YIVO
У другій половині XVIII століття Російська імперія намагалась захопити землі Кримського ханства і Туреччини. Романови вигравали війну за війною. Так наприкінці століття до імперії приєднали Крим та сучасні землі Південної України. Велика частина степів була малозаселена. Окрім українських та російських сіл на цих землях, які царський уряд назвав “Новоросією”, з’являються колонії сербів, болгар, греків, німців та… євреїв.
Саме їх і досліджує миколаївський історик Володимир Щукін, який каже, що ніхто не примушував євреїв ставати учасниками нового імперського експерименту.
Володимир Щукін: На початку XIX століття почалася перша хвиля переселення. “Положення про євреїв” 1804 року дозволило їм компактно селитися і проживати у сільській місцевості і створювати колонії. Перші з’являються у 1807 році. Потім за кілька років припинили колонізацію; сказали, що немає коштів. Частину грошей просто розікрали. І за кожною сільською громадою були кошти, які зберігались у міністерстві, але доступу до них в колоністів не було. Ці гроші обставили різні формальності.
Потім у 1820-х була друга хвиля переселення, яка тривала до десяти років. Уряд хотів, щоб частина євреїв переселилася за власні кошти. І остання – у 1840-х. Під час другої і третьої створювалися нові колонії, а когось підселяли до вже існуючих. У межах Херсонської губернії – це 15 колоній.
Ще до колонізації значна частина єврейського населення сконцентрувалася у містечках і містах. Особливо у тих, хто жив у містечках не було можливості заробити нормальні гроші, щоб утримувати свою сім’ю. І цей вузол вирішили розв’язати дозволом компактно селитися на оцих наших незаселених землях і займатися сільським господарством. Це була ціла кампанія з рекламою. Казали, що це “Благодатна Новоросія”, де ви будете мати щастя. І що важливо: позитивно до цієї ідеї поставилися лідери хасидизму – напрямку іудаїзму, який був найбільш розповсюджений на українських та білоруських землях. Вони сказали, що євреї ж колись були землеробами, коли жили на землі Палестини, то чому б їм до цього не повернутися?
Андрій Кобалія: І ось тут виникає питання. Велика частина євреїв, які почали жити на Півдні – це люди міські. Чи виникали в них проблеми, коли вони починали працювати на землі?
Володимир Щукін: Це була найголовніша проблема! Який був досвід обробітку землі у містечкового єврея? Ну, город невеличкий; у когось садок був, хтось мав невеликих свійських тварин. Практики вони не мали. Крім того, вони переселилися у той регіон, де є своєрідні кліматичні умови, ґрунти специфічні, мало води, посушливе літо. Тут мали використовувати спеціальні технології, яких просто не було. Кваліфікованих фахівців із сільськогосподарської справи в Російській імперії просто не було. Сортів чи насіння також немає.
Але уряд поставився до цієї справи досить серйозно. По-перше, вони частково фінансували сам процес переселення і навіть будували будинки для переселенців. Але хто цим керував? Керували чиновники. І від тих коштів, які виділив уряд, значна частина опинялася у кишенях чиновників. На папері будинки дуже гарні, а коли туди почали заселятись, то виявилося, що стіни – тонкі, а стеля протікає. Закупили волів – на папері гарні воли, а насправді трохи хворі.
Андрій Кобалія: Багато хто з тисяч євреїв, які рухалися з Центральної України або ж з польських територій, не дійшов до Новоросії. А тих, хто дійшов чекали перші важкі роки на нових землях. Так свій шлях описує один з колоністів Херсонської губернії.
“Звідти на підводах, найнятих владою, з убогим харчуванням, ми дісталися до місця поселення. Перед нами був незайманий степ … Втомлені, змучені далекою дорогою, холодом, поганим харчуванням і всякими бідами, ми повинні були почати будівництво будинків. На нас напали хвороби. Замість обіцяних десяти копійок на день на харчування до першого врожаю, ми отримували тільки по п’ять на людину”
Андрій Кобалія: Ще перед інтерв’ю ви казали, що конкретно воли у південних земель не дуже й ефективні.
Володимир Щукін: Так, бо наш південний чорнозем без великої вологості не потребує глибокої оранки. Тобто важкий український плуг, який тягнуть два воли не дуже підходив. Має бути інший реманент, більш легкий. Більше раціонально тут використовувати коней.
Андрій Кобалія: І оці колонії, які існували на Херсонщині, по суті, у перші роки були економічно збитковими?
Володимир Щукін: Дійсно, тут нема чого приховувати. Якраз оцією неефективністю скористалися тодішні перевіряючі та публіцисти. Вони тоді в один голос казали: “Це безуспішна справа. Марна витрата державних коштів. Євреї не здатні до сільського господарства”. Тобто вони чекали швидких результатів. А їх не було і не могло бути.
Андрій Кобалія: Не могло бути у короткотерміновій перспективі?
Володимир Щукін: Саме так! Оця концепція, що єврейська колонізація Півдня України була не успішною потім стала провідною. У середині XIX століття вона ні в кого не викликала заперечень. Навіть єврейські автори, які писали про колонії, казали, що це не успішний проект. Навіть радянська історіографія також перейняла цю точку зору. І вона існує до сьогодні.
Але як ви і сказали: у короткотерміновій перспективі розглядати результати нераціонально. Колонії жили дуже сутужно. І не лише через відсутність навичок. Хто ними керував? Чиновники, які давали команди, як і у радянський період, коли райком партії давав команду на жнива і сіяння. Некваліфіковані у цій справі люди. У нашій книзі ми вперше звернулися до статистики.
Мій колега і співавтор Андрій Павлюк пішов таким шляхом: він взяв загальну статистику по імперії: скільки треба на одиницю площі землі реманенту і тварин. І коли ми порівняли кількість землі, яку для обробітку надали євреям (а її було досить багато) і кількість реманенту і худоби, яку вони отримали, то виявилося, що при такому співвідношенні навіть половину цієї землі вони не могли успішно обробити. Але у чиновників все розписано. Є список, у якому написано, що повинно бути в кожного колоніста. Мене особливо вразив “Дрючок для утаптывания сена и зерна – 1”.
Андрій Кобалія: Але з часом все змінилося…
Володимир Щукін: Так! По-перше, спочатку приїхали оці містечкові євреї, які хоч і переїхали, але для них життя у містечку – це було щось на зразок мрії. Вони хотіли колись заробити кошти і, можливо, повернутися назад в іншому статусі. З ними приїхали діти, які народилися у містечках і пам’ятали про це. Але з дитинства працювали у сільському господарстві.
А от коли народилося третє покоління, а це 1860-ті -1880-ті роки, дівчата і хлопці вважали колонію своєю батьківщиною, а роботу із землею – своїм основним заняттям. Уже 1890-х роках за своїми показниками єврейські колонії не лише не поступалися сусідам, а навіть обганяли християнські поселення, поступаючись лише німецьким поселенням.
Колонія Нагартав була через місток від українського села Березнегуватого. Та й у самих колоніях проживали не тільки євреї, а й християни.
Андрій Кобалія: Меєр Кальман – житель колонії Нагартав згадує про німців, які навіть після того, як євреї навчились працювати на землі, все одно жили у Нагартаві на окремій вулиці. Маєр Абрамович не міг бачити перші роки рідної колонії, бо народився у 1907 році. У своїх спогадах він згадує повсякдення, яке, судячи з його описів, було в українців, німців та євреїв дуже схожим.
“Березнегувате і Нагартав з’єднував міст зроблений з двох таврових залізних балок. У цьому місці влітку можна було купатися. Взимку вода в річці замерзала. Були місця, де можна було кататися на ковзанах. Їх ми робили з дерева. На ковзанках виникали конфлікти з хлопцями з сусідніх сіл. Навесні, коли танув сніг, траплялися повені. Тоді будинки в Березнегуватому і Нагартаві, розташовані нижче цього рівня, затоплювалися.
Перша група переселенців почала будуватися в районі Клочанки, щоб бути ближче до джерельної води. Переселенці побудували синагогу і відвели під кладовище ділянку в двох кілометрах від колонії”.
Володимир Щукін: З німцями особлива історія. У їхніх колоніях ми спостерігаємо кілька єврейських сімей, які спокійно там жили. Не було відторгнення. А у 1830-х та 1840-х в уряду імперії виникла ідея: якщо німці-колоністи успішно займаються сільським господарством, тому чому б кілька сімей німців, здебільшого менонітів, не заселити в єврейську колонію? Хай вони своїм досвідом і прикладом виховують і допомагають євреям.
