Фото Ольги Закревської
Говоримо з письменницею, перекладачкою та публіцисткою Софією Андрухович про її роман «Амадока» у програмі «Зустрічі».
Ірина Славінська: Амадока — озеро, якого немає, а можливо ніколи й не було. Що це нам говорить, як метафора, про те, що ми можемо прочитати в романі?
Софія Андрухович: Момент, коли я довідалась про Амадоку, був для мене цікавим і важливим. Інформація про це озеро існує у давніх джерелах, але ніхто не знає точно, було це озеро насправді чи ні. Таке його одночасне існування і неіснування, обриси на давніх картах, словесні картини у Геродота або Птолемея ніби дають підстави нам досить чітко уявити його. Це озеро було розташоване десь на кордонах між сучасним Поділлям і Волинню чи Галичиною, десь біля Кам’янця-Подільського. Сьогодні немає практично жодних слідів існування найбільшого в Європі озера, яке було розташоване на території України. Дуже багато матеріалу для фантазій, метафор і різних сенсів, які можна закладати у цей образ.
Серед цих сенсів стосовно роману я закладала момент пам’яті й різні зрізи пам’яті, точки зору, явища, пов’язані з пам’яттю. Як пам’ять функціонує, що вона робить з людиною, що людина робить з пам’яттю, спогадами, які слугують певним захистом. Момент, який тісно пов’язаний із пам’яттю — це великий пласт історії, того, що ми знаємо про нас самих, історію наших родин, історію країни, в якій ми живемо, різних частин цієї країни. Це те, що нам відомо з різноманітних джерел, до яких ми звертались самотужки або які нам пропонували різні трактування під час навчання. Однією з тем для моїх творчих і художніх досліджень було те, яким чином можна поводитись з цією темою.
Ірина Славінська: В «Амадоці» є цікава постать «ненадійного оповідача». Хто він — цей ненадійний оповідач?
Софія Андрухович: Як на мене, оповідач майже ніколи не може бути надійним. Навіть коли ми собі уявляємо науковців, істориків, які займаються професійно якоюсь серйозною темою і яким ми максимально довіряємо, пам’ятаємо, що людина має особисті суб’єктивні речі, на які вона спирається. Навіть коли докладаються великі зусилля для того, аби бути об’єктивною, людина вкладає себе, своє уявлення про світ, якісь комплекси, фантазії в найточнішу наукову роботу.
Для мене «ненадійний оповідач» — це найцікавіший тип оповідача. Питання в тому, наскільки цей «ненадійний оповідач» переконливий. У переконливості «ненадійного оповідача» криється найбільше можливостей, тому що ми можемо задуматися над питанням, наскільки ми віримо оповідачеві й чому ми йому віримо, чому цей «ненадійний оповідач» робить з нами те, що він робить. Взагалі для чого він розповідає всю цю історію, в яку нам хочеться повірити.
Ірина Славінська: Письменниця Софія Андрухович в «Амадоці» — це надійна оповідачка?
Софія Андрухович: Думаю, ні. Я себе зараховую до оповідачок, які чесно кажуть, що вони «ненадійні» і використовую це як інструмент у творчості.
Ірина Славінська: Це працює, напевне, не на те, аби ввести в оману читачів?
Софія Андрухович: Ні, хоча це ніби така взаємна гра. Я у жодному разі не бажаю нікого кривдити тим, що я пишу, але розраховую на читача, який готовий і бажає вирушити в цю подорож, у яку я його запрошую. Тому автор спілкується із читачами, які ідуть назустріч і готові відкрити для себе сенси оповіді, сенси розповіді.
Ірина Славінська: Чи може бути в романі «Амадока» і літературі загалом місце для правди?
Софія Андрухович: Так, думаю його там багато. Просто важливо те, як я ставлюсь до правди — факти важливі, але є речі, які мені набагато цікавіші. Ці речі стосуються суб’єктивної правди, всіх цих мотивацій, які я перерахувала — чому саме для тої чи іншої людини певна неправда може стати її правдою. Люди часто вірять в те, для чого вони мають певні підстави. Мені цікавлять ці підстави. Я не говорю про те, що у кожного своя правда, але хотіла би зрозуміти, чому людина може вважати неправду своєю правдою.
Ірина Славінська: Як працювати з історичним матеріалом, знаючи, що оповідач — ненадійний?
Софія Андрухович: Це було дуже складно, але я знайшла для себе вирішення у різних підходах до різних тем. «Амадока» почалась із теми, яка пов’язана з неокласиками, зі сталінськими репресіями, з центральною частиною України, з переслідуваннями й знищенням української інтелігенції у 30-х роках. Це не очевидно, але насправді вся ідея виросла з теми зацікавлення Віктором Петровим і іншими героями, особистостями, про яких йдеться в тій частині. Ця тема мене цікавила, але я не мала для неї такого інтимного стосунку, який я маю до теми Голокосту.
Досліджуючи історії письменників — Віктора Петрова, Миколи Зерова, інших літераторів — я розуміла, що просто не наважуся так сміливо фантазувати. Я навіть не відчувала інтонації, із якою я можу розповідати про них. У пригоді став спосіб нарації, коли оповідач віддаляється на певну відстань, яка дозволяє отримати якусь високу чутливість аналізу чи перебирання тем, які виникають. Це зрада, вірність, дружба, людські стосунки, смерті, втрати найближчих людей. Той оповідач, який веде цю оповідь, дає зрозуміти, що ті чи інші домисли належать йому — це його фантазії, його припущення.
Ірина Славінська: При створенні роману також була робота в архівах, регулярні візити на територію Софії Київської, де зберігаються ці документи.
Софія Андрухович: У цьому архіві просто неймовірні багатства. Я знаю, що щонайменше одна авторка, Марина Гримич, постійно працює у цих архівах. Уже другий її роман написаний на підставі документів з архіву на території Софії Київської. Там дуже багато документів, щоденників, листів надзвичайної важливості. Для мене це просто коштовності, скарби, з яких можна багато довідатись і багато зробити.
Коли ти приходиш до певної ідеї, починаєш тягнути за ниточки, виявляється, що усе що відбувається, будь-який твій крок складається у цей процес писання. Ти не можеш наперед передбачити, як це відіб’ється на структурі, на тому, що деякі речі абсолютно непередбачувані в цьому процесі.
У мене з архівом сталось так, що спочатку я зацікавилась темою Віктора Петрова, його стосунків з Софією Зеровою. Я читала праці Віри Агеєвої, Вячеслава Брюховецького, інших літературознавців. Намагалась підійти то з одного, то з іншого боку до цієї теми листів Віктора Петрова до Софії Зерової. Постійно виринала якась нитка, навколо якої я відчувала інтуїтивно, що можна побудувати багато сюжетів чи трактувань, знайти ключ до розуміння того, що відбулося.
Я довідалася, що листи зберігаються в архіві, але мені здавалось, що туди дуже складно потрапити. Я ніколи раніше нічим подібним не займалася, тому відкладала це. Але врешті настав момент, коли я зрозуміла, що треба випробувати цей варіант, щоб просунутись. Як тільки я почала працювати з цими листами, мені одразу повідомили, що я можу зробити копії усіх листів, які є. Начебто нічого особливого там, в архіві, не відбувалось, але мені просто хотілося там бути. Якісь не зовсім комфортні моменти відчувались, але вони мене чомусь зачаровували й підштовхнули до певних ідей, пов’язаних із текстом, який я собі занотувала. Я вирішила просто приходити й читати листи там в архіві.
Я відчувала і бачила, як різні елементи диктують лінію мого роману, про яку я не підозрювала раніше. Я почала бачити, що моя героїня мусить бути працівницею архіву. Я почала окреслювати для себе те, в чому вона живе, існує, що їй дає ця робота в архіві, як вона занурюється у ці документи, якими можуть бути її особливості. Про що говорить оця відокремленість місця, вік цих стін, глибока тиша, яка там панує. Про що все це може говорити у випадку особи, яка дуже багато часу проводить серед уламків життів людей, яких вже сьогодні немає, але які багато про що можуть розповісти про нас самих же.
Повну програму слухайте в аудіофайлі
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS