Для Російської імперії друга половина XIX століття стала епохою великих змін. Після реформ величезна держава відкрилась для західних технологій та капіталу. На місцях почали з’являтись і власні великі бізнеси. Магнатами швидко ставали у вугільній промисловості, залізниці чи металургії. Проте головний герой цього подкасту займався чимось іншим. Фабрики Йосипа Маршака напередодні революції виробляли більше половини золотих виробів в українських губерніях імперії. Про те, як вдалось створити успішний бізнес єврейському хлопцю з невеликого містечка нам розповіла краєнавиця Олена Безрук.
Олена Безрук: Це, мабуть, одне з тих див, яке стається в Україні. Це не єдиний такий випадок. І цей час, про який ми говоримо, від середини XIX століття і до початку XX — це час, коли у Києві відбулося багато змін. У місті жили відомі люди, приїжджали світового рівня музиканти. Водночас люди, які приїжджали в місто досягали тих вершин, яких навряд чи хтось міг досягнути в інші епохи. Так само колись, наприклад, розвивався Чикаго. Маршак у 14 років, дитина з бідної сім’ї, розумів, що буде ювеліром. Тобто він не просто думав: у велике місто, щось десь собі знайду, він цілеспрямовано оселяється на Подолі та вчиться цьому ремеслу.
Андрій Кобалія: Маршак був з єврейської сім’ї. Київ входив у “смугу осілості”, а сама губернія — ні. Як він потрапив у місто?
Олена Безрук: Він вчився. Тоді у такому статусі дозволялось жити в Києві. Більше того, якщо у сім’ї був студент, то і родичі теж могли жити у місті. Одна жінка доволі довго жила тут, поки її дочка вчилась в музичній школі, а потім виявилось, що дочці 4 роки. Тобто багато хто намагався обійти закон.
Маршак доволі рано одружується. Усе, до чого він торкався перетворювалось на золото. Для початку: він взяв 100 рублів у дружини на перший ланцюжок, який мав зробити самостійно. І цього не вистачило, тому він продав свій єдиний костюм. І буквально за кілька років у нього вже був власний магазин на Хрещатику. Звучить дуже солідно. Але насправді це дві невеликі кімнати в будинку швейцарського годинникаря Верле, який погодився віддати в оренду приміщення. Це був дуже гарний маркетинговий хід!
Андрій Кобалія: Бо публіка, яка ремонтує годинники та ж, що і купує прикраси.
Олена Безрук: Так! Це одні і ті ж люди. У Верле гарна клієнтура, там заможні люди. А у Маршака гарний смак і те, що він робить не схоже ні на що. Просто пройти повз магазин не подивившись на ці прикраси було неможливо. І поступово уся клієнтура Верле стає клієнтурою Маршака.
Андрій Кобалія: А як вони познайомились?
Олена Безрук: Я, на жаль, не знайшла ніяких згадок про це. Але думаю, що це непогана реклама і для швейцарця. Годинникар і ювелір, чому ні? Молодий цілеспрямований юнак.
Андрій Кобалія: Коли читаємо про біографію Маршака, бачимо прірву між хлопцем, в якого є своя кімната у будівлі годинникаря і ювеліром, вироби якого купує імператорська сім’я.
Олена Безрук: Це сталося не в один день. Хоча за перші 4 роки існування цієї майстерні вони створили виробів загальною вагою в 7 фунтів. Це більше 3—х кілограмів. За 12 років, у 1896 році, за один рік, підприємство Маршака лише із золота зробила товарів на 7 пудів — це більше 120 кілограмів. Він дуже довго працював сам, не завжди у нього були помічники. Йому багато допомагала дружина. І є ще доволі важливий момент: у нашому місті не було жодної людини, яка б досягла чогось і при цьому ставилась погано до своїх робітників. Так можна сказати і про Терещенків, Харитоненків і Бродських. Успіх цих людей — це досягнення людей, які на них працювали. Бродські й Терещенки казали: я даю не тому що хочу, а тому що розумію, що повинен. Якщо хочеш власних професійних людей, у тебе мають бути з ними відповідні відносини.
Андрій Кобалія: І тут важливо розуміти контекст. В Російській імперії у ці часи не найкращі умови праці. Робітники могли бути на заводах 10—12 годин на день, серед них могли бути діти. Такі ж проблеми були і в Британії чи Австро—Угорщині. Тобто те, що пропонував Маршак своїм співробітникам — це якісь революційні речі?
Олена Безрук: Абсолютно революційні. Хоча у нього теж працювали діти. Але до 15:00, бо далі вони мали йти до школи.
Андрій Кобалія: Тобто він стимулював їх отримувати освіту?
Олена Безрук: Безумовно! Батьки мріяли віддати Маршаку свою дитину, бо розуміли, що вони на місці отримують ремесло. За весь час існування бізнесів, вони випустили до 300 майстрів!
У нього, до речі, на підприємствах працювали жінки! Майже ніхто серед ювелірів так не робив! А жінки у нього займались гравюрами, дрібні ланцюги. Все це на тих же умовах, що і для чоловіків. Плюс він зменшив день до 9 годин і 40 хвилин, з 8—ї до 6—ї вечора з обов’язоковою перервою на 90 хвилин. Субота і неділя вихідні, свята. Від 3—х до 10—ти рублів отримував його працівник. Ніхто не хотів від нього йти, люди працювали десятиліттями. Хоча була і й доволі жорстка дисципліна. За куріння штраф — рубль, за хамство — рубль, за запізнення на роботу від 10 до 30 копійок. Якщо часто запізнюєшся, то на це йде уся зарплата. За зустріч з друзями чи родичами в робочий час — 75 копійок. Але він і пропонував умови: у вас є все, ви можете вчитись, добре заробляти.
Андрій Кобалія: І помічник після роботи у нього міг відкрити власну справу?
Олена Безрук: Звичайно, міг.
Андрій Кобалія: Ювелір Йосип Маршак починав з маленької майстерні на Подолі. Згодом його ювелірні вироби почали продавати у Варшаві, Петрограді та Москві. Він їздив на виставки в США. Краєзнавиця Олена Безрук розповіла про розширення бізнесу конкурента Фаберже.
Олена Безрук: Він завжди був відкритий для всього нового. Його художники їздили світом, щоб бачити нові тенденції. У 1899 році, а на той час він великий бізнесмен, стається пожежа. У нього гине практично все. Звичайно, що є заощадження, але устаткування знищене. Він відновлює це все, добудовує ще три цехи та збільшує виробництво. Після цієї історії у нього з’являються п’ять приміщень на початку Хрещатика, з 1 по 8 номер. Я не розумію, як це сталось! Яку треба мати уяву та енергію, щоб цього досягти?
От уявіть: приїжджає сюди Фаберже. У нього в Петербурзі та Москві усе добре. Відкриває майстерню та магазин. Згодом закриває і їде, розповідаючи: двом ведмедям в одній барлозі — тісно. Фаберже не може конкурувати з Маршаком! І одна з причин — це те, що він залучив найкращих ювелірів; ті просто не могли відмовитись від умов, які пропонував Маршак. У Київській губернії було 232 ювелірні фабрики, це доволі багато. І він був поза конкуренцією. Гарні умови праці, фахівці та навчання власних кадрів дають гарний результат.
Андрій Кобалія: Російський історик Лев Лур’є, який досліджує часи імперії і появу великого бізнесу, пише, що магнатами у ті часи не ставали, їх призначали. Можливо, він більше мав на увазі Петроград та загалом ті губернії, які зараз входять до складу РФ. Але він казав, що у більшості сфер важко було створити бізнес без підтримки людей в оточенні царів, наприклад, Миколи ІІ. І от Маршак швидко розвивався, від маленької майстерні до потужної ювелірної імперії. Чи була підтримка уряду? Він був знайомий із впливовими людьми?
Олена Безрук: Я нічого про це не чула, хоча доволі детально працювала з його історією. Хіба що знаю, що він звернувся у 1913 році з проханням до Миколи ІІ стати постачальником царської родини. І хотів окрім своєї печатки “І Маршак” ставити ще двуголового орла. Відповіді він так і не отримав. І це попри те, що у 1913 році було якраз 300 років Романових, і Микола ІІ приїжджав до Києва. І усі ювелірні подарунки царю були замовлені в Маршака. Це були дивовижні речі. Наприклад, копія Педагогічного музею зі срібла з усіма деталями в мініатюрі. І він все одно не отримав відповіді! Його не сказали “ні”, але й не сказали “так”.
Андрій Кобалія: А потім почалась Перша світова війна…
Олена Безрук: Пізніше, так. А далі вже було не до цього. І у 1918 році Маршак помирає у віці 64 років від онкології. Він залишає прекрасний заповіт: усе подилів між дітьми.
Ще у 1913 році, коли був ювілей його фабрики, поклав 5 тисяч рублів в банк для допомоги тим його працівникам, які через вік не зможуть працювати. Також він заснував ремісницьке училище, а витрати повністю бере на себе. А ще гроші для дівчат з фабрики, які не вийшли заміж, як посаг.
Андрій Кобалія: Подумав про всіх.
Олена Безрук: Маршак зробив так, аби його гроші працювали і після смерті.
Андрій Кобалія: Ви згадали про мініатюру зі срібла. Чи є сліди його колекцій? Також ми згадували про Бродських, один з яких у заповіті профінансував Бессарабський ринок. Чи є будівлі, які пов’язані з Маршаком?
Олена Безрук: Здебільшого ні. Та частина Хрещатика, яка з боку готелю “Дніпро”, була майже повністю зруйнована у 1941 році.
Андрій Кобалія: У мене чомусь є підозра, що у 1917—1919 роках, коли багато людей тікало з цих територій через революції та війни, багато з собою вивезли.
Олена Безрук: Сім’я Маршака поїхала після смерті Йосипа. Вони зашивали брильянти в одяг та речі і змогли вивести коштовностей на 52 мільйона франків, це безумні гроші. До них тоді приходили люди, яким потрібні були кошти. Тому Йосип Маршак за можливості купував у 1917—1918 році. Тому сім’я поїхала з чимось. І далі вони “їли брильянти”. Якщо у Києві десь і є витвори Маршака — лише в приватних колекціях. І ми навряд чи про це дізнаємось.
Андрій Кобалія: Радянська влада експропріювала фабрику Марашаків. Син Йосипа — Олександр відкрив салон у Парижі на вулиці Рю—де—ля—Пе неподалік Вандомської площі та готелю Ріц. А зараз крамниця Маршаків, історія яких починалась у селі Гнатівка, сучасному передмісті Києва, розташована на вулиці Святого Флорентіна біля Площі Згоди, у самому центрі Парижа.