Ірина Славінська: Ми зустрілися через лекцію “Штетл. Феномен єврейського містечка”, яка відбулась з нагоди виходу книжки “Штетл. Золота доба єврейського містечка”. Говоримо про штетл, як феномен, явище та населений пункт. Але спершу, для тих, хто не знає, прошу розповісти, що таке штетл?
Йоханан Петровський-Штерн: Щоб відповісти на питання подвійною відповіддю, сформулюємо його таким чином: що таке штетл коли? Перш за все, штетл розуміється у широкому плані. У такому випадку він асоціюється з ашкеназькою – усією центрально- та східноєвропейською єврейською цивілізацією. Тобто все, що відбувається на теренах Польщі, польсько-литовської корони, пізніше Російської імперії в рамках єврейського життя у невеликих містах за межами, скажімо, Києва і Одеси, а, може, навіть Мінська і Вільно. От все це єврейське життя називається словом “штетл”. І тоді виявляється, що штетл – це метафора ашкеназької єврейської цивілізації, яка загинула. Певною мірою – це Атлантида єврейського життя. І людина, яка займається штетлами, має намір реконструювати цю Атлантиду, яка існувала приблизно з XIV по кінець XIX та початок XX століття.
Є “штетл” у більш точному сенсі цього слова. Приватне польське містечко, завдяки якому виростає напів сільська та напів міська єврейська цивілізація. На відміну він магнатів Центральної та Західної Європи, які володіли селами, магнат в польсько-литовській короні володіє містами. Хто зробив ці села містами та містечками? Тут ми і починаємо розмову про єврейську присутність та функцію в перегортанні цих приватних поселень міського типу у те, що ми називаємо “приватне польське містечко”, поляки “miasteczko”, росіяни “местечко”, а українці “містечко”.
Ірина Славінська: Коли виникають штетли?
Йоханан Петровський-Штерн: Він виникає в ту хвилину, коли польські магнати Радзивіли, Потоцькі, Ганські, Понятовські, Чацькі вирішують, що їм варто оселитися на східних теренах Польської корони. Король розподіляє землі. У нього немає золота, як у короля Іспанії чи нафти як у короля Російської Федерації. Але в нього є землі, які він розподіляє між магнатами, які брали участь у розширенні Польської корони, яка на кінець XIV – початок XV століття займає територію рівну п’яти Франціям. Тобто це найбільша держава в Європі загалом.
І будь-який магнат хоче не просто, щоб у нього була якась оселя та маєток. Він хотів би, аби при цьому маєтку була торгівля, а маєток приносив живі гроші, яких на той час ні в кого немає. Тому що все відбувається за рахунок бартера. І, звичайно, щоб зробити навколо села якесь містечко, яке я б, жартуючи, назвав “поселенням міського типу”. Йому потрібне найдинамічніше населення, яке може цим опікуватись. І тут виникають єврейські переселенці, яких запрошують переселятись з королівських міст Польщі у приватні містечка.
Ірина Славінська: Таке запитання від чайника: їх запрошують переселятися, тому що у той момент так само з’являється “Зона осілості” чи це якась інша історія про внутрішню мобільність населення?
Йоханан Петровський-Штерн: Це зовсім інша історія. У Польсько-литовській короні загалом немає обмежень на єврейське поселення, де завгодно за межами королівських міст. Треба зрозуміти, що у тій державі було два типа міських поселень: королівські міста. Це, скажімо, Гнезно, Шидлов, пізніше Краків, потім Варшава. Переважно, у цих королівських містах десь наприкінці XIV – на початку XV століття відбувається процес, завдяки якому місцеве бюргерське населення намагається позбутись активного економічного конкурента і використовуючи релігійну мову, привілей, який називається “Privilegium de non tolerandis Judaeis”, “Ми не толеруємо юдеїв у нашому місті”, євреїв виганяють за межі цього королівського міста. І ми знаємо, що є Краків і Казімеж. Так от другий – це окреме містечко, яке розташоване за межами того, чим є Краків. І це відбувається саме на початку XV століття.
А у містечках, які належали польським магнатам, євреїв ніколи не виганяли. У них ніколи не було ніякого обмеження. І магнати заохочували їх переселятись із тих, міст, звідки їх виганяють, в Бердичів, Гайсин, Шарогород, Тульчин, Немирів. Усі ті містечка, які єврейська національна пам’ять називає “штетлами”.
Про “Смугу осілості”: вона виникає у той час, коли Російська імперія захоплює 66% польської території. Катерина ІІ назвала це “Недавно присоединенные от Польши территории”. І коли оці майже ⅔ території Польсько-литовської корони стають частиною імперії, вона зіткнулась і мала вирішити дуже важливе питання. До 1777 року в імперії немає євреїв, і там їх не толерують загалом. Після того року і до 1795 року – кінця розподілів Польщі, Росія успадкувала приблизно 1 мільйон 100 тисяч єврейського населення. Що робити з ними? Катерина легалізує євреїв на території імперії, але дозволяє жити у тих же межах, де вони жили в Польщі. “Смуга єврейської осілості” – 15 нових губерній імперії на Заході імперської території – це місце, де цьому єврейському населенню дозволяється жити. З одного боку, як це пізніше називали історики, геттоїзація, з іншого боку, ніякої геттоїзації у цьому немає, бо для того єврейського населення це абсолютно звична територія. Тим більше, що їм на цій території дозволяють жити де завгодно. Так виникає “Смуга єврейської осілості” наприкінці XVIII – на початку XIX століття.
Ірина Славінська: Ми зараз знайомимось із тим, що таке штетл. Тому ще одне запитання від чайників: це щось, що більше нагадує місто чи все таки село? Бо навіть у жарті “селище міського типу” так само є два полюси. Який ближче?
Йоханан Петровський-Штерн: Штетл – це феномен, якого немає в Російській імперії загалом за межами “Смуги осілості”. Тому що російське провінційне місто не є містечком, бо належить державі, там майже немає єврейського населення до 1860-х, воно не має потужного економічного сенсу, не несе важливої соціальної та економічної функції як штетл. Бо штетл – це центр економічного життя, торгівлі, маєток польського магната, до розподілів Польщі – також польський гарнізон. Штетл як польське приватне містечко оточений поселеннями українських селян, яких звільнили від кріпацтва. В штетлі перебуває єврейське, польське і православне населення українського походження.
Ірина Славінська: Ваша книжка низивається “Штетл. Золота доба єврейського містечка”. Золота доба – це коли?
Йоханан Петровський-Штерн: Я називаю “золотою добою єврейського містечка” період між розподілами Польщі і приблизно 1860-ми роками. Називаю так з одного дуже цікавого приводу. До 1770-х років у цих приватних польських містечках, які єврейська національна пам’ять називає штетлом, від їдишського слова “штот”- місто, живуть переважно поляки-євреї. Після 1860-х у цих містечках живуть переважно росіяни-євреї. І я називаю золотою добою той час, коли там є поляки, євреї та росіяни. Чому саме так? У цей час ми спостерігаємо дуже цікавий феномен. Містечко формально належить польському магнату. Ми думали, що до розподілів Польщі так було, а після – це змінилось. Виявляється, що аж до 1850-х років є певна тяглість володіння містечком. Є палац, у якому мешкає Радзивіл або Потоцький у Білій Церкві чи Бердичеві. Є постійна польська присутність. Якщо це палац магната, то і весь обслуговуючий персонал і все, що вони потребують.
Але є також і російська присутність: штетл формально розташований на російській території. Імперська влада намагається зробити все, щоб імперіалізувати це містечко і зробити його частиною імперських інституцій. Там засновують те, що у XIX столітті називається “присутственные места”, пошта та суд, російська адміністрація. І це все є частиною російської адміністративної присутності. Тобто єще друга влада – російська адміністративна. І тепер у штетлі є неймовірної потужності те, що англійською називається “market” – ринкова площа, на якій відбувається все економічне життя штетла, де можна купити чорта лисого. І подорожуючи, російські поміщики, які їдуть з Петербурга до Криму або італійські дипломати, які їдуть через Відень у Петербург, абсолютно спантеличені тим, що вони бачать у штетлах. Бо там на ринковій площі можна купити все те, що можна придбати у Венеції на найкращих ринках і, можливо, в Москві та Петербурзі, але немає ніде у Варшаві чи Нижньому Новгороді. Штетл – потужна єврейська економічна влада.
І виходить, що є штетл, який належить магнату, імперії, а ще є не володіння, але функціонування єврейської влади на ринковій площі. Зіткнення цих трьох складових містечка – унікальний період між 1770-1860 роками. Бо після того Російська імперія просто конфіскувала рейдерським захопленням все, що можна було конфіскувати на цих територіях. Особливо після польської революції 1863-1864 років. І так польська влада зникає зі штетлу. І російська влада намагається підірвати економіку штетлу, бо вона годує не скарбницю російську, а магната. А він буде годувати будь-яке польське повстання. Костюшко у 1794, повстання 1830-го, Краківське 1848, революція 1864. Росія намагається зробити усе можливе, щоб у магнатів не було цього економічного важеля, який вони можуть використати для того, щоб влаштувати бучу імперії.
Ірина Славінська: Що включають у себе культури штетлів?
Йоханан Петровський-Штерн: Звичайно, вони більш-менш гомогенна, у неї є територіальні відмінності. Є штетл переважно Північної смуги осілості, у Віленській, Гродненській, Мінській губернії, а є у Королівстві Польському, яке має певну автономію у складі імперії, і якщо ми дивимось на те, про що я розповідаю у книзі, то це Київська, Подільська та Волинська губернія. Релігійна, читацька, родинна культура штетла гомогенна і базується на традиційних єврейських цінностях, адаптованих до того, що історики у XIX столітті називали “слов’янські старожитності”.
Ірина Славінська: Це ужиткові мистецтва чи там є і приклади живопису?
Йоханан Петровський-Штерн: Світська література виникає за межами містечка. Якщо ми кажемо про Менделе Мойхер-Сфоріма, дідуся єврейської літератури чи про Шолом-Алейхема, тата, це 1860-ті – 1880-ті роки. Тоді ці автори, які народилися і виросли у містечках, їдуть якомога далі, щоб подивитись на нього із сатиричної дистанції, дистанції людини, яка вже прочитала Золя та Салтикова-Щедріна. Тоді, коли вона може розповісти про це містечко як про щось, що не є цивілізацією і звідки євреям треба переселятися до Києва, Москви, Петербурга, Одеси і Варшави.
У містечку є традиційна культура, але вона не лише культура синагоги, щоденної молитви, бо євреї читають книжки, розмальовують синагоги, співають пісні. Особливо у галузі будівництва синагог відбуваються дуже інтенсивні контакти між православними та євреями.
Ірина Славінська: Ви уже сказали, що штетли – це така Атлантида єврейського життя. Атлантида, окрім конотації загубленості і зникнення, має у собі конотацію певного розквіту. Чи можна говорити, що культура, яка у штетлах творилася, це дійсно своєрідне акме єврейської культури в сучасній Україні?
Йоханан Петровський-Штерн: Якщо б у мене була дистанція, як між нами і Платонівською Атлантидою, а історики мітів розташовують її приблизно у VIII-IX століттях до нашої ери, якби у мене була б така дистанція у 3 000 років, я б вам сказав, так, штетл – це акме єврейської культури. Але немає у нас такої дистанції, і єврейська культура дуже динамічна. Вона розвивається, вона не гомогенна. Штетли – це не культура євреїв Венеції, а та культура не те ж, що культура євреїв Єрусалима в ранньомодерну добу. Але якщо б ми намалювали графік, як розвивається єврейська культура, у цій “Атлантиді”, в ашкеназькому ареалі єврейської діаспори з кінця XIII століття по початок XX, це, безумовно, висока точка єврейської культури.
Хоча, звичайно, людина марксистських поглядів скаже: “Ні! Вища точка цієї єврейської культури – це євреї, які стають марксистами у 1910-ті роки чи заохочення до приєднання до влади наприкінці 1910-х, на початку 1920-х”. Світські євреї кажуть, що вища точка – це Айзек Зінґер, Марк Шагал – те, що відбувається у Франції чи США. Треті, націоналістично орієнтовані вам скажуть, що це те, що зараз відбувається в Державі Ізраїль, яка стає самостійною після 1948 року. Якщо казати дуже конкретно: східноєвропейські терени, то, безумовно, для середовища на цих землях, для української історії єврейське містечко є певним акме.
Ірина Славінська: Культура штетлів, такий феномен, явище і населений пункт залишається у сучасній колективній пам’яті України?
Йоханан Петровський-Штерн: Є люди, які займаються саме колективною пам’яттю. У мене є низка колег у США, які їздять містечками Білорусі та України, розмовляють з тими людьми, які пам’ятають, чим був штетл до Голокосту. До того, як останні євреї, які ще мешкали у колишніх польських приватних містечках ще були там та розмовляли мовою їдиш, пекли мацу, співали пісні мовою арамейською на українські мелодії.
Я не займаюся культурою пам’яті, але в кожному розділі своєї книжки про штетл присвячую сторінок п’ять тому, як певний феномен, про який я розповідаю, відбився в українській, польській, російській, єврейській національній пам’яті. Для цього я використовую літературні джерела і мову. Неймовірно багато деталей цього містечкового життя перекинулося на фразеологію, якою ми користуємось, яка укорінена у штетлі золотої доби. За допомогою соціолінгвістики, я використовую ці мовні елементи як певну машину пам’яті та часу для того, щоб подорожувати на кінець XVIII століття. І за допомогою цих фразеологічних одиниць реконструювати певні феномени, які відбилися у нашій пам’яті, які є оцими уламками штетлівської культури.
Ірина Славінська: Не можу не попросити приклад такої фразеології.
Йоханан Петровський-Штерн: Ну, от ми кажемо “местечковый”, “у вас местечковый говор” – містечкове, яке стало синонімом провінційного, другорядного, чогось напів культурного. Це відбивається в мові та поведінці, як людина одягається чи ходить. Оце пов’язане з баченням штетла, яке було притаманно їдишистьским письменникам кінця XIX століття. Чому саме воно стало таке – інша справа. Це один з прикладів.