре, бо вони зберігалися.
Інститут, в якому я працюю, в «совєцький» час займався дослідженням і фіксацією архітектурної спадщини. Розроблялася проєктна документація на реставрацію різних пам’яток, в тому числі синагог. Звичайно, мало що з того всього реставрувалося. Але, принаймні, фіксувалося.
Не думали ми, що в часи незалежності руйнуватимуть такі необхідні інституції, як інститут «Укрзахідпроєктреставрація», який займався культурою, пам’ятками.
Ми дуже багато пам’яток зафіксували, розробили багато проєктів реставрації. Відреставрували багато дерев’яних церков, пристосовувалися костели та синагоги. Були хоча би якісь потуги.
Натомість, в час Незалежності, коли мали би зберігати пам’ятки, зруйнували навіть ті інституції, які успішно функціонували в «совєцький» період.
Культура не починається з чистого листка, культура є і нею треба займатися. Інституції, що займалися збереженням культурної спадщини, не треба знищувати, їх треба укріплювати та реформувати. Нині нам дуже бракує фахових архітекторів-реставраторів. Уряд оголосив «Велику Реставрацію», а немає кому виготовити реставраційну документацію. Бо зруйновані відповідні інституції. У нас перервана тяглість. У Львівській Політехніці є кафедра реставрації, але випускники не мають, де пройти практику, набратися досвіду. Тому вони розчиняються.
Повертаючись до синагог, які залишилися – їхня доля різна. Звичайно, щось й добре робиться. Скажімо, провели консерваційні роботи на синагозі «Золота Роза» у Львові. Відреставрували синагогу у Сатанові. З одного боку, це добре. Але з огляду на збереження її автентичного вигляду – це ганьба. Це виглядає ніби бізнес-проєкт, де вкладені величезні кошти. В цю синагогу напхали мармуру та інших дорогих матеріалів, вона вся блищить. Це дуже неправильно зроблено. Зрештою давня оборонна святиня перетворилася на «євросинагогу».
Грамотні реставраційні роботи велися в синагозі в Острозі, якими керував Григорій Аршинов. На жаль, він помер від ковіду. Дуже шкода, бо це був надзвичайний чоловік. У нього було стільки енергії і бажань. Добрі його вчинки були, він все правильно робив. Бракує нам таких людей, звичайно.
Василь Шандро: Чи і досі є такі синагоги, які використовуються не за призначенням?
Оксана Бойко: Очевидно, таких синагог більшість, тому що юдейських громад немає. Якщо немає громади, то синагога не виконує своєї функції. Кілька років тому відреставрували синагогу в Дрогобичі, коштом вихідця з Дрогобича, який живе у Москві, є заможною людиною. Можливо, навіть, олігархом. Він вклав немалі кошти у реставрацію цієї величезних розмірів синагоги. Нині вона використовується, як будинок для різних зібрань. Очевидно, там навіть проводять богослужіння ті юдеї, котрі з’їжджаються зі світу. Можливо, вони моляться в якомусь меншому приміщенні. А сам головний молитовний зал використовують під концерти, виставки, різні культурні заходи. І це дуже правильно.
Думаю, що якби держава хотіла заопікуватися цим величезним пластом синагогальної архітектури, то це була би дуже цікава робота для фахівців. Нині до родинних місць приїжджають вихідці з містечок та їхні нащадки. Вони відвідують знакові місця, цвинтарі, які більшою мірою є невпорядковані. Йдуть до синагоги, якщо вона збережена. Часто доводиться переживати сором за запущений стан. Тому збереженню синагог треба приділити велику увагу.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS