«Громадське радіо»
Цього разу програма «Зустрічі» на «Громадському радіо» продовжує зустрічі в Брюсселі. У фокусі — робота Бельгійського єврейського музею, що знаходиться в центрі Брюсселя в насиченому історією районі, неподалік від центральної та неймовірно красивої Великої синагоги — Grand Synagogue.
Єврейський музей у Брюсселі відносить знавців на дуже широкі простори. Наприклад, у музейній колекції ктубот можна знайти предмети і з України. Цю географію можна пояснити, звичайно ж, рухом родин, які намагалися врятуватися від Голокосту. Також, окрім ужиткових предметів, цей музей зберігає страшний архів записів часів Голокосту: всі ті папери, де записано, кого і куди були відправлено, коли вбито.
Цю розмову записано в кабінеті президента музею — Філіпа Блондена. У полілозі також бере участь головна хранителька музейних фондів Паскаль Алядеф, а згодом долучається також і очільниця відділу комунікації та редакторка музейного бюлетеня Шуна Ломпонда. Український текст читають Андрій Куликов, Тетяна Трощинська та Ірина Ромалійська.
Ірина Славінська: На початку нашої розмови прошу президента музею Філіпа Блондена розповісти про історію створення музею.
Філіп Блонден: Ні, історія музею не дуже давня. Він розпочав своє існування, завдяки волі, що з’явилася 25 років тому. Метою було підкреслити той факт, що євреї в Бельгії мають довгу історію, що вони долучилися до розвитку країни. Тож було ясно, що треба створити музей єврейської історії. Такий, як уже існує в Парижі та інших містах.
Паскаль Алядеф: Враховуючи, що великі європейські єврейські музеї було створено ще на початку 20 століття — маю на увазі музеї в Берліні, Відні, що володіють чудовими колекціями, а також мали більшу частку єврейського населення.
В Бельгії євреї живуть з 13 століття, але з 13 до 19 століття вони складають всього декілька сотень осіб, тобто зовсім небагато родин — на відміну від Німеччини чи Польщі, де євреїв було на порядок більше. Лише на початку 19 століття, а особливо — в 20 столітті десятки тисяч євреїв з Центральної та Східної Європи приїздять до Бельгії, де в
Філіп Блонден: Більшість із тих євреїв прибули з Польщі, а вже з 1938 року пішла хвиля біженців з Австрії та Німеччини, що прибули шукати притулку в Бельгії.
Паскаль Алядеф: Все це ілюструє також той факт, що в міжвоєнний період у Бельгії вже була воля створити Єврейський музей, який вирізнявся властивою для того часу увагою до етнографізму, тобто до євреїв як окремого етносу. Тоді ж для майбутнього музею, який і не було відкрито, вже зібрали колекцію. Ту колекцію збирали великі колекціонери, котрі мали контакти в усіх бельгійських містах, де жила єврейська спільнота протягом 1920-30-х років. Її частина тепер зберігається в Нью-Йорку.
Тож створення нашого музею три десятки років тому було спричинене усвідомленням того, що потрібно зберегти сліди цієї спільноти, зберегти колекції та зібрати розрізнені колекції, зберігати архіви.
Філіп Блонден: Так, зберігати архіви зокрема видатних особистостей, дії яких вплинули на всю країну, позначилися на всьому суспільстві, на економічному, культурному, банківському розвитку Бельгії. Тож було необхідно зберегти архіви видатних родин, а також зібрати розрізнені колекції. На початку створення музею ми ніби збирали пазл, от тільки в нас нічого не було.
Паскаль Алядеф: Частину колекції було нам подаровано, іншу частину нам позичено — для використання в експозиції. Також ми купуємо нові експонати, які вважаємо важливими для музею.
Ірина Славінська: А та колекція, яку зібрали в міжвоєнний час, про яку ви згадували, чи стала вона частиною музею?
Паскаль Алядеф: Ні, і це досі обговорюється. Ми ведемо переговори з музеєм Дім Еразма в Андерлехті про те, щоби придбати залишки зібраної тоді колекції, що наразі зберігається саме в цьому музеї. Велика частина колекції знаходиться також знаходить в Нью-Йорку, її повністю оцифрована: цю колекцію науковці дуже часто використовують у своїх роботах.
Зокрема, там також міститься дуже цікава колекція афіш міжвоєнної доби. Але коли колекція належить різним інституціям, її важко придбати. Важливо для музею наполягати на тому, щоби ці колекції було збережено належним чином, так, як їх збережено в Брюсселі та Антверпені, де архіви відкрито публіки. Це головна мета, і тут уже маємо перемогу.
Ірина Славінська: З огляду на те, що Єврейський музей у Брюсселі доволі молодий, як це впливає на роботу музею — логіку розбудови колекції, вид її репрезентації
Філіп Блонден: Спершу ми отримали в своє використання невелике приміщення на вулиці Сталінград, що мало площу всього 300 чи 350 квадратних метрів. Саме там музей почав організовувати свої перші виставки та ставати на ноги. Однією з найперших виставок була виставка малюнків Шарлотти Саломон. Поволі наша колекція збагачувалася благодійними внесками та новими придбаннями.
А 15 років тому влада міста вирішила, що будинок, який ми займаємо, надзвичайно малий, тож після сприяння барона Шнека та інших осіб ми отримали в користування цей великий будинок на вулиці Мінім. Він неймовірно добре розташований, поруч — квартал СаблОн і центральна синагога Брюсселя. Саме тут ми змогли представити нашу колекцію, створивши постійну експозицію, а також почали організовувати виставки тимчасові, що посилило видимість музею.
Цей будинок вже старий, він віджив своє, і останні чотири роки разом із місцевою владою ми вивчаємо можливість його знести та збудувати новий музей на його місці. Зараз це все на етапі розвитку, ми чекаємо на отримання дозволу на будівництво в лютому. Фасад буде збережено, попри те, що він не зареєстрований як пам’ятка архітектури. Ми вирішили його зберегти, бо він монументальний і доброї якості, він помітний. Всі нутрощі буде зруйновано та збудовано наново, аби створити сучасний музей, що відповідатиме всім очікуванням публіки.
Важливо розуміти, що цей музей субсидовано державою від самого початку. Ми звітуємо перед міністром культури та діємо незалежно від будь-яких єврейських організацій. Наприклад, ми працюємо по суботам і не залежимо від синагоги. Ми залежимо лише від організацій, які нас фінансують, щороку виділяючи нам суму, що дозволяє нам існувати та працювати.
Ірина Славінська: Якщо продовжити розмову про колекцію, то на якому саме мистецтві концентрується музей? Народне, декоративне, авангард? Яка доба в центрі вашої уваги?
Паскаль Алядеф: Ми концентруємося насамперед на Бельгії та намагаємося донести особливість роботи місцевих митців: не тільки митців-євреїв, але і тих, хто займається темою юдаїзму в своїй творчості. Звісно, їх не так багато, як у Франції чи Німеччині, але все ж… Також у нас є цікаві предмети юдаїки: не всі створено в Бельгії, деякі з них походять з сусідніх країн. Ця колекція дуже множинна: в ній є і витвори мистецтва (скульптура, живопис, гравюра), і ужиткові предмети (листівки, порцеляна), також ми маємо колекцію листівок, афіш і періодики.
Ірина Славінська: В цьому контексті також цікаво знати, як ви добираєте митців для виставок. Що для вас означає митець-єврей: це той, хто сам себе так ідентифікує, той, хто має єврейське походження — але в якому сенсі, чи в релігійному, чи в етнічному? Можливо, це дещо делікатне запитання, не знаю, чи легко на нього буде відповісти.
Паскаль Алядеф: Поза нашою постійною експозицією, музей організовує виставки не тільки єврейських митців. Тут можуть бути різні визначення, але для нас важливим є насамперед меседж митця. Так само, як це роблять в інших музеях, важать ідеї гуманізму, відкритості світові, діалогу. Музей намагається донести ці ідеї публіці та артистичне повідомлення.
Філіп Блонден: Наприклад, якось ми організували виставку Анрі Картьє-Брессона. Нас цікавив саме універсальний посил його робіт. Та виставка успішною, вона привабила чимало відвідувачів.
Паскаль Алядеф: Її меседжем було життя, життя понад усе, важливість життя і краси кожної миті, насолоди кожним моментом тут-і-тепер, краса щастя. І це було дуже важливо.
Філіп Блонден: І це пов’язане з посилом нашого музею, з нашою традицією, з Талмудом. Картьє-Брессон говорить про життя, що має бути прожите із задоволенням та ентузіазмом. Для єврейської традиції така теза дуже важлива.
Паскаль Алядеф: Також Картьє-Брессон працював із численними єврейськими фотографами, виставки робіт яких ми також робили. Тобто ідеться про історію фотографії, де можна знайти зв’язки і з єврейським мистецтвом і фотографією також, зв’язки поміж важливими митцями. Але найбільш важливою для нас справді є ідея.
Також нам ідеться про те, щоби за допомогою виставок привабити в музей публіку, привернути їхню увагу до наших цінностей, а також стимулювати їх відвідати і нашу постійну експозицію. Ми звертаємо увагу і на тих митців, яких вважають єврейськими, і тих, які відчувають себе єврейськими, і тих, хто самі вважають себе єврейськими. Ми дуже широко все це сприймаємо, бо для нас важить насамперед якісь творчого доробку митця та меседж, який він транслює. Ярлик, який вішають на митця, значення для нас не має.
Ірина Славінська: Далі до розмови долучається очільниця відділу комунікації та редакторка музейного бюлетеня Шуна Ломпонда. Вона розповідає, чи музей має власний меседж, який хоче передати, і пояснює, чи загальна ідея, котру можна сформулювати крізь усі організовані вами виставки?
Шуна Ломпонда: Важливою є якісь виставки, а також ідея відкритості світові. Музей відкривається світові, але також сам готовий відкривати інші культури, бачити зв’язки між ними.
Паскаль Алядеф: Знаєте, в єврейській культурі важливо насамперед поставити добре та правильне запитання. Якщо в результаті відвідання виставки люди виходитимуть із запитаннями та матимуть бажання поміркувати, дізнатися більше, відкрити для себе єврейську культуру та її зв’язки з іншими культурами, зв’язки з християнством та ісламом, більше вивчити про євреїв у Африці, в Польщі та інших країнах, якщо люди ідуть у Google і Вікіпедію шукати відповіді на свої запитання, то нашої цілі вже досягнуто.
Ірина Славінська: До розмови долучається президент музею Філіп Блонден із кількома ремарками на тему відкритості музею як простору сприяння толерантності.
Філіп Блонден: Більше, ніж колись, ми повинні донести ідею про те, що з усіма різними людьми, котрі прибувають у Бельгію зі своєю культурою та своєю історією — наприклад, турками та марокканцями, що прибули сюди в 1950-х роках — ми можемо розділити чимало речей.
Як і вони, ми приїхали сюди, і нас прийняла Бельгія. А ми намагалися дати дітям кращу освіту, досягнути кращого життя та достатку, ніж можна було мати, скажімо, в Польщі, чи деінде. Так само, як і люди інших національностей. Важливо показати, що ми, євреї, вже прожили цей шлях, і вони, нинішні мігранти, можуть його взяти за зразок, повторити та інтегруватись у бельгійське населення, прийнявши спільні цінності — світськість, а також усі інші елементи, що становлять красу нашої цивілізації.
Паскаль Алядеф: Цей шлях може бути зразком, але може ним і не бути. Я думаю, що варто говорити і про свободу слова, що є важливою. Коли досягаєш певної зрілості, то можеш дозволити собі бути самокритичним. Це навіть необхідно. Важливо сказати собі, що були добрі досвіди, але були і не дуже вдалі. Є євреї, котрі займалися контрабандою зброї, торгівлею людьми і торгівлею жінками зі Східної Європи. Я думаю, що важливо могти про це розповісти, дозволити собі про це розповісти. Було багато добродіїв, але були і злочинці.
Філіп Блонден: Це різноманітність.
Паскаль Алядеф: Так, різноманітність. Не всі люди мали етично бездоганний шлях інтеграції. Ідеться про людей, і всі люди різні. Ми можемо собі дозволити свободу слова. Також можна окремо згадати про зміну становища жінок у єврейській культури. Наприклад, сьогодні існують жінки-рабини, котрим дозволено читати священні тексти, також жінки отримати право розлучатися, отримали доступ до багатьох нових речей. Ми можемо про це говорити, і це дуже важливо. Особливо важливо говорити сьогодні, коли свобода слова часто буває загрожена. Думаю, для вашого радіо це також актуальна та важлива тема.
Нас фінансує держава, тому ми відповідаємо за свої дії в царині, наприклад, освіти та культури. Але держава жодним чином не впливає ані на наш відбір виставок і творів для придбання в колекцію, також держава не втручається в експонування та кураторське висловлювання. Звісно, водночас ми уникаємо радикально правих і расистських висловлювань, які потрапляють під дію закону про розпалювання міжнаціональної та расової ворожнечі. Назагал держава не втручається в нашу роботу. Ми самі вибираємо тон висловлювання, ми про це часто забуваємо, але про це варто нагадувати.
Ми з великою пошаною ставимося до означеної нам місії, що полягає в створенні музею, що має за цінність відкритість. Ми поважаємо ідею відкритого розумного музею.
Ірина Славінська: Пригадую, що Єврейський музей у Брюсселі зазнав терористичної атаки. Як це досвід вплинув на роботу? Я побачила озброєних військових на вході в приміщення. Можливо, змінилося ще щось, менш помітне? На це запитання відповіла Шуна Ломпонда.
Шуна Ломпонда: Він вплинув на роботу на рівні сценографії виставки. Саме тому після реконструкції ми її перебудуємо, аби вона більше відповідала вимогам, які висуваємо до сучасного музею. Також ми маємо на меті більше говорити на тему подібностей, про які згадував пан президент музею. В майбутній експозиції ми плануємо підкреслити те спільне, що маємо між різними культурами. Це рішення — один із наслідків огидного нападу, якого зазнав музей. Цей теракт, варто визнати, нас ще більше мотивував до роботи.
Припускаю, що який-небудь інший музей міг би закритись і припинити свою роботу надовго. Але вся наша команда встояла і ще більше зібралася, ми ще більше почали працювати, аби реалізувати місію, що на нас покладена. Нас є багато проектів — наприклад, лекції по вівторкам, які відбуваються в одному з сусідніх музеїв, виставки поза межами музейного приміщення. Ми продовжуємо роботу.
Водночас, ми з пам’ятаємо про втрату наших близьких колег — волонтерів і подружжя туристів, які загинули, відкривши двері цього музею. Ми хочемо вшанувати загибель цих людей, продовжуючи виконувати нашу місію.
Програма «Зустрічі» виходить за підтримки благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».