http://www.sbc.org.pl
Андрій Кобалія: Відомо, що восени 1918 року почалося українсько-польське протистояння на території Галичини, українці намагались створити Західну Українську Народну Республіку, поляки прагнули створити свою державу. Яку стратегію в цьому протистоянні зайняли євреї?
Максим Гон: Якщо дуже лаконічно, то євреї спробували самоусунутись від цього конфлікту, адже йшлося про прагнення двох націй на створення національних держав на уламках імперій, і не треба було бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, що це супроводжуватиметься кровопролиттям. Тому 1 листопада 1918 року, коли почались бої за Львів, утворився Єврейський громадський комітет, який після недовготривалих дебатів одностайно проголосив декларацію про нейтралітет в українсько-польському протистоянні.
Андрій Кобалія: Чи абсолютно всі євреї підтримували цю позицію, чи, можливо, були й інші погляди? Ця стратегія тривала впродовж усього 1918 та частини 1919 року? Чи тактика могла змінюватись?
Максим Гон: Я гадаю, що ми повинні зрозуміти суспільно-політичну атмосферу тих часів, а це закінчення Першої світової, низка погромів, вчинених передусім російською армією; це часи, коли імперії падають, і хто знає яка з держав втримається на політичній мапі, тому первинна рефлексія єврейського політикуму на ці події було уникнути кровопролиття і тієї трагічної долі, яка часто трапляється знаціональними меншинами, коли їх перетворюють у так званих «цапів відбувайлів».
Згодом, особливо після листопадового погрому у Львові, коли загинуло кілька десятків євреїв, було нанесено великі матеріальні збитки, дуже повільно у єврейському політикумі почала формуватись проукраїнська течія. Її очолив Ізраїль Вальдман, який свого часу був призначений Євгеном Петрушевичем, на той час уже диктатором ЗУНР, представником єврейської громадськості при уряді. Звичайно, були симпатики єврейської ідеї, можна згадати і про підрозділ єврейської молоді «Жидівський пробоєвий курінь Укранської Галицької армії» в складі 1200 чоловік. Проте – це скоріше меншість, що відверто схилилась на український бік.
Андрій Кобалія: Не могли б також розповісти про євреїв, які у цьому протистоянні підтримали польський бік?
Максим Гон: Маємо враховувати, що євреї на той час є здебільшого містянами. Хоча, до слова, на Галичині в межах Східної Європи був найвищий відсоток сільського єврейського населення. Оскільки євреї – це містяни, вони жили в середовищі польсько-німецької культури. Ця орієнтація на культуру міста теж далася взнаки. Хоч домінуюча лінія нейтралітет, але були й прикладі, коли євреї воювали в складі польських загонів.
Андрій Кобалія: Давайте розвинемо тему євреїв і ЗУНР. Якщо опиратись на програмні документи ЗУНР, яку роль у цій державі мали зіграти євреї?
Максим Гон: Безперечно, у документах такі згадки є. Ми повинні розуміти, що тодішній галицький соціум був соціумом поліконфесійним та багатонаціональним, тому і ЗУНР, і УНР були приречені враховувати фактор національних меншин. І ЗУНР дала дуже красиву сюжетну лінію порозуміння з євреями, поляками, німцями. Мабуть, найкращим цьому доказом є те, що у Сеймі ЗУНР були визначені місця для національних меншин, вибор до сейму проводився за національними квотами, округами. Тобто євреї гарантовано мали свої місця та обирали представників. Це дуже яскрава сторінка, і мені дивно, що ми так мало використовуємо цей приклад україно-єврейського порозуміння, цю красиву толерантну політику стосовно національних меншин. Думаю, що ці сюжетні лінії мали б займати набагато більше місця у підручниках для студентів та школярів.
Андрій Кобалія: Говорячи про програмні документи, завжди згадується той факт, що в історії, особливо XX століття, ми часто стикаємося з тим, що програмні документи говорять про одну стратегію, а в реальності відбувалось щось трохи інше. Чи відповідала діяльність ЗУНР тому, що було написано в їхніх документах?
Максим Гон: Будь яка декларація – це передусім декарація намірів. Інше питання наскільки політичні еліти готові виконувати ці наміри, тим більше коли говориться про пересічних громадян. Прояви некоректності на місцях, безумовно, траплялися. Це доба війни, у неї своя етика і мораль. Але назагал найчастіше ми говоримо про те, що ті дв погроми, які відбулися, супроводжувались каральними санкціями влади щодо тих, хто їх скоїв. У Тернополі після невеличкого погрому були розстріляні зачинщики цих подій.
Андрій Кобалія: За той нетривалий час поки існувала ЗУНР, євреї встигли взяти участь в роботі представницьких органів республіки?
Максим Гон: За неповний рік існування ЗУНР євреї встигли взяти участь у цьому процесі. Вони обирали своїх представників до сейму. Українська політична еліта була дуже лояльною, хоча в ній були й ті, хто казав, що якщо євреїв вибрали політику нейтралітету, то треба внести якісь фіскальні податки на них. На щастя, до цього не дійшло.
Андрій Кобалія: Ми загадали про ставлення до євреїв уряду ЗУНР, і одразу хочеться порівняти життя євреїв у польській державі – Другій Речі Посполитій, на території Західної Галичині й не тільки.
Максим Гон: Конструкції аналізу однакові. Друга Річ Посполита постає із попелу, у неї схожі з ЗУНР завдання, але конфлікти має не лише з українцями. Польща декларує рівність громадян не залежно від віросповідання та національності. Має великі проблеми в Західній Галичині, де прокочується дуже масштабна хвиля погромів; за деякими оцінками це біля сотні погромів. Про десятки погромів ми можемо говорити точно. Поляки намагаються інтегрувати євреїв до своєї держави з національно-персональною автономією, коли влада визнає право національних меншин на створення своїх союзів та організацій, які захищатимуть їхні права в царині культури тощо.
Після погромів у Львові зачинщики так само були покарані, але коли йшов погром, і польська поліція під’їхала до місця, де відбувалась бійня, вона просто тривалий час спостерігала і не втручалась. Аналогічно з Західною Галичиною; влада просто не встигала запобігати погромам. Вона карала, проводились розслідування та судові засідання. Але з висоти XXІ століття ми знаємо, що завдання влади запобігти насиллю, а не карати після його скоєння.
Андрій Кобалія: Відомо, що ЗУНР проіснувала доволі недовго, у 1919 році вона припинила своє існування. Ми бачимо, що польські війська захопили територію Східної Галичини, а відтак тут з’являється польська влада. Які відносини були в українців та євреїв вже після 1919 року, у 1920-ті, 1930-ті роки?
Максим Гон: Тут є кілька рівнів. Якщо йдеться про політичний, то перші вибори до польського Сенату відбулись у 1922 році. Я маю на увазі вибори, в які залучено мешканців Галичини. Відома постать того часу Леон Райх написав лист до Петрушевича, в якому наголосив, що учать євреїв у виборах не означає визнання польської влади. На той час статус Галичини ще не був визначений міжнародними договорами. Це станеться лише у 1923 році. Тому євреї керувалися своїми міркуваннями, вони хотіли здобути місця у Сенаті, щоб захищати свої права.
Андрій Кобалія: Це трохи дивно виглядає. Євреї не визнавали владу Польщі, але брали участь у роботі її органів. Якщо ти береш участь у роботі певного органу, ти легітимізуєш його.
Максим Гон: Це є продовження нейтралітету, як мені здається. Тут є два лейтмотиви. Справді, якщо людина йде до виборчих дільниць, вона визнає цю владу. З іншого боку, згаданий Леон Райх – лідер єврейської парламентської фракції, яка пізніше утвориться в Сеймі, говорить, що ми не визнаємо владу Польщі, але хочемо отримати трибуну для захисту наших прав.
У 1925 той самий Леон Райх буде ініціатором документу, який українці назвуть польсько-єврейською угодою. Євреї на той час мали численні проблеми інтеграції. І Райх спромігся домовитись з прем’єром про те, що буде підписана декларація намірів. Євреї визнали право Польщі на спірні території, а парламент прийняв 14-15 пунків, які обіцяв виконати для того, аби надати євреям реальну, а не декларовану рівноправність.
Український політикум з великим болем сприйняв цей документ. З того часу відносини євреїв та українців у цьому регіоні суттєво напружились. Потім далося взнаки вбивство Симона Петлюри. Була надзвичайно гостра полеміка щодо ролі євреїв в українській революції у пресі. Надалі це спроба знайти порозуміння.
На рівні пересічних людей – це було звичайне добросусідське співіснування. Старожили, які пережили Голокост переповідали, що у Шабат, коли ортодоксальні євреї не могли запалити навіть свічку, українські сусіди приходили до них, аби розпалити вогонь в хаті, щоб євреї могли щось собі підігріти.
На Волині трохи інший сюжет. З 1922 року українці та євреї співпрацюють у блоці національних меншин і досягають колосальної перемоги, бо їхні представники у Сейм зайшли, і не пройшов жоден поляк. Територія Польщі, і жоден представник титульної нації не пройшов від Волині. Такий же блок діяв у 1928 році; вже не так переможно, але тенденція співпраці яскравіше виразилась на Волині, Холмщині та Підляшші.
Андрій Кобалія: Ми обговорювали Галичину та Волинь, але хотілося б згадати про Буковину та Закарпаття. Який відсоток єврейського населення проживав там?
Максим Гон: Мені відомо, що відсоток єврейського населення до Голокосту серед українського суспільства складав 10%. Десь 8%, десь 11%, але середній показник 10%. Стосовно Буковини, то сюжет дуже схожий. Там також утворився єврейський представницький орган, який визнав бажання народів на створення власних держав, була певна декларація намірів про співпрацю і з українцями, але, як відомо, Українська держава не змогла звести потужні політичні інститути, і лейтмотив цієї історії, фактично, схожий на те, що відбулося на Галичині з різницею, що на Буковині єврейських підрозділів, що підтримували українців не було.
Андрій Кобалія: Яким був сюжет на Закарпатті? Відомо, що ця територія увійшла у склад Чехословаччини. Які відносини українців з євреями були там?
Максим Гон: Міжнаціональний діалог визначається самим духом епохи і пануючими настроями серед громадян. Друга Річ Посполита, наприклад, мала одну з найдемократичніших конституцій Європи. Попри те наприкінці 1930-х польський націоналізм колосально дошкуляв євреям. Це була країна, де розвивалась єврейська культура, працювали школи, були представники у польських органах, але існували колосальні наступи на євреїв. Те саме відбувалось і у більшості східноєвропейських країнах.
В Румунії наприкінці 1930-х відбувається популяризація авторитаризму та криза демократичних цінностей, там євреям жилося коректно кажучи складно. Були моменти, коли тих, хто їхав у поїздах викидали з вагонів находу. Відбувається радикалізація щодо національних меншин, а євреї часто ставали «цапом відбувайлом», нація, яка перша відбувала зникнення толерантності.
Безперечно, Чехословаччина завдяки Томашу Масарику зберегла свої демократичні цінності і є виняткових сюжетом серед Центрально-Східної Європи. Натомість ті держави, де популяризувався образ Беніто Муссоліні, це були і на Західній Україні. Відбувалась фашизація суспільства, посилювались авторитарні тенденції, готовність стати на колінах перед лідером. Можливо, я перестрибую в інший сюжет, але той самий Гітлер зміг переформатувати німецьке суспільство за якихось 6 років. У 1933 прийшов до влади, а вже у 1939 років більшість підтримувала агресію в Європі.