Фото надане Анною Хромовою
Анна Хромова живе в Ізраїлі вже 8 років і працює як перекладачка та поетка. Після переїзду в Ізраїль її переклади почали з’являтися друком для українських читачів. Наприклад, відома робота Анни Хромової – це переклад книжки Тірци Атар «Від війни плачуть», що присвячена темі війни та написана для ізраїльських дітей про події в Ізраїлі, але настільки універсальною мовою, що вона зрозуміла багато десятиліть потому в Україні. Отже, першу частину програми «Зустрічі» присвятимо саме цьому перекладу. Але спершу давайте познайомимось з Анею Хромовою. Чи почалася її перекладацька кар’єра саме після переїзду з Ізраїль 8 років тому?
Анна Хромова: По-перше, я не можу сказати, що я дуже великий знавець ізраїльської літератури і дуже в ній розбираюся, але, так чи інакше, починаєш трошки занурюватися і бачити різні речі. І хочеться їх усвідомити краще, і для цього ти їх перекладаєш.
Часом, як це сталося з Тірцею Атар, я просто зрозуміла, що це потрібно не лише мені, і її хочеться просто донести до українського читача. Це тексти, які хочеться усвідомити для себе, хочеться донести до українського читача також. Такі перлини світової літератури, на жаль, дуже в малих обсягах представлені, і хочеться цього більше. Я взагалі вірю в таку можливість культурного діалогу і в те, що отакі речі допомагають нам розуміти один одного. В мене було прозріння, коли ми презентувала книжку Тірци Атар, і діти дуже здивовано мені казали: «Боже, а там же такі самі люди, вони так само відчувають, як і ми!». І тут я зрозуміла, що це дитині не соромно вголос таке сказати, а якщо і з дорослими так само буває? Це порозуміння, мені здається, дуже важливе, і заради нього хочеться працювати більше і краще.
Тірца Атар – авторка веселих віршів. Діти знають напам’ять її книжки з наймолодшого віку. «Від війни плачуть» – єдина її направду сумна книжка.
Ірина Славінська: Тоді я прошу розповісти трохи більше про книжку «Від війни плачуть». Ти вже почала розказувати про реакції на неї. Розкажи свою історію з цією книжкою з самого початку. Як ти знайшла цю книжку, як ти вперше її прочитала, можливо, трохи про саму авторку.
Анна Хромова: З книжкою в мене справді була історія. Це було літо, коли в Україні почалися бойові дії, і у нас так само була війна. І це було настільки важке відчуття, а спочатку це взагалі був повний шок. Тут, в Ізраїлі, це вже була не перша війна, яку ми проживали тут, але це щоразу дуже болісно, до цього неможливо звикнути.
У цей момент я зрозуміла, що мої діти вже досить дорослі для того, щоб все це чути та бачити. Мені хотілося якось для них це пояснити, але я не почувалася підготовленою для такої розмови. Тому що я вчилася в радянській школі: там були піонери-герої, загибель за Батьківщину… Я розуміла, що це не те, про що я би хотіла говорити. Я відчувала, що має бути щось інше. І тоді я пішла поговорити з вихователькою в садочок, пішла до бібліотеки, і в результаті усіх цих розмов я знайшла цю книжку.
«Від війни плачуть» як книжка досить стара, її авторка вже давно померла – вона загинула молодою. Ця книжка мене вразила своєю людяністю та усвідомленням, що іти на війну – це обов’язок. Неприємний, важкий, але… позбутися цього обов’язку людина також не має права. І от це розуміння в мені тоді перевернуло ставлення взагалі до військових дій і до того, як це взагалі відбувається. Перший вірш цієї книжки я переклала просто для себе. Тоді я спілкувалася зі своїми українськими подругами та зрозуміла, що їх непокоять ті самі питання.
Коли надсилала українське видання в Ізраїльський інститут перекладу, то здивувалася, побачивши, що книжка «Від війни плачуть» перекладена арабською та українською – усе, більше немає перекладів.
Ірина Славінська: Їм також потрібно пояснювати про війну дітям.
Анна Хромова: Саме так. І вони не знають, як це зробити, тому що в них той самий культурний бекграунд і ті самі проблеми з усвідомленням, хоча б для самих себе, що це, і чому відбувається.
Я почала перекладати книжку, почала шукати, хто б міг її видати в Україні, і звернулася до «Видавництва Старого Лева». На щастя, вони взяли цей проект, хоча до цього ми з ними ніколи не працювали, та й авторка в Україні абсолютно невідома. Мені було дуже важливо, щоб ця книжка вийшла.
Ірина Славінська: Вона ще наповнена дуже цікавими та гарними ілюстраціями. Може, ти з ілюстраторкою якось працювала? Розкажи трохи про це.
Анна Хромова: Вона працювала окремо від мене. Її звати Катерина Садовщук, це молода дівчина, і я була вражена тим, як вона оформила книжку. Наприклад, як на мене, ізраїльське видання оформлене погано: воно оформлене дитячими малюнками на тему війни, вони страшні, але це перетворює книжку на навчальний матеріал. Дитині неприємно дивитися на цей проект, вони її відлякують самі по собі. Важко таку книжку читати з дитиною.
А Катя зробила красиві, естетичні ілюстрації. Вона написала візуально ту саму історію. Текст Тірци Атар – виразно ізраїльський, і ми вирішили не адаптувати українською ізраїльські імена, реалії, дні тижня,тобто усе це лишили, як було. А Катя взяла це і винесла на загальнолюдський рівень. Вона не малювала Ізраїль, там немає ізраїльської архітектури, а на одному з розворотів виникає український прапор. Ілюстраторка це все наблизила до українського читача суто візуальними засобами, і мені здається, що це така робота, яка просто заслуговує на найвищі компліменти і увагу читачів.
Я сама не знаю, з яких причин Тірцу Атар майже не знають поза межами Ізраїлю, про неї навіть немає статті англійською у Вікіпедії.
Ірина Славінська: Давай поговоримо про рецепцію цієї книжки. Ти вже згадала, що ця авторка в Україні була зовсім невідома. І загалом тема війни для української дитячої літератури нова. Цьому тренду, якщо це так можна назвати, всього три роки, він почався з початком бойових дій в Україні. Як тобі було знайомити читачів з цією авторкою, взагалі з цим усім контекстом?
Анна Хромова: Творчість Тірци Атар заслуговує на міжнародне визнання. Вона дитячий автор, при цьому це чи не єдина її насправді сумна книга. Вона авторка абсолютно чудових, веселих, прекрасних віршів, які вивчають, і діти знають напам’ять її книжки з наймолодшого віку. Як доросла поетка вона теж бсолютно прекрасна. А ще вона донька одного зі стовпів сучасної ізраїльської поезії, Натана Альтермана. Але, я сама не знаю, з яких причин, Тірцу Атар майже не знають поза межами Ізраїлю, про неї навіть немає статті англійською у Вікіпедії.
Коли надсилала українське видання в Ізраїльський інститут перекладу, то здивувалася, побачивши, що книжка «Від війни плачуть» перекладена арабською та українською – усе, більше немає перекладів. Насправді мене це вразило, тому що робота настільки якісна і з мистецької, і з педагогічної точки зору, але чомусь невідома у світі. Я рада, що мені вдалося трошечки долучитися до того, щоби вивести її ім’я на міжнародний трошки рівень.
Ірина Славінська: Чи читачі зрозуміли, про що книжка? І чи підійшов їм цей тон розповідей, узагалі ця історія? Може, у тебе є якісь цікаві фідбеки від батьків чи від дітей, як це читалося?
Анна Хромова: Від батьків я нерідко отримувала відгук, що їм самим важко читати цю книжку, і не всі вони готові прочитати її дитині. Я можу зрозуміти таку реакцію. Але коли я сама спілкувалася з дітьми, читала, показувала – то бачила дуже живий відгук. Це зрозуміла для них мова, абсолютно підходящий засіб для того, щоб донести їм масив відповідей хоч якісь на питання, які з усіх боків навалюються на них в такій обстановці.
Ірина Славінська: А ізраїльський досвід? Чи треба багато пояснювати про те, про що у цій книжці? Можливо, давати якийсь фідбек історичний чи культурний?
Анна Хромова: Ні. У тексті книжки є невеличка прозова вставочка про те, що книжку писала вже доросла поетка, але вона її писала за дитячими своїми враженнями про ті часи, коли була війна за незалежність, і її батько був на фронті, а її мама-акторка їздила виступати перед солдатами. Книжка завершується віршем, який вона написала, коли їй було сім років. Це вірш про мир, дуже дитячий, наївний, але сповнений оптимізму, притаманного цьому віку, і вірою, що все буде добре. Текст книжки винесений за рамки якоїсь певної історичної події. Це людські переживання, які, мені здається, в будь-якому військовому конфлікті схожі.
Ірина Славінська: Як воно, писати поезію українською, живучи в Ізраїлі? І як воно, пробувати тексти вивченою мовою, на івриті, якщо це взагалі можливо. Отже, далі з Анею Хромовою говоримо про життя та творчість на межі кількох країн і кількох мов.
Анна Хромова: Насправді не просто. Я не можу сказати, що почуваюся вдома будь-де. Поїхавши з України 8 років тому, я намагаюся не втрачати зв’язків із людьми. Але, якщо живеш в іншій країні, то не можеш відвідувати фестивалі, наприклад. Відчувається певна відсутність.
З іншого боку, в ізраїльському літературному процесі я радше читач. Я не пишу на івриті, бо мені, як відчуваю, бракувало якоїсь нормальної освіти з цих питань. Це радше просування наосліп: я знаходжу якісь речі, і десь сама щось шукаю, десь питаю у людей, які краще за мене розуміються в таких питаннях. Я себе заспокоюю тим, що така позиція дозволяє мені щось звідти, а щось звідти перекидати та збагачувати читачів і процес літературний. Ну і себе, звісно.
Ірина Славінська: А твоя робота в Україні? От ти говориш, що немає можливості приїздити на фестивалі. Але як ти функціонуєш в межах української літератури? Якщо не фізична присутність на фестивалях, то як?
Анна Хромова: Інтернет, і інтернет, і інтернет. Зазвичай, коли я раз на рік чи раз на два роки приїжджаю в Україну, то наживо знайомлюся з усіма тими людьми, з якими спілкувалася рік чи два. Здається, що ми уже одне одного знаємо, бо і попрацювали, і зробили там такий проект, а там такий проект, але не бачилися. Я страшенно вдячна тим людям, які покладаються на віртуальний образ мене і зі мною працюють. Знову ж таки, я звертаюся до видавців, і часом видавці звертаються до мене, що також дуже приємно, бо означає, що тексти якось циркулюють і живуть життям, окремим від мене.
Я намагаюся знаходити якомога менше якомога правильніших слів для того, щоб якомога простіше виразити те, про що я хочу сказати.
Ірина Славінська: Це фейсбук?
Анна Хромова: Це взагалі інструмент незамінний. Я також намагаюся вести блог, я бачу, що туди заходять дуже багато людей з України, що мене дуже тішить.
Ірина Славінська: Чи вплинув на творчість переїзд до Ізраїля? Аня Хромова говорить, що на зміну письма можуть впливати не лише переїзди, а навіть кліматичні та географічні речі.
Анна Хромова: Я не знаю, наскільки це Ізраїль, наскільки це я просто дорослішаю – тексти змінюються, змінюється стилістика письма. Раніше більш великі форми писалися. Зараз я намагаюся писати лаконічніше. Часом я думаю, що, можливо, це через весь мовний огром довкола мене, і я намагаюся знаходити якомога менше якомога правильніших слів для того, щоб якомога простіше виразити те, про що я хочу сказати.
Ірина Славінська: На івриті ти не пробувала писати?
Анна Хромова: Ні, я ще його не відчуваю… Можливо, тут забракло трошечки освіти. Я приїхала в Ізраїль у 25 років, тобто, я не навчалася тут в школі, не служила в армії, не вчилася тут в інституті. Можливості з головою зануритися в мовне середовище у мене не було, і це, звісно, вплинуло на відчуття мови. Я постійно намагаюся працювати над нею і читати, і говорити, і слухати, але я боюся взагалі якісь прогнози робити, чи зможу взагалі колись нею писати.
Ірина Славінська: Анна Хромова думає, що поезія – українська, ізраїльська, будь-яка інша – працює з темами та емоціями, які знаходяться понад національним контекстом і можуть бути прочитані будь-якими читачами.
Анна Хромова: Чим глибші і чим більш інтимні речі ми говоримо, тим більш вони загальнолюдські. Зовні багато різних обставин, всі різні. Але якщо занурюватися углиб, говорити насправді про глибокі речі – в них люди починають себе впізнавати. Це трошки парадоксально, але це насправді так працює.
Ірина Славінська: Ти не пробувала, щоб тебе перекладали на іврит?
Анна Хромова: Згаданий Антон Паперний переклав кілька моїх віршів. Це було дуже дивне, дуже приємне відчуття. Можливо, варто було б цим зайнятися серйозніше.
Ірина Славінська: А як вірші змінюються, коли ти читаєш свій текст, писаний українською – і от він івритом постає. Що в ньому змінюється? Все одно певні мови змінюють в перекладі, культури не співпадають, якісь речі проступають інакше.
Анна Хромова: Це так само, коли читаєш свій текст, перекладений англійською або російською. Є якісь відмінності.
З перекладом Антона був випадок. Я перечитувала цей текст і буквально всередині сміялася, тому що там йдеться частково про природу, і там є назви рослин, назви птахів. Флора і фауна різні, і я, в принципі, ці слова знала на івриті. Для українського вірша я знайшла якісь українські відповідники. А перекладач, виходить, зробив цю роботу назад, перекладаючи цей вірш на іврит. Цей казус мене так тішив, що я просто кілька днів ходила та сміялася просвітлена, дуже цікавий був досвід.
Ірина Славінська: А діти читають мамині тексти українською?
Анна Хромова: Вони не говорять українською. Вони щоразу сповнені ентузіазму навчитися, і коли ми їздимо до України, вони звідти привозять слова і вирази. Я думаю, що якби ми пожили там довше, то вони би заговорили дуже швидко. Але в побуті я людина російськомовна. Навантажувати дитину третьою мовою мені чомусь було страшно. Ми вибрали для себе таку стратегію, що вдома говоримо російською, іврит вони вчать в садочку та школі. І воно працює: в принципі, мови у них не перемішуються. Тоді я чомусь злякалася ще з чоловіком розділяти: «Ти говори російською, а я українською, чи навпаки»…. Можливо, варто було це зробити, не знаю. Зараз вони просяться і потрошку вчать, там трошечки, там трошечки. До розуміння ще доволі далеко, але я тішу себе надією, що у більш дорослому віці у них є весь інструментарій, щоб почати нею читати.