Пам'ять про Голокост у часи СРСР. Про дозволені та заборонені практики – історикиня

Історикиня Ірина Склокіна розповідає про неофіційну пам’ять Голокосту за радянських часів, пошук невідомих героїв та боротьбу за встановлення пам’ятників

Ведучі

Ірина Славінська

Пам'ять про Голокост у часи СРСР. Про дозволені та заборонені практики – історикиня

Сьогодні будемо говорити за мотивами лекції, що відбулась у Львові. Називалась вона “Неофіційна пам’ять про Голокост у СРСР. Місця, пам’ятники, люди”. Частина слова “неофіційна” не взята у дужки. Тож будемо говорити і про можливу офіційну складову, і про, можливо, менш офіційну складову. Більше з усіма цими складовими слів нам допоможе розібратися гостя сьогоднішньої програми “Зустрічі” – це Ірина Склокіна, кандидатка історичних наук, дослідниця Центру міської історії у Львові.

Ірина Славінська: Як пише довідка в анонсі лекції, за мотивами якої ми говоримо, ви захистили дисертацію на тему “Офіційна радянська політика пам’яті про нацистську окупацію”. Сюди ж може попадати і пам’ять про Голокост. Можливо, не все, можливо, не лише. Окрім того, ваша лекція на харківський матеріал спиралися, а лекцію читали у за матеріалом львівським?

Ірина Склокіна: Ні, це ширше. Це те, що мені вдалося накопати у київських, московських, деяких інших архівах.

Ірина Славінська: Думаю, що для слухачів Громадського радіо – це нагода ексклюзивно радіо-версію цієї розмови почути для тих, хто у Львові не були. Почнемо із загальних питань. Офіційна і неофіційна пам’ять: як їх розрізнити?

Ірина Склокіна: Так, одна з головних моїх тез була про їхню взаємну переплетеність. Це дуже цікаво, коли дивитись на те, що відбувалося, коли, наприклад, в радянський час здавалося б через державний антисемітизм, негативне ставлення до Ізраїлю, вічну боротьбу з сіонізмом тема вшанування Голокосту була абсолютно маргінальною. Але якщо звернути увагу на ті місця, де вона ставала можливою, ті точки, де відбувались розриви, виникала можливість дієвості для окремих людей чи навіть для груп та інституцій. Там дуже тісно переплітались як офіційні, так і зовсім неофіційні чи навіть антирадянські речі.

Ірина Славінська: Якщо продовжити оцю розмову про офіційну і неофіційну пам’ять, звичайно, дуже цікавим є саме матеріал пам’яті про Голокост. У Києві, наприклад, тривалий час не було жодного пам’ятника, який би був присвячений пам’яті про Голокост. Важливою точкою на карті став Бабин Яр. І оці війни пам’ятників, які згодом після встановлення першого пам’ятника почалися, і встановлення окремих пам’ятних знаків про ромів чи жертв єврейського походження. Різні пам’ятники до різних аспектів апелювали. Ті пам’ятники, які апелюють до розстріляних у Бабиному Яру українських націоналістів. Тут широченний ландшафт офіційної і неофіційної пам’яті. Наскільки ця київська історія подібна до того, що загалом в Україні відбувається?

Ірина Склокіна: Для мене було б цікаво почати з радянського часу, коли у повоєнні роки закладалися основи нашої пам’яті про всі ці події, коли велися розслідування та засуджували колаборантів, які співпрацювали. Були ще живі багато свідків та тих, хто пережив. Цікаво, що мало людей знають про те, що насправді пам’ятники, які вшановують жертв Голокосту були. І на початках вони мали написи конкретно про загиблих євреїв. Іноді написи на їдиш.

Ірина Славінська: А де були такі пам’ятники? Я не бачила жодного.

Ірина Склокіна: Дуже часто це були маленькі містечка або села, куди поверталися ті, хто вижив. Іноді це були ті, хто врятувалися від розстрілів. Ті, хто буквально вилізли з розстрільних ям. А часом, як я вже зауважувала, люди могли використовувати свій високий статус в символічній радянській ієрархії. Наприклад, досягнення євреїв-фронтовиків, які пишалися своїми нагородами і використовували такий свій статус для того, щоб “пробивати” встановлення цих пам’ятників.

Наприклад, у Харкові це відбулось після смерті Сталіна. Там один із активістів, заслужених єврейських фронтовиків, добився, щоб було упорядковане місце в Дробицькому яру. Це надзвичайно велике поховання. Також був встановлений обеліск. Ці обеліски дуже часто виглядали як обеліски фронтовикам. Тобто вони мімікрували під радянський офіційоз для того, щоб вписуватися в цю загальну картину.

Ірина Славінська: В який момент, у цих пам’ятних знаках, де могли міститись згадки про єврейське населення та написи на їдиш, як ми вже почули, починає з’являтися ця формула про мирних радянських громадян? Я думаю, що саме такі пам’ятники могли бачити наші слухачі та слухачки найчастіше. Можна довго перераховувати міста, у яких відбувалися епізоди Голокосту, і де сьогодні стоять знаки про “мирні жертви німецько-фашистських загарбників. Мирних жінок і дітей”. Коли виникає цей евфемізм?

Ірина Склокіна: Дуже складно вловити це за документами, але це більше присутньо в спогадах чи актуальній пам’яті про те, що, як іноді розповідають, була централізована акція, коли змінювали повністю усі написи. І це було пов’язано із упорядкуванням кладовищ. Це не тільки ідеологічна річ, а й історія про те, яким чином впорядковувались ці поховання, створювались стандартні таблички. Пам’ятники “Великій Вітчизняній війні” теж одноманітні. Не лише через тоталітарний режим, який нав’язує один зразок, але й через те, що це історія культури в добу масового відтворення.

Якщо говорити про дати, то в Україні вже десь після 1946-1948-го, коли був початок найбільших антисемітських кампаній, такі написи були малоймовірні. Проте у балтійських республіках чи в Мінську, який є дуже центральним місцем, там є “Мінська яма”, де і був напис на їдиш. Цікаво подумати про те, чому в Україні було не так? І на це питання складно відповісти. Ми можемо тільки спекулювати і говорити про якусь відмінність в культурній політиці, можливо, навіть в рівні антисемітизму. Це складне питання, треба думати над ним.

Ірина Славінська: Є ще один момент. Тут можна говорити не про точну дату, а так само про передумови, коли замість евфемізму знову стає можливим говоріння саме про євреїв? У Києві, наприклад, з’являється пам’ятник у Бабиному Яру, але про радянських громадян. Але, якщо цю метафору можна використати, щось починає розморожуватись.

Ірина Склокіна: Справа в тому, що згадки про євреїв спорадичні, безумовно, були. І один із таких контекстів, це, власне, судові процеси над колишніми колаборантами, які досить активно відбувались у 1960-х та 1970-х. Цікаво, що радянська пропаганда в той час починає використовувати тему того, що українські націоналісти або “поплічники фашистів” активно колаборували. У тому числі те, що вони брали участь у вбивствах євреїв. Слід сказати, що це не лише пропаганда, безумовно, це використання реальних фактів. І в деяких пропагандистських серіях чітко говорилося саме про єврейських і польських жертв. Це було обережне, не дуже узагальнююче, бо не наводились загальні цифри, але в конкретних містечках писалося дуже чітко. Такі дії були спрямовані на те, щоб підірвати зближення між українським та єврейським дисидентським рухом, а також антирадянським рухом в діаспорі.  

Говорячи про Бабин Яр, про те, чи звучало якось про єврейські жертви, що це саме єврейські жертви? Безумовно. Для мене було дуже цікаво побачити в архівах матеріали обговорень, коли відбувались конкурси на цей пам’ятник. Звичайно, якщо ми дивимось на цей радянський офіціозний пам’ятник, він здається нам таким неймовірно консервативним та неправдивим, але насправді було багато різних варіантів. Найвідоміший Мельниченка і Рибачук, про який багато сьогодні говорять. Він, напевно, був одним із найбільш експериментальних. Мені здається, він прямо відсилає до єврейської тематики через специфічну, я би сказала абстракціоністську, це нам говорить про те, що події, які відбувались в СРСР не були зовсім відірвані від того, що відбувалось у світі.

