Korrespondent.net
Андрій Кобалія: Чим займались євреї підросійської України у другій половині XIX століття?
Ігор Щупак: Євреї жили на теренах всієї Російської імперії. Найбільше їх було в межах осілості, куди входила і територія сучасної Дніпропетровщини – тоді Катеринославщини. Чим вони займались? Тим, чим завжди займались євреї. Це в першу чергу ремесло, торгівля та орендарство. Саме в XIX столітті за часів Миколи І (1825-1855) розпочалась цікава кампанія по прикріпленню євреїв до землі. Вважалося, що це змінить і характер єврейської спільноти, і буде ця спільнота більш інтегрована до російського суспільства. Була і кампанія, коли євреїв забирали у солдати. Звичайно, що якщо людина служить 25 років, їй потім важче повернутись в громаду. Тобто це була асиміляторська політика.
З іншого боку ця кампанія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Україна тоді стала найбільшим єврейським землеробським регіоном у світі. Ці колонії були розташовані на Півдні сучасної України. На межі XIX-XX століть існувало близько 95 сільськогосподарських колоній. Що стосується інших занять, то євреї-підприємці на Півдні на Сході були власниками. 90% млинів, 96% винокурних та 80% пивних заводів. Дуже велике значення мало річкове транспортне сполучення. Понад 70% перевезень по Дніпру здійснювали пароплави підприємця Марголіна. Був і цукрозаводчик Бродський.
Є міф про те, що євреї завжди багаті та мають певні капітали. Чому? Можливо, тому що якщо є такі статки в українця чи росіянина, то це непомітно. Він серед своїх. А євреї сильно відрізняються, тож коли у нього статки, це розповсюджується на всіх євреїв. Наприкінці XIX століття більше 20% євреїв, що жили в межах риси осілості були жебраками. Були такими бідними, що не могли прожити без допомоги єврейської общини. Ви знаєте про довгу традицію єврейської благочинності, коли десяту частину прибутків треба віддавати на духовні справи. На ці кошти й утримувалось більше 20% євреїв.
Андрій Кобалія: Далі Ігор Щупак розповів про відносини між українцями та євреями. Окрім конфліктів та катастроф, існували й періоди взаємного порозуміння. Цікавою деталлю єврейських погромів була єврейська самооборона.
Ігор Щупак: Що стосується відносин між українцями та росіянами з одного боку та євреями з іншого, варто зауважити, що у нас в пам’яті залишаються критичні моменти, бо спокійне життя не залишається в пам’яті в усіх деталях. Якщо це був погром або вибух повстання, звичайно, це закарбовується. Тому іноді може здатись, що історія євреїв в Україні – це історія суцільних погромів, хоча насправді це абсолютно не так. Більшість часу євреї нормально співіснували з українцями та іншим етносами. Євреї були зацікавлені у адекватних стосунках з українцями. І це не лише на свята, коли євреї могли доглядати худобу українцям на Великдень, а в Шабат українці доглядали худобу євреїв. Деякі етнографи навіть збирали приказки «Як біда, то до жида».
Не все було так добре. Були й погроми. Ці погроми збільшились наприкінці XIX століття, це було пов’язано, по-перше з політизацією суспільного життя, по-друге, зі зростанням революційного руху, зокрема народовольців. Серед народовольців були й євреїв, але їхня ідеологія та політика часто була антисемітською. У 1880-х були погроми і на Катеринославщині. У 1883 році були погромлені усі землеробські колонії. Чому? Коли царський уряд проводив політику земельної колонізації, то, звичайно, він намагався створити мінімальні умови, певну землю. Місцеве населення міркувало так: Як це так? Прийдешнім надаються такі умови, а ми самі в злиднях. Таке ставлення було не лише до євреїв.
Аби відволікти населення від більш серйозних проблем, влада намагалась скерувати гнів народу на євреїв. Страшний погром 1883 року знищів багато єврейського майна Новомосковська та Катеринослава. Погром 1883 великою мірою очолював державний чиновник. Погроми 1880-х пройшлись хвилею у 150 містах та містечках підросійської України. В деяких містах нападникам протистояли сили самооборони. Найефективніше це було в Одесі, де вони припинили погроми та давали відсіч. Так само в Бердичеві. Але ж там більша частина населення була євреями. Потім все це нібито розслідували комісії, які вирішували, що винуватцями самих погромів були євреї.
Андрій Кобалія: Піднімаючи тему політизації національних рухів, ми перейшли від конфліктних сторінок україно-єврейської історії до формування перших єврейських політичних партій.
Ігор Щупак: Стали наприкінці XIX століття формуватись єврейські політичні партії. В Харкові, Одесі та Кременчуці виникли гуртки «Хововей Цион», що перекладається як «Закохані в Сіон».
Андрій Кобалія: Поясніть будь ласка нашим слухачам, що таке сіонізм?
Ігор Щупак: Якщо будемо пояснювати термін через націоналізм, то почнемо говорити про те, що таке націоналізм. Нещодавно була цікава конференція у Львові, де професора Зайцев дуже цікаво говорив про український націоналізм. Одне складне поняття не варто пояснювати через інше. Я б сказав так, що – це єврейський національний рух спрямований на створення та укріплення єврейської держави на історичній батьківщини – Землі Ізраїлю. Він не спрямований проти когось, але пропагує ідею зібрання євреїв на історичній батьківщині. Засновником сіонізму був Теодор Герцль, який у 1897 році у Базелі організував перший сіоністський конгрес. Тоді він у щоденнику написав щось на зразок «Сьогодні я створив єврейську державу». Хтось буде сміятись, але за 50 років це стало фактом. ООН прийняла рішення про створення Держави Ізраїль.
Андрій Кобалія: Про який спектр партій йде мова?
Ігор Щупак: Сіоністські гуртки виникли у більшості міст, в тому числі і в Катеринославі. У нашому музеї є документи присвячені цьому періоду. Там є папірці, на яких написано «Если ты сионист», треба було написати своє ім’я, прізвище та професію. І цікаво, що часто писали на одному папірці різними мовами. Ім’я та прізвище на ідиш, а професію українською чи російською.
Існували й осередки партії Поалей Ціон, які намагались сполучити ідеї сіонізму із соціалістичними ідеями. Велику популярність здобув Бунд, який також був заснований у 1897 році. Певний час входив до РСДРП, але до 1903 року, коли на Другому з’їзді відбувся розкол. Частина радикалів пішла за Леніним. Так з’явились більшовики. А меншість пропонувала помірковані дії – меншовики. До меншості відносився і Бунд. Євреї брали участь у загальноросійських та українських партіях. Едельман був одним із керівників «Союза за освобождение рабочего класса».
Далі політична боротьба посилювалася. Чорносотенці та реакційні праві організації відстоювали ідеї «Єдиної і неділимої Росії», виступали за монархію та мали яскравий антисемітський характер. Серед них були «Союз руського народа» та «Союз Михаила Архангела». Великий князь був членом однієї з цих організацій. Микола ІІ її підтримував.
Що стосується подій 1905 року, то тут треба пам’ятати і про кишинівський погром 1903 року, після якого хвиля євреїв хлинула у США та Канаду. Після початку першої російської революції розпочалися погроми. В деяких містах вони були зірвані, наприклад, в Мелітополі. Восени 1905 року в Одесі, Києві, Юзівці, Кременчуці Катеринославі відбувались жахливі речі. Влада потурала погромникам. Можна згадати і справу Бейліса.
Андрій Кобалія: Наприкінці розмови Ігор Щупак згадав події Української революції та питання національних меншин у цей час.
Ігор Щупак: Українська революція дуже прихильно ставилась до всіх національних меншин. УЦР виступала представником інтересів усіх українців. До складу Малої ради увійшло 16 представників єврейських партій та організацій. Українських – 36, російських 9, польських 4. Була й Велика Рада, з 200 місць, 50 з яких надали євреям. Це чверть. У листопаді 1917 року був цілий орган, який займався єврейськими справами. Коли постала УЦР, було піднято жовто-синій прапор, біло-синьо-червоний на честь російської громади, біло-червоний польський і єврейський. Якщо спогади про це правдиві, то виходить, що єврейський прапор як символ піднято над державною установою вперше за 2000 років.
Подальші події протистояння та погромів створили дуже негативний образ України у світі. Пізніше Тімоті Снайдер назве це «Кривавими землями». Це справді були криваві землі. Погроми приписують українцям. Натомість погроми вчиняли білі – армія Денікіна, бандити нерегулярних формувань, які визнавали УЦР, Директорію чи Петлюру. Ці погроми назвали «Петлюрівськими». Некоректна назва на мою думку. Також погроми вчиняли й червоні – підрозділи Щорса, Котовського та армія Будьоного.