І у деяких колоніях з’явились окремі німецькі вулиці. Результат був позитивним. Але уряд вважав інакше, тому за 10-15 років такий процес припинили. Насправді успіхи були, але знову таки, не “з сьогодні на завтра”.
Андрій Кобалія: На початку XX століття євреї-колоністи вже мали достатній капітал, щоб брати землю чи маєтки в аренду. Князь Сергій Урусов на початку XX століття ненадовго став губернатором сусідньої з Херсонською – Бессарабської губернії. Так він писав про євреїв-орендарів у записках 1908 року.
“Єврею, який бажає зайнятися орендою маєтностей, доводиться мати чимало клопоту і витратити багато грошей. Перш за все, він повинен знайти, звичайно за окрему плату, фіктивного орендаря, який уклав би замість нього угоду з поміщиком Такий простий спосіб доступу до маєтків не завжди можливий: звичайно, єврей не має права жити в тій місцевості, де розташована орендована їм земля, і він змушений, разом з фіктивним орендарем, фінансувати на власні кошти Дійсного Уповноваженого, якого він перевіряє і вчить, приїжджаючи до маєтку як «тимчасово прибулий з торговельних питань”.
Угоди, звичайно, не стають таємницею, бо в селі важко щось приховати, і єврею доводиться одночасно стати данником місцевої поліції та іншої влади, надаючи в чіткі терміни узаконену звичаєм данину, щоб позбутися від судового втручання в незаконний договір».
Андрій Кобалія: Більшість єврейських колоній були розташовані у трьох губерніях: Херсонській, Бессарабській і Катеринославській. В останній євреї-колоністи з’явились на чотири десятиліття пізніше за херсонських, аж у 1846 році. У дореволюційній єврейській енциклопедії Брокгазуа і Єфрона стверджується, що саме там була найбільша кількість заможних євреї та тих, хто взагалі не займався сільським господарством, а заробляв ремеслом. Частина таких євреїв намагалась втекти з колоній. Історик Володимир Щукін пояснив, чому багато хто все одно повертався назад.
Володимир Щукін: Дійсно, певна кількість євреїв намагалася повернутися назад. Але куди було повертатися? Перед тим як виїхати, вони продали усе своє майно. Тому коли поверталися, то опинялись просто неба. Плюс у євреїв був стимул, щоб залишатися у колоніях. По-перше, приблизно на 15 років вони могли не платити різні податки, по-друге, вони отримали позику у вигляді цього реманенту і житла. За 15 років, звичайно, вони все це мали державі віддати. І найголовніше! Вони позбавлялись рекрутської повинності.
Андрій Кобалія: Тобто їх не брали в армію?
Володимир Щукін: Так, їхніх дітей не забирали в армію. І це, можливо, був найбільший стимул, бо в Російській імперії військова повинність для євреїв була більш жорсткою, ніж для християн.
Андрій Кобалія: Плюс армія того часу – це не на один рік.
Володимир Щукін: Це на все життя. Пізніше на 25 років. І ставалися страшні речі. Забирали хлопчиків 9-12 років, відправляли у спеціальні школи чи полки, де над ними знущалися. Виживало їх небагато.
Андрій Кобалія: Через юдофобськи налаштоване оточення?
Володимир Щукін: Так. Їх виховували так, що вони повинні були відмовитись від своєї релігії. Єврейські сім’ї багатодітні. І коли батьки розуміють, що одного чи двох синів треба буде віддати державі, і вони вже ніколи не повернуться, це був стимул для того, щоб переселятись.
Значна частина колоністів не втрачала зв’язок з містом чи містечком на Півдні. Усі євреї володіли якимось ремеслом. Вони вміли робити чоботи, одяг або ще щось. А попит на таку продукцію був. Тому у всіх єврейських колоніях це ремесло було допоміжним. Вони займалися цим і продавали у сусідні міста та містечка.
Андрій Кобалія: Тобто вони привезли з собою ту культуру, яку мали штетлах. У них ще з середньовічних часів було розвинуте самоврядування. На українських територіях існували кагали. На землях, які контролювала Польща, часто євреї підпорядковувались верхівці, а не локальному феодалу. Чи традиції самоврядування євреї-колоністи привезли у село?
Володимир Щукін: Коли єврей вибував з міста, то випадав з кагалу. Хоча той мав профінансувати його переселення. Ті були дуже обурені цим. На нових місцях кагали не створювали. Але певна система існувала, наприклад, обирався шульц, щось на зразок старости. Були і десятники. Проте всі вони були під повним контролем місцевої адміністрації.