Саме в той час і на Заходу виникає тема Голокосту і його вшанування. Не завжди ця тема вважалась  центральною у війні. Ці спроби вимовити невимовне, говорити про Голокост, знайти слова. Нефігуративне мистецтво у цьому може значно більше. В останніх публікаціях дослідники звернули увагу на те, що ось ця славетна Стіна пам’яті на Байковому кладовищі біля крематорія – це теж за своїм задумом пам’ятник Бабиному Яру. Хоча це більше присутньо в народній пам’яті. Володимир Щербицький , який нібито сказав, що занадто не слов’янські риси облич в людей, які там зображені, звернув увагу на єврейську ідентичність тих, хто там був зображений. Ми можемо продовжувати ці приклади та контексти. Саме єврейська приналежність звучала.

Ірина Славінська: Тут, звичайно, можна багато міркувати про витоки тих типажів. Я от пригадую ті ескізи цієї стіни, які можна знайти в Інтернеті. Вона відсилає зокрема і до давньогрецьких міфів. Тому, звичайно, такий середземноморський типаж там може бути присутній.

Якщо перейти до неофіційної пам’яті. Ми окремо торкнулись цієї теми згадуючи про те, як окремі люди в окремих містах, користуючись своїм авторитетом, могли встановлювати пам’ятники, які прямо артикулювали тему Голокосту і загиблих. Як ще це могло відбуватись? Де ще вона проривається в позаофіційному контексті?

Ірина Склокіна: Для мене було найцікавіше не тільки факт наявності пам’ятника, а що відбувається навколо нього. Я думаю, що це теж велика проблема сучасної України, що ми любимо поставити пам’ятник і після цього вважаємо, що ми закрили питання і в якомусь сенсі звільнили себе від відповідальності про те, щоб говорити чи думати та досліджувати події, які стоять за цим пам’ятником.

Починаючи від 1970-х та 1980-х, багато цих місць, вшанованих чи не вшанованих пам’ятниками, стоють можливими для відвідування. Безумовно, за спогадами, біля цих місць чергували “люди у цивільному”, які могли зупиняти і розвертати людей та не давати їм туди прийти. Але дуже цікаво, що після мітингу у Бабиному Яру в 1966 році, це поза сумнівом відома та поворотна подія, дуже багато інших місць через неофіційні канали спілкування чули і знали про те, що там відбувалося. Так утворюються неформальні мережі, зокрема між сіоністами – учасниками єврейського дисидентського руху, які дивляться один на одного.

Наприклад, у Мінську, в своєму щоденнику один із учасників сіоністського руху, теж між іншим полковник, який вирішив стати учасником єврейського дисидентського руху, занотовує і рефлексує щодо того, що сталося у Бабиному яру. Пізніші події у Харкові можна трактувати як відголосок цього. Після встановлення пам’ятника у Бабиному яру в 1976, у Харкові в 1978 році встановили дуже масштабний, офіціозний і абсолютно байдужий до єврейської складової пам’ятник у вигляді Батьківщини-матері в лісопарку, харківські активісти вирішили за зразком своїх київських колег організувати неформальний суботник та пити на прибирання місце поховання в Дробицькому яру. Вони зробили фотографію, написали петицію, яку віднесли в міськвиконком.

І це надзвичайно цікава історія. З одного боку – це така мережа, яка утворюється в Радянському союзі, а з іншого боку – це люди, які використовують дуже офіційні радянські канали, як, наприклад, суботник. Він є стандартною радянською формою активізму. Влада настільки переполошилась, що, фактично, включилась у це змагання. Вони відправили офіційних людей, щоб там прибрати та підтримувати. І питання встановлення встановлення великого пам’ятника почало рефлексовуватись. До того там був маленький обеліск, що доволі важливо. Суміш радянських форматів із чимось абсолютно антирадянським.

Ірина Славінська: У цій розмові є ще одна дуже цікава річ, принаймні для мене, як для людини, яка займається філологією, запитання про мову. Як говорити про Голокост – це велика тема, але як говорили про нього у той час, коли йшлося про боротьбу за встановлення пам’ятників, а також там, де йшлося про офіційну пам’ять, можливо, патетичну та пафосну?

Ірина Склокіна: Тут треба говорити про те, що жодна людина не може вирватися з матриці тих понять, які навколо неї існують. І, безумовно, навіть у мові цих єврейських активістів можна бачити багато таких кліше з радянської пропаганди про “дружбу народів” чи взаємодопомогу та поплічників фашистських загарбників. Про те, що це були окремі відщепенці, які ставали фашистськими прислужниками. Мені думається, що пошук мови був складним. Для мене було великим враженням, коли я зрозуміла, що наші сьогоднішні дискусії теж не є такими вже від цього далекими.

Наприклад, якщо ми розглядаємо матеріали обговорень, а це дуже цікаві матеріали, бо були публічні презентації проектів та стенограми Бабиного яру та Сирецького табору військовополонених. Там звучала, наприклад, думка про необхідність відійти від масштабного монументалізму на користь чогось більш невеликого та душевного. Була ідея про те, що головним у вшануванні таких місць має бути ландшафтний підхід або критика надмірного пафосу та спроба уникнути “кладовищної риторики”. Це все те, що для нас актуально і сьогодні. Можливо, це вічні теми, а може, ми не так далеко просунулись у своїх спробах щось робити з цією темою.

Ірина Славінська: І тут я пригадую свою розмову із французькою письменницею єврейського походження Сесіль Вайсброд, яка ходила у школу в повоєнній Франції, чия сімейна історія пов’язана із тим, що Голокост було пережито. Не всіма членами родини, але пережито. І вона в інтерв’ю програми “Зустрічі” згадувала досвід школярки-старшокласниці. Коли у шкільній програмі дійшло до вивчення Другої світової війни і виявилося, що для всіх історій, які були всередині родини про прихід жандармів та арешт, зимовий велодром, де збирали євреїв у Парижі перед депортацією.

Виявилося, що в шкільній програмі для всіх цих історій місця немає. Бо у повоєнній Франції, а це тривало доволі довго, залишалось місце лише для героїчного дискурсу про Рух опору, без згадок про колабораціонізм, що, можливо, природно. Але також і без згадок Голокост, що із сьогоднішньої перспективи, доволі дивно. У який момент починають говорити про Голокост ті, хто про нього говорять? Це стається після 9 травня 1945-го?

Ірина Склокіна: Я, напевно, погоджусь, що в усьому світі була спільна логіка цього вшанування. Спочатку це передусім акцент на солдатах та теза, що кров солдата найдорожча. Зараз це може звучати для нас трохи парадоксально, частково через те, що в нас теж є війна. І є люди, які погодяться з тим, що це вшанування тих, хто зробив найбільший внесок у справу національного визволення. І для євреїв це фокус на Варшавському повстанні, який був дуже важливий протягом всього часу в Самвидаві, що також фокусувався на внеску радянських євреїв у Червону армію. Це гордість та можливість представити себе не лише як жертв. Безумовно, десь від часів Хрущова ці акценти починають змінюватись, а доля мирного населення потрапляє все більше у фокус.

І такий процес в тогочасній політиці пам’яті, який називався “пошук невідомих героїв”, рух піонерів, які шукали цих героїв, був пов’язаний із тим, що намагались роздути кількість учасників партизанського руху в Україні, створення міфу про всенародний партизанський рух, а з іншого боку, через такий підхід у фокус потрапили ті, хто раніше ніколи не міг вважатися героєм.

Наприклад, жінки, які просто жили під окупацією і робили акти повсякденного спротиву чи діти, які допомагали партизанам чи робили акти, які демонстрували їхній спротив. Таким чином ця категорія опору та розриву між повсякденним життям і героїчними подіями починає дуже розмиватися. На тлі цього отримують можливість зайти зовсім інші категорії. Поворотним є роман Кузнецова та низка поетичних творів, наприклад, Євтушенко та інші твори. Важливо, що тут виникають імена не лише євреїв, а й, наприклад, Чичибабін. Тих, хто відчували цю трагедію як свою. Цей пошук мови міг спиратися на самвидавні речі та пошук альтернативного, але й на ті можливості, які виникали в офіціозі.

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».