Андрій Кобалія: Якщо брати кінець XIX століття і до останніх років перед Першою світовою, коли закінчилась окрема епоха, євреї-колоністи у п’ятом-шостому поколінні відрізнялись від перших колоністів одягом чи іншими культурними елементами? Чи змінився їхній фольклор?
Володимир Щукін: Характер праці на землі, необхідність своєчасно робити польові та домашні робити, все це не могло не вплинути на спосіб життя. Перші роки євреї досить сильно відрізнялись від оточуючих селян. Єврейські жінки привезли з собою сукні та інший одяг, який на тлі сільської дійсності виглядав навіть розкішно. Так з’являється заздрість: євреї багаті! У кожної єврейської жінки повинно було бути намисто з перлів. А насправді це просто традиція.
Ми розмовляли в одній з колоній. Коли жінки ті були ще дівчатками, з християнських сімей, заробляли на шабат. Можна було прийти і доїти корову, погодувати тварин, піч розпалити Євреям у ці дні працювати заборонено. Дівчата і хлопці приходили до євреїв і за цукерки все це робили.
Андрій Кобалія: Ці колонії як населені пункти і досі існують на мапі України. Наприклад, село, яке не змінило назву, здається, і досі називається “Добре”…
Володимир Щукін: Добре, Романівка, Мала Сейдеменуха. Абсолютна більшість змінили свою назву. Сьогодні ми знаємо, де саме були єврейські колонії. Ті назви, у яких не було єврейського звучання залишилися. Тут обходимо найтрагічніше питання в історії колоній.
Андрій Кобалія: Єврейське звучання залишилось у цих селах? Якщо приїхати на територію Доброго, чи бачимо хоч якісь залишки єврейськості цього населеного пункту?
Володимир Щукін: Добре у цьому сенсі дуже цікаве. Перед в’їздом у село цвинтар. На ньому стоїть великий фундаментальний гранітний знак: Пам’ять жертв Голокосту. Що цікаво, його встановили ще за радянської влади і за кошти родичів вбитих.
Андрій Кобалія: Там було написано саме “євреї”?
Володимир Щукін: Так, хоча зазвичай писали “мирні радянські громадяни”. І в документах Державної комісії злочинів окупантів пишуть “мирні громадяни”. Зараз на пам’ятниках пишуть “євреї”.
Андрій Кобалія: А у радянські часи – ні?
Володимир Щукін: За СРСР, наприклад, у Новополтавці, це була єврейська колонія, у 1970-х поставили перший знак – там були “радянські громадяни”. А з середини 1980-х замінили на комплекс, де були “євреї”.
Андрій Кобалія: Це розповсюджена проблема, коли у великих містах та містечках України від Дніпра і до Дрогобича на місцях розстрілів євреїв за радянських часів писали “радянські громадяни”. Попри те, що євреї там загинули не через те, що були громадянами СРСР.
Чи є матеріальні залишки єврейської історії у селах? Чи спогади євреїв, які пережили Голокост у лавах Червоної армії? Чи були вони хоча б 30 років тому?
Володимир Щукін: Протягом останніх 5 років мені довелося бути у кількох колоніях. Матеріальні залишки є. Наприклад, будівлі шкіл.
Андрій Кобалія: Які й досі працюють як школи?
Володимир Щукін: Подекуди так. Або як дитячі садочки. Є ще будівлі сільських управ. На них приємно дивитися, вони цивілізовано виглядають. На жаль, майже в кожній колишній колонії є споруди синагог та молитовних домів; вони у кращому випадку побілені і закриті, а в гіршому – просто руйнуються.
Андрій Кобалія: Як і у випадку зі штетлами в українських містах, єврейська історія колоній обривається влітку 1941-го, коли на ці землі приходять нацисти. Хоч частина південних земель і увійшла в зону окупації Румунії, але конкретно ці 15 сіл у Миколаївській області захопив Вермахт. Володимир Щукін каже, що чи не кожна балка біля колоній – це місце розстрілу. Ті, хто вижив могли спробувати сховатись у румунській зоні, але фашистський диктатор Антонеску тісно співпрацював з Берліном, а тому і німецькі спецслужби часто з’являлись у Трансністрії. А євреї, які за кілька років повернулися з фронту, у власних будинках побачили вже нових мешканців.